Казка

Визначення і загальна характеристика

КА́ЗКА — жанр фольклору, що характеризується художньою вигадкою, фантастичним змістом, роз­важальністю, викінченим та динамічним сюжетом, своєрідною композицією (традиційні зачин і кінцівка, типові словесні формули, по­вторе­н­ня), полярним проти­ставле­н­ням героїв, духовними якостями персонажів, пере­могою добра над злом. К. ві­домі здавна у всіх народів; від­ображають найдавніші часи, вірува­н­ня і по­гляди народу, прагне­н­ня та мрії про пере­могу правди, волі, добра. Простежується подібність в ідеях, темах, сюжетах (у між­нар. фольклористиці використовують світ. індекс сюжетів К. — покажчик Аарне–Том­псона), образах; нац. специфіка виявляється у мові, побут. деталях, типовості образів і характерів. Термін «К.» спочатку вживали як синонім до байки, уперше його витлумачено у словниках «Лексисъ, сирѣчь реченія, въкратцѣ съ­бран­ны и изъ словенскаго языка на простый рускій діялектъ истолкованы» Л. Зизанія (1596) і «Лексіконъ славенорос­скій и именъ тлъкованіє» Памви Беринди (1627). К. близькі до епіч. пісень, легенд, саг, сказань, пере­казів. У літопис. літературі Київ. Русі 11–12 ст. наявні сюжети, близькі до казкових (зокрема К. про білгород. кисіль, Кирила Кожумʼяку). Казк. мотиви наявні також у творах І. Вишенського, проповід­ях Л. Барановича. Свідче­н­ня про власне укр. К. належать до 17 ст., напр., у збірці легенд про чудеса Богородиці «Нѣбо новоѣ» (1666) Іоан­никія Галятовського.

