Загальна декларація прав народів 1976

ЗАГА́ЛЬНА ДЕКЛАРА́ЦІЯ ПРАВ НАРО́ДІВ 1976 — неформальний акт кодифікації прав народів з метою сприяння визнанню їх суб’єктами міжнародного права. Ухвалена 4 липня 1976 Міжнар. неуряд. конф., скликаною у Алжирі неуряд. організаціями — Міжнар. форумом та Міжнар. лігою на захист прав і визволення народів. Останні створ. з ініціативи італ. громад. діяча Л. Бассо як продовження ідеї англ. філософа Б. Рассела про організацію міжнар. трибуналів громадськості для розгляду грубих порушень прав народів. Перший такий трибунал проведено 1966 у Лондоні з проблем війни у В’єтнамі, другий — у Римі (1974) і Брюсселі (1976) з проблем Лат. Америки. Проект декларації підготувала група відомих учених-правознавців із різних країн (Г. Абі-Сааб, Р. Кассен, П. Феррарі-Браво, П. Фої, Л. Матарассо, Ф. Ріго, Ж. Сальман), відібраних за результатами спец. міжнар. конкурсу, ініційованого одним із найавторитетніших амер. правознавців-міжнародників Р. Фолком. Вона складається з преамбули та 30-ти статей, об’єднаних у 7 розділів, в яких детально розроблена система прав народів. У преамбулі зазначено, що всі народи світу мають рівні права на свободу; чинити опір будь-якому іноз. втручанню і самостійно обирати свій уряд; якщо вони поневолені — боротися за своє визволення та отримувати допомогу в цій боротьбі від ін. народів. У 1-му розділі «Право на існування» визначено права народів на існування (ст. 1); повагу їхньої нац. і культур. ідентичності (ст. 2); мирне користування своєю тер. та повернення її у разі вигнання (ст. 3). Також наголошено — ніхто не може бути підданим знищенню, тортурам, переслідуванням, депортаціям, вигнанню з причини нац. або культур. належності; поставленим у такі умови існування, що підривають ідентичність і цілісність народу, до якого він належить (ст. 4). У 2-му розділі «Право на політичне самовизначення» вказано, що всі народи мають невід’ємне та невідчужуване право на самовизначення і визначають свій політ. статус без будь-якого зовн. втручання (ст. 5); права на опір будь-якому колоніал., безпосеред. або опосередк. пануванню та всім расист. режимам (ст. 6); на демократ. режим, що представляє всіх громадян (незалежно від раси, статі, релігії, кольору шкіри) і спроможний забезпечити ефективну повагу прав людини та осн. свобод для них (ст. 7). У 3-му розділі «Економічні права народів» визначено виключне право народів на свої природні багатства і ресурси, повернення пограбов. багатств та відшкодування несправедливо сплачених сум (ст. 8); права брати участь у НТП, який є частиною заг. спадщини людства (ст. 9); на справедливу оцінку своєї праці та здійснення міжнар. обміну на рівних і справедливих умовах (ст. 10); встановлювати екон. і соц. системи за влас. вибором та слідувати своїм шляхом екон. розвитку вільно й без будь-якого зовн. втручання (ст. 11). При цьому екон. права потрібно реалізовувати у дусі солідарності між народами світу і з належ. врахуванням їхніх інтересів (ст. 12). У 4-му розділі «Право на культуру» закріплено права народів розмовляти своєю мовою, зберігати і розвивати нац. культуру, збагачуючи тим самим культуру всього людства (ст. 13); на власні художні, істор. та культурні багатства (ст. 14); не піддаватися впливу чужої їм культури (ст. 15). У 5-му розділі «Право на навколишнє середовище та спільні ресурси» зазначено, що усі народи мають право на збереження, захист і поліпшення свого довкілля (ст. 16) та використання спіл. спадщини людства: відкрите море, мор. дно, косміч. простір (ст. 17). Окремо обумовлено, що при використанні цих прав народи зобов’язані враховувати необхідність узгодження потреб свого екон. розвитку з вимогами солідарності між усіма народами світу (ст. 18). У 6-му розділі «Права меншин» йдеться про те, що у випадку, коли будь-який народ становить меншість у межах тієї або ін. держави, він має право на повагу влас. ідентичності, традицій, мови і культур. спадщини (ст. 19). Представники меншин повинні користуватися такими ж правами, що й ін. громадяни держави, без будь-якої дискримінації і на основі рівності брати участь у громад. житті країни (ст. 20). Підкреслено, що здійснення цих прав має проводитися при належ. повазі до закон. інтересів усього суспільства та не повинно призводити до замаху на територ. цілісність і політ. єдність держави, якщо остання будує своє життя згідно з принципами, викладеними у даній декларації (ст. 21). У 7-му розділі «Гарантії і санкції» визначено: будь-яке ухиляння від положень декларації є порушенням зобов’язань щодо всього світ. співтовариства (ст. 22); будь-яка спричинена порушенням даної декларації шкода має бути повністю відшкодована тим, хто її завдав (ст. 23); будь-яке збагачення за рахунок народу, досягнуте внаслідок порушення положень декларації, повинно бути відшкодоване йому за рахунок одержаного таким чином прибутку; це стосується і надприбутків, отриманих за допомогою іноз. інвестицій (ст. 24). Усі нерівноправні договори, угоди або контракти, здійснені всупереч осн. правам народів, не мають чинності (ст. 25); зовн. фінанс. борги, якщо вони стають надмір. та нестерп. для народів, не підлягають вимозі повернення (ст. 26); найбільш тяжкі посягання на осн. права народів, особливо на право їх існування, є міжнар. злочином, що передбачає індивід. кримінал. відповідальність організаторів (ст. 27); усі народи, осн. права яких грубо знехтувано, мають право примусити рахуватися з ними за допомогою політ. або профспілк. боротьби і навіть, як крайній засіб, вдатися до сили (ст. 28); представники визв. рухів повинні мати доступ до міжнар. організацій, а їхні комбатанти мають право користуватися захистом норм міжнар. гуманітар. права (ст. 29); поновлення осн. прав народів у випадку їхнього грубого нехтування — обов’язок, покладений на всіх чл. міжнар. співтовариства (ст. 30).

