Загаров Олександр Леонідович
ЗАГА́РОВ Олександр Леонідович (справжнє — фон Фессінґ; 05(17). 01. 1877, м. Єлисаветград, нині Кіровоград — 12. 11. 1941, м. Саратов, РФ) — актор, режисер, педагог. Чоловік М. Морської. Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1940). Походив з українсько-німецьких дворянських родини. Закінчив реальне училище у Харкові, Вище музично-драматичне училище при Московському філармонічному товаристві (1898; клас В. Немировича-Данченка), був вільним слухачем Брюссельського університету. 1898–1906 (з перервою) працював у новозаснованому Московському художньому театрі (нині МХАТ). Виступав у російських антрепризах К. Незлобіна (м. Вільно, нині Вільнюс, 1899–1900), М. Дарського (м. Ярославль, нині РФ, 1900–01), Театрі нової драми під керівництвом В. Мейєрхольда (м. Тифліс, нині Тбілісі, 1904–05). У 1906 З. повернувся до В. Мейєрхольда, згодом — до К. Незлобіна (Риґа). 1908–09 працював у російській антрепризі Лебедєва у Херсоні. 1910–11 — режисер Театру Ф. Корша (Москва), 1911–15 — Імператорського Александринського театру (Санкт-Петербург), 1916–17 — Московського драматичного театру Суходольських. 1917 керував Військово-народним театром в Одесі. У листопаді 1918 З. запросили очолити новостворений у Києві український Державний драматичний театр (від 1919 — Перший театр УРР імені Т. Шевченка). 1921 разом з дружиною емігрував до Польщі, де у Львові став мистецьким керівником Українського народного театру товариства «Українська бесіда» (до 1923). У 1923–25 — директор і головний режисер Руського театру товариства «Просвіта» (Ужгород). 1925–26 мешкав у м. Подєбради (поблизу Праги), де організував український театр, який обслуговував український осередок у цьому місті та його околицях. 1926 З. повернувся до України, де працював режисером і актором мандрівного Театру імені М. Заньковецької, 1927 — у Державному драматичному театрі імені Т. Шевченка (обидва — Дніпропетровськ). 1927–28 — мистецький керівник новоствореного Харківського Червонозаводського українського драматичного театру. 1928–31 — головний режисер Першого робітничого театру і ТЮГу в Москві. 1931–41 працював у театрах Пензи, Хабаровська, Владивостока, Барнаула, Свердловська (нині Єкатеринбург), Коврова (Івановська обл.), Саратова (усі — РФ). Водночас викладав у театральних студіях у Москві та Санкт-Петербурзі (від 1901), був професором Музично-драматичного інституту в Києві (1920–21), організував разом з М. К. Вороним українську драматичну школу у Львові (1922) і викладав у ній (до 1923). Як учень В. Немировича-Данченка, а також К. Станіславського та В. Мейєрхольда, вихованець петербурзьких театрів, З. увібрав передовий сценічний досвід тогочасного російського театру і намагався застосувати принципи реалістично-психологічного театру в українському театрі 3-х регіонів етнічної України (Центральної, Західної України і на Закарпатті). Утверджував західноєвропейську класичну і новітню українську драматургію в репертуарі очолюваних ним театрів, виховував нового актора, здатного відповідати естетичним запитам глядача. Автор книги «Мистецтво актора» (К., 1920).
Додаткові відомості
- Основні вистави
- «Лісова пісня», «Камінний господар», «На полі крові», «Оргія», «На руїнах» (усі — 1918–21), «У пущі» (1926) Лесі Українки, «Гріх», «Дисгармонія», «Брехня», «Між двох сил» В. Винниченка, «Мірандоліна» К. Ґольдоні (усі — 1918), «Візник Геншель» (також гол. роль), «Ткачі» Ґ. Гауптмана (обидві — 1918–19), «Ревізор» (також роль Городничого), «Одруження» М. Гоголя, «Примари», «Нора», «Гедда Ґаблер» Г. Ібсена (усі — 1919–24), «Сон», «Ян Гус», «Сотник», «Тополя» (усі — 1921), «Гайдамаки» (1924) за Т. Шевченком, «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра (також роль Оргона), «Суєта» І. Карпенка-Карого (обидві — 1922), «Отелло» В. Шекспіра, «Батько» А. Стріндберґа (обидві — 1923), «Євгеній Онєгін» П. Чайковського, «Вовки та вівці» О. Островського, «R.U.R.» К. Чапека (усі — 1924).
- Основні ролі
- Благочинний, Гонта («Гайдамаки» за Т. Шевченком), Фіґаро («Одруження Фіґаро» П.-О. Бомарше); у кіно — Іван («Золотий вовк», 1924).