За семантикою виділяють К. про тварин, фантаст. (чарівні, героїчні, пригодн.), соц.-побутові; за структур. ознаками — кумулятивні, авантюрні, легендарні, анекдот., сатир., гумористичні. Така класифікація спонукала зх.-європ. учених від­мовитися від єдиного терміна і за­стосувати назви Märchen (чарівні та частково побут. К.) і Fabel (К. про тварин та побутові) на противагу сагам. У системі оповід. прози ознаки К. виділяли по-різному. Амер. дослідник С. Том­псон роз­глядав поня­т­тя «К.» широко, зараховуючи сюди всі усні та письмові форми фольклор. епіки. Неви­значеність смисл. меж К. зумовлює від­сутність її жанр. єд­ності. К. трактували як частину десакралізов. ритуал. міфу, де персонажів та події вважають реальними. За уявле­н­нями скіфів, персоніфіков. К. була дружиною бога Малая, на­вчила людей мови та ро­зумі­н­ня світу. Дослідники К. як фольклор. жанру (Я. Ґрімм, А. Кун, В. Шварц, Ф. Лібрехт, В. Манґардт, Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв, О. Потебня, Е. Тейлор) роз­глядали її у значен­ні міфологеми, своєрід. уламка міфу, що, потрапляючи в ін. смисл. контекст, виконує нові естет. функції (на цьому наголошували Ф. Боас, С. Том­псон). Б. Рибаков тлумачив укр. нар. К. «Котигорошко» як транс­формацію давнього міфіч. сюжету доби пізнього неоліту. Міфол. К. (О. Міл­лер, П. Чубинський) виявилася чарівною К., у якій збережено архаїчну модель езотерич. світу. У К. про тварин від­ображено первісні тотем. уявле­н­ня. Фольклористи 19 ст. порушували про­блему по­єд­на­н­ня у творах регіон. і світ. мотивів, мандрів. сюжетів. Найдавніші К. — про тварин; гол. персонажі — дикі чи свійські звірі та птахи, які уособлюють люд. риси: Лисиця — хитрість, улесливість («Лисиця-Черниця», «Лисиця та Рак»), Заєць — боягузтво («Зайчик», «Заєць і Жаба»), Ведмідь — вайлуватість («Ведмідь і Червʼяк»). Одним із засобів типізації є діалог («Коза-Дереза», «Колобок», «Лисичка-Сестричка і Вовк-Панібрат»). Засобами сатири й гумору, індивідуалізов. мовою, дотепами, жартами, примовками від­творено типові риси нац. характеру українського народу. Частина цих К. із вираз. дидакт. спрямува­н­ням. Серед К. про тварин сформувався різновид кумулятив. К. — твори для дітей, що виховують логічне й аналіт. мисле­н­ня, послідовність запамʼятовува­н­ня («Коза з горіхами», «Горобець і Билинка»). Давніми є також фантаст. К., де по­єд­нано міфічне, фантастичне та героїчне. Силу зла й неправди уособлено у таких істотах, як змій, лиха чарівниця. У героїч. К. від­ображено багатовікову визв. боротьбу українського народу. У них нар. богатирі визволяють народ від ворожих сил («Кирило Кожумʼяка», «Яйце-Райце», «Котигорошко»). Помічники героїв — вдячні звірі та птахи, чудодійні предмети (шапка-невидимка, чоботи-скороходи, килими-літаки, жива і мертва вода тощо). Соц.-побут. К. пізнішого походже­н­ня, вони від­творюють роз­шарува­н­ня су­спільства, соц.-побут. умови життя селян, висловлюють спів­чу­т­тя бідним і поневоленим. За характером персонажів поділяють на К. з алегорич. образами Правди, Кривди, Долі, Горя, Біди, Злиднів, Щастя; К. сатир.-гумор. типу, в яких змальовано гострі конфлікти родин. життя; висміюють егоїзм, скупість, обман; високо під­носять людяність, працьовитість, щирість, мудрість («Золотий черевичок»). Більшість соц.-побут. К. вирізняються чітким роз­межува­н­ням персонажів різних сусп. сил («Про Правду і Кривду», «Як мужик пана обдурив», «Допомога Довбуша бідакові» та ін.). Позитивні персонажі (кмітливий селянин, роз­важливий наймит) виражають інтереси труд. народу, не спри­ймаючи реліг. догм, забобонів («Піп і наймит», «Аби гроші — гріха не буде»). Із соц.-побут. К. органічно повʼязані К.-новели і К.-притчі, поширені у фольклорі багатьох народів, про вередливих, язикатих жінок, зажерливого чоловіка, винахідливого злодія («Язиката Хвеська», «Трапила коса на камінь»). К.-притча — невелике усне оповіда­н­ня по­вчал. характеру про жит­тєву пригоду, що утверджує справедливість осн. норм нар. моралі («Ківш лиха», «Про клепки і бочку»). К. ві­діграла важливу роль у роз­витку багатьох жанрів худож. літ-ри, зокрема дитячої. Ви­вче­н­ня укр. К. починається з теор. праць М. Цертелєва (1820), І. Срезневського (1834), О. Бодянського, М. Костомарова, П. Куліша, які систематизували зі­брані матеріали. І. Срезневський від­межував нар. К. від літературної; за­пропонував поділяти казк. матеріал на міфол., билин. і фантастично-гумористичний (разом із К. про тварин). Ви­значал. принципом ви­вче­н­ня К. у 19 ст. став порівнял.-істор. метод, який використовували Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв та ін. М. Драгоманов спочатку батьківщиною К. вважав Індію, пізніше — Єгипет, Малу Азію, Грецію. В укр. К. простежував впливи буд­дій. ідей через іран. посередництво; пізніше казк. мотиви доходили з Візантії й Балкан (вплив пере­клад. повістей, апокрифів) та із Зх. через Польщу (лицар. романи). М. Сумцов називав батьківщиною К. Грецію; в Україну вони ді­йшли через Балкани, Польщу, Кавказ. О. Веселовський під­креслював особливу роль мотиву у формуван­ні сюжету. Пита­н­ня схожості, навіть тотожності фабул К. різних народів про­аналізували Т. Бенфей, О. Веселовський, Е. Ланґ, Дж. Фрезер та ін., заклавши під­валини казко­знавства. Чес. дослідник Ї. Полівка здійснив порівнял. огляд словʼян., зх.-європ та ін. К. у світ. контекс­ті. Джерела К. ви­вчали пред­ставники фінської школи, які зафіксували покажчики поширених сюжет. типів (А. Аарне та ін.), а також росіянин М. Андреєв, білоруси К. Кабашников і М. Новиков, поляк Ю. Кшижановський, болгарка В. Кашпарікова. Знач. внесок в опрацюва­н­ня жанру К. зробили пред­ставники тартус. школи. В. Пропп роз­крив етногр. під­ґрунтя К., зокрема у ритуалах ініціації.

