ЗАМОВЛЯ́ННЯ — архаїчний пласт народної творчості, у парадигмі якої є словесною формулою з чудодійною силою. Повʼязані з уявле­н­нями про магічну силу і дію слова на стихійні, ворожі людям явища природи; первісно як словесні поясне­н­ня їх по­єд­нували з мисливськими, землеробськими обрядами. Згодом магічного значе­н­ня набула сама словесна формула. При­значе­н­ня З. — від­вернути небажане (нелюба, хворобу тощо) або ж накликати бажане (привернути хлопця чи дівчину, забезпечити до­статок, урожай та ін.). У З. виробилися своєрідні формули (зберігають у від­носно стійкому ви­гляді найдавніший художній досвід народів), образна система, поетика й ритміка. Їх використовували давні ас­сирійці, єгиптяни, греки, словʼяни. Близькі за формою (у ви­гляді римованих чи алітерованих віршів) до З. клятви, уведені у договори русичів із греками, збереглися від 11 ст. Із прийня­т­тям Руссю християнства на старовин­ні поганські З. через Візантію, пд. словʼян вплинули християнські молитви. У релігійних культах З. існують у формі молитов і проклять. У давньоруських памʼятках вони наявні у судових документах 16–17 ст. У росіян зафіксовано й інші назви З.: «наговоры», «шептания», «слова», «заклинания» (використовують залежно від конкретної магічної функції); в українців — також «заклина­н­ня», «заговори». Упродовж століть вони були частиною язичницького світо­гляду та жит­тєвого укладу. Їх використовували пере­важно вночі чи на світанку — до сходу сонця.

Роз­різняють замовля­н­ня-зверта­н­ня, замовля­н­ня-молі­н­ня, замовля­н­ня-описи ритуальних дій (епічні замовля­н­ня). Порівняльне ви­вче­н­ня найбільш типових З. уможливлює ви­окремле­н­ня загальних особливостей первісних форм словесного мистецтва. Виявлено спільні мотиви З. у пд. і сх. словʼян, румунів та ін. У З., повʼязаних із народною медициною, — мотив від­сила­н­ня хвороби у глухі, пустельні місця. О. Веселовський, В. Мансік­ка прагнули зна­йти спільне джерело в апокрифічних писа­н­нях, де диявола висилають іn loca silvestra («у лісові місця»), а місце засла­н­ня — Сіонська гора. Проте ті дані, на основі яких базується подібне поясне­н­ня, можуть бути витлумачені як апокрифічна деривація до більш давньої основи — вірувань та магічних дій первісних народів, що вказують на те, що у З. йшлося про буквальне від­правле­н­ня тим чи іншим способом хвороби в дике місце («де сонце не світить»). Французький історик первісної культури та релігії Ж. Ревілль описав ритуали дикунів-австралійців, під час яких вони цілим поселе­н­ням з шумом і криками виганяли із жителів злих духів — «винуватців хвороби». У багатьох європейських народів, зокрема у словʼян та румунів, подібні звичаї практикували під час «нічних посиденьок» біля домовини. У З. словʼянських народів вирізняють й інші загальні місця: мотив «рогу булатного», що може «виганяти» хвороби; по­стійна присутність таких символів чистоти, як сонце й роса (на що звернув увагу ві­домий славіст А. Яцимірський); для З. проти захворювань очей найбільш характерним є мотив «виміта­н­ня хвороби віником».

Числен­ні східнословʼянські З. найрізноманітніших категорій побудовано за формулою quomodo («як трава ця засихає, так щоб і у раба божого серце завмирало...»). З. складено і за формулою quomodonon: «як ні від вугі­л­ля, ні від каменю не від­ро­стає пагін і не роз­квітають квіти, так би і у мене, раба божого, не виросли би на цім тілі чиряки, ні вереди...». У виробничих З., які практикували при землеробських роботах, у сх. словʼян є загальний мотив зверта­н­ня господаря за допомогою до зірок; в українців і румунів (у любовних З.) від­правле­н­ня до любого — від­повід­но «огнен­ного бугала» і «val de foc» — вогника. Аналогії загального характеру (напр., від­сила­н­ня хвороби у пустельні місця чи мотив числа, що зменшується) можуть бути зумовлені функціонально-типологічною єд­ністю формул З., архаїчними формами мисле­н­ня. В українського, рос., білорус., болгар., польського та ін. народів наявна схожість і загального місця в системі зображувальних засобів, зокрема у конкретних аспектах загальнові­домих мотивів: пряме триразове зверта­н­ня до хвороби, наявність магічних образів з однаковими кольоровими нюансами (чорна, сіра, біла корова, віник, чорний ворон); «закріпки» чи описа­н­ня результатів магічної процедури (пере­важно порівня­н­ня: «як роса на траві», «як сонце ясне», «як піна на воді»); спільність і ступінчасте звуже­н­ня стильових при­йомів (анафора, внутрішнє зчепле­н­ня образів). У багатьох варіантах по­стійне вжива­н­ня формули неможливості, заперечного паралелізму у схожих контекс­тах. Українські народні З. записували й досліджували М. Комаров, М. Сумцов, О. Малинка, Я. Новицький, В. Милорадович, В. Шухевич та ін. Один із найповніших — «Сборник малорос­сийских заклинаний» П. Єфименка (Москва, 1874). У літературних творах З. використовували Г. Квітка-Основʼяненко, М. Петрушевич, М. Коцюбинський, О. Кобилянська та ін.