Загальна декларація прав людини 1948

Визначення і загальна характеристика

ЗАГА́ЛЬНА ДЕКЛАРА́ЦІЯ ПРАВ ЛЮДИ́НИ 1948 — перший між­народно-правовий документ, що проголосив основні права і свободи людини. Прийнята 10 грудня 1948 ГА ООН (8 держав, зокрема СРСР і УРСР, утрималися при голосуван­ні). Одно­стайна позиція соціалістичних держав при голосуван­ні пояснювалася тим, що їхні пропозиції щодо вміще­н­ня у текст Декларації прав націй на самови­значе­н­ня, захисту національних меншин і заборони фашистської ідеології не зна­йшли під­тримки. Щороку в цей день від­повід­но до резолюції ГА ООН від 4 грудня 1950 від­значають День прав людини. Декларацію ратифікувала більшість держав світу, зокрема й Україна.

Складається з преамбули та 30-ти статей. Документ проголосив невід­ʼємне й обовʼязкове дотрима­н­ня громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини. Стат­ті базуються на ви­знан­ні гідності всіх людей, рівності їхніх прав, що є необхідною перед­умовою свободи, справедливості та загального миру. Декларація проголошує, що права і свободи людини не можуть бути обмежені за ознаками статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політ. пере­конань, національного або соціального походже­н­ня, майнового стану.

Серед проголошених прав найважливішими є такі: рівність усіх перед законом; презумпція невинуватості; недоторкан­ність особи; нед­опустимість неправомірного втруча­н­ня в особисте і сімейне життя та без­під­ставне посяга­н­ня на недоторкан­ність житла, честь і репутацію людини; право на політичну діяльність, працю та захист від без­робі­т­тя, на власність, від­починок, освіту, соціальне забезпече­н­ня, право ви­їзду зі своєї країни та без­пере­шкодного поверне­н­ня до неї, право на свободу пере­конань і вільне їх пошире­н­ня.

Положе­н­ня декларації стали правовою основою для стандартів, згодом прийнятих Радою Європи, та для удосконале­н­ня національних правових систем, які гарантують неухильне й послідовне дотрима­н­ня прав людини. Декларація під­креслила універсальний характер прав і свобод, які поширюються на кожну людину, незалежно від статусу й території прожива­н­ня. Отже, населе­н­ня колоній та інших залежних територій уперше було проголошене субʼєктами основних прав і свобод. Значимість декларації полягає не лише в тому, що вона стала першим між­народним стандартом у сфері прав людини, а й у створен­ні правової бази та еволюції концепції прав людини (тлумаче­н­ня основних принципів прав людини; деталізація і конкретизація фундаментальних прав і свобод людини та їхня регламентація у стосунках окремих соціальних груп; створе­н­ня ін­ституту між­народного захисту прав людини). Нині є близько 70-ти конвенцій з прав людини, які докладніше трактують ці права, зокрема реалізацію прав державою, ви­окремле­н­ня особливої категорії фундаментальних прав людини, які не під­лягають обмежен­ню з боку держави (право на життя, не­припустимість катувань, свобода думки і пере­конань, право на судовий захист).

Як свідчить між­народний досвід, ефективність гарантій основних прав та свобод людини залежить від рівня роз­витку правових принципів й ін­ститутів демократії, стану економіки, засобів роз­поділу жит­тєвих благ, правотворчої атмо­сфери в су­спільстві, рівня правового вихова­н­ня і культури населе­н­ня, ступеня су­спільної злагоди, наявності певних елементів у системі функціюва­н­ня державної влади. На декларацію посилалися у своїх кон­ституціях більшість нових незалежних держав, що виникли після краху колоніальних систем (Тоґо, Сенеґал, Мадаґаскар) та роз­паду СРСР (Україна, РФ, Білорусь тощо).

Роз­діл 2 Кон­ституції України 1996 зафіксував права, свободи та обовʼязки людини і громадянина, які від­повід­ають стандартам декларації та іншим між­народно-правовим актам. Положе­н­ня З. д. п. л. стали нормами прямої дії для сучасного українського законодавства. Однак в Україні (та інших державах, особливо, в тих, що роз­виваються) залишається про­блемною реалізація низки прав, перед­бачених цією декларацією, особливо соціальних і культурних. Це повʼязано перед­усім з економічною і політичною кризами. Поза цим, існують інші причини: глибока криза всіх соціальних норм, які існують в українському су­спільстві та є перед­умовою стабільності правових норм, норм поведінки політичних партій і громадських організацій тощо (адже кожна особа реалізує свої права пере­важно через обʼ­єд­на­н­ня чи спільноти, які є джерелом і носієм цих норм; це стосується, напр., виборчого права, права на працю тощо); повільне становле­н­ня нової системи права України, а також правової сві­домості, культури й ідеології (продовжує панувати правовий нігілізм, неповага до права Кон­ституції, до від­повід­них державних ін­ституцій, що рідко буває в інших країнах); не­адекватна реакція, а іноді й без­діяльність державних та недержавних структур, зокрема проф­спілок, громадських організацій на поруше­н­ня соціальних, культурних та інших прав. Функціюва­н­ня механізму між­народного захисту прав людини спрямоване на створе­н­ня додаткових гарантій їх дотрима­н­ня державами. Щоправда, еволюція концепції прав людини не свідчить про радикальні зміни змісту декларації, а лише конкретизує та по­глиблює її положе­н­ня.

Літ.: Дженіс М. та ін. Європейське право у галузі прав людини: Джерела і практика за­стосува­н­ня / Пер. з англ. К., 1997; Мармазов В. Є., Піляєв І. С. Україна в політико-правовому просторі Ради Європи: Досвід і про­блеми. К., 1999; Херст Х. Статус всеобщей декларации прав человека во внутрен­нем и международном праве / Пер. с англ. // Междунар. право. 2006. № 5.

А. Ю. Мартинов

Завантажити статтю