Перші публікації укр. К. зʼявилися у 19 ст., зокрема в альманахах «Ґалатея» (1839), «Молодик» (1843), «Вінок русинам на обжинки» (1847) та «Записках о Южной Руси» П. Куліша (1857), зб. «Народныя южнорус­скія сказки» І. Рудченка (К., 1869, вип. 1; 1870, вип. 2), «Малорус­скія народныя пре­данія и рас­сказы» М. Драгоманова (К., 1876). К. записували та ви­вчали І. Срезневський, М. Костомаров, І. Головацький, Д. Мордовець, П. Куліш, Т. Шевченко, І. Манжура, Є. Гребінка, П. Чубинський, Л. Жемчужников, А. Димінський, С. Ру­данський, Б. Грінченко, Олена Пчілка, Леся Українка, І. Франко, В. Гнатюк, Д. Яворницький, І. Березовський, М. Левченко, М. Возняк, М. Андреєв, М. Зінчук, П. Лінтур, Г. Сухобрус, І. Чендей, С. Пушик, Ю. Ярмиш, О. Брицина, Л. Дунаєвська, В. Сокіл та ін. Системат. запис і публікува­н­ня укр. нар. К. вела Етногр. комісія НТШ перед 1-ю світ. війною. У 1920-х рр. К. досліджували в Етногр. комісії УАН, від 1936 — в ІМФЕ НАНУ (Київ). Специфіку укр. К. роз­глядали Р. Волков («Сказка. Разыскания по сюжетосложению народной сказки. Т. 1. Сказка великорус­ская, украинская и белорус­ская», 1924), С. Мишанич («Народні оповіда­н­ня», 1982; 1986; «Усні народні оповіда­н­ня. Пита­н­ня поетики», 1986), Л. Дунаєвська («Українська народна соціально-побутова казка (специфіка та функціонува­н­ня)», 1987; «Українська народна проза (легенда, казка): Еволюція епічних традицій», 1997; 2000), О. Брицина («Українська народна соціально-побутова казка (специфіка і функціонува­н­ня)», 1989; усі — Київ) та ін.

Виконавці й поширювачі К. — казкарі, нар. оповід­ачі. Ві­домі казкарі в Україні — Р. Чмихало, Х. Провора, І. Роз­солода, А. Грицуняк, Т. Гринишин, А. Крицький та ін.; у рад. час — А. Калин, А. Крупій, С. Пуздрач, М. Галиця, К. Деревʼянченко, В. Королович, Ю. Ревть та ін. Ви­дано зб. «Закарпатські казки Андрія Калина» (1955), «Дідо-Всевідо: Закарпатські народні казки» (1969), «Дванадцять братів» (1972), «Казки одного села» (1979), «Зачаровані казкою» (1984), «Чарівна торба» (1988; усі — Ужгород), «Українські народні казки, легенди, анекдоти» (1957), «Героїко-фантастичні казки» (1984), «Українські народні казки» (1986; 1988; 1992; 1995; 2001), «Казки народів СРСР» (1987), «Українські народні казки» (1988), «Казки народів світу» (1989), «100 казок» (2005–06, т. 1; 2006–08, т. 2; усі — Київ) та ін. К. опубл. у серіях «Українська народна творчість» (від 1976), «Бібліотека української усної народної творчості» (згодом «Серія української усної народної творчості», 1984–90-і рр.). Укр. нар. К. ілюстрували А. Базилевич, М. Демʼян, Н. Задорожна, Є. Запорожець, К. Лавро, М. Стороженко та ін.

