Загальна декларація прав народів 1976

ЗАГА́ЛЬНА ДЕКЛАРА́ЦІЯ ПРАВ НАРО́ДІВ 1976 — неформальний акт кодифікації прав народів з метою сприя­н­ня ви­знан­ню їх субʼєктами між­народного права. Ухвалена 4 липня 1976 Між­нар. не­уряд. конф., скликаною у Алжирі не­уряд. організаціями — Між­нар. форумом та Між­нар. лігою на захист прав і визволе­н­ня народів. Остан­ні створ. з ініціативи італ. громад. діяча Л. Бассо як продовже­н­ня ідеї англ. філософа Б. Рас­села про організацію між­нар. трибуналів громадськості для роз­гляду грубих порушень прав народів. Перший такий трибунал проведено 1966 у Лондоні з про­блем війни у Вʼєтнамі, другий — у Римі (1974) і Брюс­селі (1976) з про­блем Лат. Америки. Проект декларації під­готувала група ві­домих учених-право­знавців із різних країн (Г. Абі-Сааб, Р. Кас­сен, П. Фер­рарі-Браво, П. Фої, Л. Матарас­со, Ф. Ріго, Ж. Сальман), ві­ді­браних за результатами спец. між­нар. конкурсу, ініці­йованого одним із най­авторитетніших амер. право­знавців-між­народників Р. Фолком. Вона складається з преамбули та 30-ти статей, обʼ­єд­наних у 7 роз­ділів, в яких детально роз­роблена система прав народів. У преамбулі за­значено, що всі народи світу мають рівні права на свободу; чинити опір будь-якому іноз. втручан­ню і само­стійно обирати свій уряд; якщо вони поневолені — боротися за своє визволе­н­ня та отримувати допомогу в цій боротьбі від ін. народів. У 1-му роз­ділі «Право на існува­н­ня» ви­значено права народів на існува­н­ня (ст. 1); повагу їхньої нац. і культур. ідентичності (ст. 2); мирне користува­н­ня своєю тер. та поверне­н­ня її у разі ви­гна­н­ня (ст. 3). Також наголошено — ніхто не може бути під­даним знищен­ню, тортурам, пере­слідува­н­ням, депортаціям, ви­гнан­ню з причини нац. або культур. належності; по­ставленим у такі умови існува­н­ня, що під­ривають ідентичність і цілісність народу, до якого він належить (ст. 4). У 2-му роз­ділі «Право на політичне самови­значе­н­ня» вказано, що всі народи мають невід­ʼємне та невід­чужуване право на самови­значе­н­ня і ви­значають свій політ. статус без будь-якого зовн. втруча­н­ня (ст. 5); права на опір будь-якому колоніал., без­посеред. або опосередк. пануван­ню та всім расист. режимам (ст. 6); на демократ. режим, що пред­ставляє всіх громадян (незалежно від раси, статі, релігії, кольору шкіри) і спроможний забезпечити ефективну повагу прав людини та осн. свобод для них (ст. 7). У 3-му роз­ділі «Економічні права народів» ви­значено виключне право народів на свої природні багатства і ресурси, поверне­н­ня пограбов. багатств та від­шкодува­н­ня не­справедливо сплачених сум (ст. 8); права брати участь у НТП, який є частиною заг. спадщини людства (ст. 9); на справедливу оцінку своєї праці та здійсне­н­ня між­нар. обміну на рівних і справедливих умовах (ст. 10); встановлювати екон. і соц. системи за влас. вибором та слідувати своїм шляхом екон. роз­витку вільно й без будь-якого зовн. втруча­н­ня (ст. 11). При цьому екон. права потрібно реалізовувати у дусі солідарності між народами світу і з належ. врахува­н­ням їхніх інтересів (ст. 12). У 4-му роз­ділі «Право на культуру» закріплено права народів роз­мовляти своєю мовою, зберігати і роз­вивати нац. культуру, збагачуючи тим самим культуру всього людства (ст. 13); на власні художні, істор. та культурні багатства (ст. 14); не під­даватися впливу чужої їм культури (ст. 15). У 5-му роз­ділі «Право на навколишнє середовище та спільні ресурси» за­значено, що усі народи мають право на збереже­н­ня, захист і поліпше­н­ня свого довкі­л­ля (ст. 16) та викори­ста­н­ня спіл. спадщини людства: від­крите море, мор. дно, косміч. про­стір (ст. 17). Окремо об­умовлено, що при викори­стан­ні цих прав народи зобовʼязані враховувати необхідність узгодже­н­ня потреб свого екон. роз­витку з вимогами солідарності між усіма народами світу (ст. 18). У 6-му роз­ділі «Права меншин» йдеться про те, що у випадку, коли будь-який народ становить меншість у межах тієї або ін. держави, він має право на повагу влас. ідентичності, традицій, мови і культур. спадщини (ст. 19). Пред­ставники меншин повин­ні користуватися такими ж правами, що й ін. громадяни держави, без будь-якої дис­кримінації і на основі рівності брати участь у громад. житті країни (ст. 20). Під­креслено, що здійсне­н­ня цих прав має проводитися при належ. повазі до закон. інтересів усього су­спільства та не повин­но призводити до замаху на територ. цілісність і політ. єд­ність держави, якщо оста­н­ня будує своє життя згідно з принципами, викладеними у даній декларації (ст. 21). У 7-му роз­ділі «Гарантії і санкції» ви­значено: будь-яке ухиля­н­ня від положень декларації є поруше­н­ням зобовʼязань щодо всього світ. спів­товариства (ст. 22); будь-яка спричинена поруше­н­ням даної декларації шкода має бути повністю від­шкодована тим, хто її завдав (ст. 23); будь-яке збагаче­н­ня за рахунок народу, досягнуте внаслідок поруше­н­ня положень декларації, повин­но бути від­шкодоване йому за рахунок одержаного таким чином прибутку; це стосується і над­прибутків, отриманих за допомогою іноз. інвестицій (ст. 24). Усі нерівноправні договори, угоди або контракти, здійснені всупереч осн. правам народів, не мають чин­ності (ст. 25); зовн. фінанс. борги, якщо вони стають надмір. та нестерп. для народів, не під­лягають вимозі поверне­н­ня (ст. 26); найбільш тяжкі посяга­н­ня на осн. права народів, особливо на право їх існува­н­ня, є між­нар. злочином, що перед­бачає індивід. кримінал. від­повід­альність організаторів (ст. 27); усі народи, осн. права яких грубо знехтувано, мають право примусити рахуватися з ними за допомогою політ. або проф­спілк. боротьби і навіть, як крайній засіб, вдатися до сили (ст. 28); пред­ставники визв. рухів повин­ні мати до­ступ до між­нар. організацій, а їхні комбатанти мають право користуватися захистом норм між­нар. гуманітар. права (ст. 29); поновле­н­ня осн. прав народів у випадку їхнього грубого нехтува­н­ня — обовʼязок, покладений на всіх чл. між­нар. спів­товариства (ст. 30).