Запропоновану в декларації систему прав народів розглядають як певну програмну основу утвердження в міжнар. праві прав і обов’язків народів (підґрунтя майбут. світ. порядку). Такий світ. порядок повинен бути побудований на ідеалах голланд. правознавця Г. Ґроція, згідно з поглядами якого народи покликані відігравати визначал. роль в організації міжнар. співтовариства, а міжнар. право — підпорядковуватися справедливості та гуманізму. Ці ідеали вже давно не є предметом лише філос. узагальнень і перейшли на рівень втілення у практику міжнар. відносин. Свідчення цього — Статут ООН, що вимагає від народів створити умови, за яких можливе дотримання справедливості та поваги до зобов’язань, що випливають з договорів й ін. джерел міжнар. права (преамбула), підтримання миру та безпеки згідно з принципами справедливості й міжнар. права (пункт 1 ст. 1). У процесі кодифікації міжнар. права дедалі наполегливіше утверджують лінію на визнання прав народів і поширення принципів справедливості та гуманізму на нові сфери міжнар. співробітництва, особливо стосовно створення нового світ. екон. порядку, досягнення екол. безпеки, дотримання за будь-яких обставин гуманітар. норм міжнар. права, забезпечення прав і свобод людини тощо. На думку Л. Матарассо, декларація перемістила центр тяжіння міжнар. права з індивіда і держави до народу. У ній зафіксовано докорінні права народів, без яких їхнє існування взагалі неможливе. Це найрадикальніший у доктрині міжнар. права підхід до утвердження прав народів як окремої категорії права, оскільки ін. підходи виходять з того чи ін. поєднання і навіть ототожнення прав народів з правами людини.

Розмір шрифту

Загальна декларація прав народів 1976

Рекомендована література

Інформація про статтю