Літ.: Труды этно­графическо-статистической экспедиции в Западно-Рус­ский край: Мат. и ис­следования, со­бран. П. П. Чубинским. Т. 2. Малорус. сказки. С.-Петербург, 1878; Гнатюк В. Народні казки. Л., 1913; Українські народні байки (Звіриний епос) // Етногр. зб. 1916. Т. 36–37; Возняк М. Українські народні казки. Кн. 1–3. К., 1946–48; Сухобрус Г. Казка. Українська народна поетична творчість. Т. 1–2. К., 1958; Пропп В. Я. Морфология сказки. Москва, 1969; Новиков Н. В. Образы восточнославянской волшебной сказки. Ленин­град, 1974; Ярмиш Ю. Ф. У світі казки. К., 1975; Казки про тварин. К., 1976; 1979; 1986; Народные рус­ские сказки А. Н. Афанасьева. Т. 1–3. Москва, 1984–85; Шабліовський В. Є. Ритм фантастичної казки // Словʼян. літературо­знавство і фольклористика. 1986. Вип. 15; Соціально-побутова казка. К., 1987; Дунаєвська Л. Ф. Персонажна система української народної казки: Аспекти поетики. К., 2000.

Казка літературна (К. л.) — жанр, що базується на осн. законах фольклор. К., наслідує її оповід­альний стиль; худож. твір, у якому викори­стано нар. казк. сюжет та образи, органічно по­єд­нано елементи дійсності з худож. вигадкою, домислом. Майстерно інтер­претовані нар. казки в зарубіж. літ-рах: дан. («Снігова Королева», «Стійкий оловʼяний солдатик» Г.-К. Андерсена), нім. («Дитячі і родин­ні казки» братів Ґрімм), франц. («Казки матінки моєї Гуски» Ш. Перро), чес. («Срібна книга казок» і «Золота книга казок» Б. Немцової), швед. («Малий і Карлсон, який живе на даху», «Пеппі Довгопанчоха» А. Ліндґрен), італ. («Пригоди Пінок­кіо» К. Кол­лоді, «Пригоди Цибуліно» Дж. Родарі) та ін. К. л. посідає значне місце у рос. класич. і сучас. літ-рі. Ві­домі «Казка про рибака і рибку», «Казка про мертву царівну та про сімох богатирів» та «Казка про попа і наймита його Балду» О. Пушкіна, «Горбоконик» П. Єршова, «Казки» М. Салтикова-Щедріна, «Дванадцять місяців» С. Маршака, «Мийдодір» і «Муха-Цокотуха» К. Чуковського, «Три товстуни» Ю. Олеші та ін. Літ. казк. класику пред­ставлено у багатьох пере­кладах українською мовою.