За­пропоновану в декларації систему прав народів роз­глядають як певну про­грамну основу утвердже­н­ня в між­нар. праві прав і обовʼязків народів (під­ґрунтя майбут. світ. порядку). Такий світ. порядок повинен бути побудований на ідеалах гол­ланд. право­знавця Г. Ґроція, згідно з по­глядами якого народи покликані ві­ді­гравати ви­значал. роль в організації між­нар. спів­товариства, а між­нар. право — під­порядковуватися справедливості та гуманізму. Ці ідеали вже давно не є предметом лише філос. узагальнень і пере­йшли на рівень втіле­н­ня у практику між­нар. від­носин. Свідче­н­ня цього — Статут ООН, що вимагає від народів створити умови, за яких можливе дотрима­н­ня справедливості та поваги до зобовʼязань, що випливають з договорів й ін. джерел між­нар. права (преамбула), під­трима­н­ня миру та без­пеки згідно з принципами справедливості й між­нар. права (пункт 1 ст. 1). У процесі кодифікації між­нар. права дедалі наполегливіше утверджують лінію на ви­зна­н­ня прав народів і пошире­н­ня принципів справедливості та гуманізму на нові сфери між­нар. спів­робітництва, особливо стосовно створе­н­ня нового світ. екон. порядку, досягне­н­ня екол. без­пеки, дотрима­н­ня за будь-яких об­ставин гуманітар. норм між­нар. права, забезпече­н­ня прав і свобод людини тощо. На думку Л. Матарас­со, декларація пере­містила центр тяжі­н­ня між­нар. права з індивіда і держави до народу. У ній зафіксовано докорін­ні права народів, без яких їхнє існува­н­ня взагалі неможливе. Це найрадикальніший у доктрині між­нар. права під­хід до утвердже­н­ня прав народів як окремої категорії права, оскільки ін. під­ходи виходять з того чи ін. по­єд­на­н­ня і навіть ототожне­н­ня прав народів з правами людини.

Завантажити статтю