ЗАЛІЗНЯ́К Микола Кіндратович (псевд. і крипт.: Кіндратович Микола, О. Пашкевич, М. З., З-к М. та ін.; 10. 08. 1888, м. Мелітополь Таврій. губ., нині Запоріз. обл. — 1950, м. Перм, РФ) — громадсько-політичний діяч, дипломат. Чоловік О. Залізняк-Охримович. Навч. в Університеті св. Володимира у Києві. Від 1905 брав активну участь у нац.-рев. русі як чл. одного з перших гуртків укр. есерів, водночас — чл. київ. «Просвіти», працював у її видавн. комісії, друкував стат­ті у г. «Рада». У червні 1907 заарешт., за звинуваче­н­ням в організації студент. заворушень виключений з Університету і засудж. до довіч. засла­н­ня, однак на­прикінці того ж року втік із Лукʼянів. вʼязниці. Від 1908 мешкав у Галичині, навч. у Львів. університеті, вміщував наук. стат­ті й рецензії в укр. газетах і часописах — «Село», «Засів», «Рідний край», «ЛНВ», «Записки НТШ» та ін. 1914 став спів­засн. Союзу визволе­н­ня України, проте не­вдовзі ви­йшов із нього й очолив Закордон. комітет УПСР (Ві­день); 1915 — чл. Заг. укр. ради у Відні. За за­проше­н­ням М. Василька у січні–лютому 1918 брав неофіц. участь (як консультант) у Брест. мирних пере­говорах, зокрема сприяв укладен­ню таєм. протоколу між УНР й Австро-Угорщиною щодо створе­н­ня автоном. корон. краю із зх.-укр. земель. Навесні 1918 заснував Укр. інформ. бюро у Стокгольмі. Від серпня 1919 — посол УНР у Фінляндії. Популяризував ідею створе­н­ня Сх. (Балт.) Антанти та Балто-Чорномор. союзу, забезпечив ви­зна­н­ня де-юре Фінляндією Директорії УНР 12 червня 1920. На­прикінці липня 1920 ви­їхав до Відня, де видав серію наук.-популяр. брошур «Політична бібліотека». Від 1921 — секр. Всеукр. нац. ради, проф. УВУ; 1927–28 — ред. г. «Діло» (Львів). Через стат­ті антипольс. спрямува­н­ня повернувся до Відня. 1945 заарешт. рад. контр­розвідкою й засудж. до 15-ти р. таборів, де й помер.