Укр. К. л. активно роз­вивали у 1-й пол. 19 ст. До жанру К. л. звертаються пере­важно автори дит. літ-ри, використовуючи насамперед нар. традиції або сюжети зі світ. фольклору і літ. класич. казки, роз­виваючи дію на укр. ґрунті. Мотиви соц.-побут. нар. казок від­чутні у творах І. Котляревського (поема «Енеїда», водевіль «Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основʼяненка (оповіда­н­ня «Пархомове сні­да­н­ня», «Купований розум», «Мертвецький Великдень»), О. Стороженка («Марко Проклятий») та ін. Із жанром К. л. повʼязана творчість В. Забіли («Багатий і бідний»), Вовчка Марка («Девʼять братів і десята сестриця Галя», «Невільничка», «Ведмідь»), Мирного Панаса («Казка про Правду та Кривду»), С. Ру­данського («Цар-Соловей», «Вовк, Собака і Кіт»), Ю. Федьковича («Голодний чорт, або Дорога до пекла», «Бідний Михась»), І. Франка (зб. «Коли ще звірі говорили», «Лис Микита», «Абу-Касимові капці», «Коваль Бас­сім»), Лесі Українки (поема «Осі­н­ня казка», драма-феєрія «Лісова пісня»), М. Коцюбинського (казки «Хо», «Про двох Цапків», «Дві Кізочки») та ін. Створювали віршовані К. л. (Б. Грінченко, А. Лотоцький, Б. Лепкий, В. Ґренджа-Донський, Р. Завадович, Н. Забіла, І. Нехода, Полтава Леонід) або драматизовані (Леся Українка, М. Кропивницький, Олесь Олександр, В. Королів-Старий та ін.). Деякі казк. сюжети викори­стано як лібрето до казок-опер («Коза-Дереза» і «Пан Коцький» М. Лисенка, «Івасик-Телесик» І. Віленського). К. л. роз­галузилася на худож. пере­каз нар. сюжету, казку за фольклор. мотивами і власне автор. К. л. (використовують осн. закони жанру без запозиче­н­ня фольклор. сюжетів та образів). У К. л. також олюднюють предмети, рослини, тварин, явища природи і поня­т­тя, використовуючи метафори, порівня­н­ня тощо. За змістом, героями та про­блемами К. л. більш сучасна. У 1920–30-х рр. поміт. внесок до казк. скарбниці зробили П. Тичина («Івасик-Телесик»), В. Поліщук («Без­дрик-Кумедрик та Комашка-Горупашка»), О. Донченко («Казка про Павука, Горобця та Шуліку», «Казочка про ледаря Мамулу Тюхті­йовича, про Діда-Мироїда та про скарб колгоспний»), П. Панч («Казка про двох братів та їх сестричку Івону») та ін. Не­зважаючи на намага­н­ня вульгарно-соціол. критики у серед. 1920-х — на поч. 1930-х рр. вилучити з літ. процесу казку як жанр, К. л. набула роз­витку. У цьому жанрі активно працювали Н. Забіла («Хатинка на ялинці», «Казка про Пів­ника та Курочку і про хитру Лисичку», «Пригода з автобусом»), О. Іваненко («Лісові казки», «Великі очі»), М. Трублаїні («Про дівчинку Наталочку і сріблясту Рибку»), Л. Первомайський («Казка про Івана Голика»), А. Шиян («Іван — мужицький син») та ін. У 1950–60-х рр. у жанрі К. л. ви­ступили М. Стельмах («В їжаковім вітряку»), П. Воронько («Чотири вітри», «Казка про Чугайстра»), В. Бичко («Пʼять казок», «Лісова пере­пустка»), Григір Тютюн­ник («Степова казка»), В. Симоненко («Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож у країну Навпаки»), В. Близнець («Земля Світлячків»), Л. Костенко («Бузиновий цар») та ін. Жанр К. л. роз­винули О. Бакуменко, В. Гужва, Ю. Збанацький, А. Качан, Т. Коломієць, А. Костецький, В. Малик, З. Мензатюк, В. Нестайко, Д. Павличко, Я. Стельмах, Ю. Ярмиш та ін. Серед ілюстраторів К. л. — А. Базилевич, А. Василенко, Г. Галинська, В. Єрко, В. Жерибор, Т. Зеленченко, К. Лавро, Ю. Мітченко, К. Штанко та ін.

Літ.: Ярмиш Ю. Ф. У світі казки. К., 1975; Аникин В. П. Рус­ские писатели и сказка // Сказки рус. писателей. Москва, 1980; Нагибин Ю. О сказках и сказочниках // Лит. сказки зарубеж. писателей. Москва, 1982; Костюченко В. А. Літературними стежками. К., 2009.

Ю. Ф. Ярмиш

Завантажити статтю