ЗА́ГА́ДКА — жанр фольклору, основу якого становить метафоричний вислів-афоризм роз­повід­ного або питального характеру, що потребує від­гадки, роз­шифрува­н­ня закодованого змісту. Арістотель вважав її своєрідною, колоритною, вдало побудованою метафорою, яка у завуальованій формі (пере­важно у ви­гляді мудрованого запита­н­ня, що вимагає від­гадки) роз­криває сутність певних предмета чи явища через ознаки подібних реалій, узятих з інших сфер життя. Поява жанру повʼязана з міфологічним світо­глядом та архаїчними ритуалами. Від­гадува­н­ня З. вважали обовʼязковою умовою не лише ро­зумового роз­витку дитини, а й ви­пробува­н­ня обі­знаності, кмітливості дорослих. Упродовж віків жанр су­проводжував обрядові (весі­л­ля, похорон) й ігрові ситуації. Літописи засвідчують викори­ста­н­ня З. державними діячами та дипломатами у Київській Русі. З часом сфера побутува­н­ня звузилася до дитячої аудиторії. З. побутують у ви­гляді запитань чи своєрідної головоломки, що у пере­носному значен­ні шифрує зага­даний предмет чи його характерну прикмету. 

Тематика жанру: будова світу, явища природи, флора, фауна, людина, її побут і матеріальна культура, жит­тєвий досвід, духовні інтереси, соціальне оточе­н­ня, абстрактні, загальні, умовні, збірні поня­т­тя тощо. У З. виявляються риси архаїчного світо­гляду у способі тлумаче­н­ня змісту, що ґрунтується на цікавих асоціаціях і порівня­н­нях, ілюструє своєрідну логіку мотивува­н­ня певних явищ та під­тримує звʼязок між реалією, її усталеними ознаками, характеристиками. Особливості З.: 

  • стисла форма, що може роз­гортатися віршовано (ритм і рима нерідко ви­ступають у ролі під­казки для правильного роз­гадува­н­ня) та прозово; 
  • сконденсованість думки, усталеність образності. 

Ідейно-художньою основою виникне­н­ня значної частини З., як довів О. Потебня, була первісна народна поетична символіка. Художньо довершені З. зʼявилися у процесі абстрагува­н­ня людського мисле­н­ня. З. будують за принципом інакомовле­н­ня, каламбурного алогізму, ускладненого паралелізму. З. — важливе джерело ви­вче­н­ня жит­тєвого досвіду. Від­гадку кодують за допомогою узагальнених найменувань (дівчина, баба, дід, панна, пан, дядько), імен (Данило, Марко, Кіндрат), етнонімів (німці, волохи), назв рослин (дерево, горох) чи тварин (орли, вівці, віл, бик, корова), неологізмів (ківак, гавота, рикуля) та ін. У З. важливе смислове й естетичне значе­н­ня мають омоніми, пароніми, оксиморони, гіперболи, тавтологічні вислови. З. побутують окремо або входять до художнього контекс­ту інших фольклорних жанрів (обрядової поезії, казок, балад). У межах інших жанрів ви­ступають здебільшого у звʼязку з мотивами ви­пробовува­н­ня героїв.

В Україні здавна побутував звичай загадувати З. під час масових ігор і роз­ваг; це від­ображено у творчості І. Котляревського, М. Гоголя та ін. Українські З. збирали і ви­вчали І. Срезневський, І. Франко, Г. Ількевич, М. Закревський, П. Чубинський, І. Манжура, Б. Грінченко, М. Комаров, І. Бес­сараба, О. Малинка, В. Перетц, М. Попов та ін. Найповнішими ви­да­н­нями є «Малорус­ские и галицкие загадки» К. Сементовського (К., 1851), «Українські приказки, прислівʼя і таке інше» М. Номиса (С.-Петербургъ, 1864; К., 1928; 1985; 1993; 2004), «Загадки» І. Березовського (К., 1962; 1987), «Українські народні загадки» І. Гурина (Л., 1963), «Народні загадки українців Східної Словач­чини» Н. Вархол (Пряшів, 1985). Літературні обробки З. простежуються у творчості Л. Боровиковського, С. Ру­данського, Л. Глібова, Ю. Федьковича, І. Франка, С. Васильченка, П. Тичини, А. Шияна та ін.