КРИМЧАКИ́ — тюркомовна народність. Сфор­мувалася на території Таврії у 1-му тис. н. е. Основу склали нащадки частини населе­н­ня Хозар. каганату, навернені на­прикінці 1 ст. в юдаїзм єврейськими місіонерами, які прибули в Крим після паді­н­ня Єрусалим. храму (60–80 роки). Від­тоді у К. збереглися прі­звища Пурім, Пейсах. На­прикінці 15 — на поч. 16 ст. тюрко-юдейська община асимілювала пред­став­ників інших етносів, зорема й тих, які раніше сповід­ували християнство.

Кримчацькі прі­звиська, що з часом стали прі­звищами, вказують на походже­н­ня: Гота (гот), Лехно (лях), Мангуплі (з Мангупа, Крим), Пирва (від старословʼянської «перший»), Гурджі (грузин), Арнаут (албанець), Тат (грек або вірменин), Токатли, Мізрахі (обидва — турецького походже­н­ня), Анджело, Ломброзо (обидва — італійського походже­н­ня) тощо. Згодом до них додалася деяка кількість ашкеназі — європейських євре­їв.

Таким чином, серед К., окрім корін­них жителів Криму, присутня значна кількість асимільованих вихідців із різних країн Європи й Азії. Зважаючи на віро­сповідан­ня, К. довгий час зараховували до єврейського етносу. Однак дослідже­н­ня груп крові, проведені 1928 С. За­болотним, антропометричні виміри, здійснені у 1930-х роках Н. Теребинською-Шенгер, а у 1960-і роки — В. Дяченком, а також аналіз фольклору засвідчили тюркське походже­н­ня К. Первісно вони мешкали у Пд.-Сх. Криму, оскільки хозари, захопивши у 7 ст. частину Криму, поселилися у м. Сугдея (нині Судак) і його околицях. У 9–10 ст. громади К. виникли у м. Кафа (нині Феодосія), згодом — у м. Солхат (нині Старий Крим Кіровського ра­йону), на початку 16 ст. — у м. Карасубазар (нині Білогірськ). За пере­писом 1897 у Криму проживало 3345 К., 1912 загалом у Російській імперії — 7500: в Карасубазарі та Сімферополі — по 2,4 тис., Феодосії — 750, Керчі — 500, у Севастополі — 400 осіб. Більшість К. за­ймалася ремеслами, меншість — землеробством, зокрема 1843 побл. оз. Донузлав засновано землероб. колонію «Ра­ат­лы кой» («Спокійне село»), що про­існувала до Крим. війни 1854–55.

Кримчацька мова (1994 ви­знана РАН само­стійною тюркською мовою), що походить від половецької, за своїми лексичними, фонетичними і граматичними ознаками близька до сучасних кумицької, урумської, кримськотатарської і караїмської мов. Памʼятками писемної культури К. є т. зв. джонки (рукописні зошити) — зі­бра­н­ня основних молитв і фольклору (казки, при­слівʼя, приказки); пере­писки кафського купця Хозя Кокоза з канцелярією московського князя Івана Васильовича ІІІ (кін. 15 ст.) і між кафською та карасубазарською общинами (поч. 16 ст.); діловий щоден­ник кримчацької общини (кін. 18 ст.). У 1920–40-х роках К. використовували латиницю, від 1945 — кирилицю. Значний внесок у пошире­н­ня освіти зробив І. Кая, який заснував і 1911–21 очолював у Карасубазарі початкову школу для К.; письмен­ники М. Дондо, А. Бакші, Н. Чахчір; у роз­виток культури — Є. Пейсах. Зі встановле­н­ням радянської влади ліквідовано синагоги (къаали) та релігійні школи, натомість почали діяти клуби, культурно-освітні товариства й школи (закриті на­прикінці 1930-х років).

Перед 2-ю світовою війною у Криму проживало 9 тис. К., 6 тис. із яких знищено під час нацистської окупації (оскільки К. сповід­ують ортодоксальний юдаїзм, їх прирівняно до євреїв), що стало непоправною трагедією для кримчацького народу. За різними оцінками, на початку 1980-х років загальна кількість К. у СРСР складала понад 2 тис., за пере­писом 2001 в Україні — 406 осіб (в Ізраїлі, РФ, Німеч­чині, США — бл. 2,5 тис.). З метою від­родже­н­ня мови та культури одного з корін­них народів Криму 1989 у Сімферополі засновано «Кърым­чахлар» Кримське республіканське культурно-просвіт­ницьке товариство кримчаків.