Заславський Ріталій Зиновійович

ЗАСЛА́ВСЬКИЙ Ріталій Зинові­йович (04. 03. 1928, Київ — 13. 03. 2004, там само) — письмен­ник, пере­кладач. Член НСПУ (1974), ПЕН-клубу (1993). Літ. премії ім. М. Трублаїні (1983), ім. М. Ушакова (2000), ім. Є. Плужника (2002). Медаль Пушкіна (РФ, 2003). Закiн. Лiт. ін­ститут у Москві (1962; семінар І. Сельвинського). Очолював від­діл поезії ж. «Радуга» (від 1995). Дебютував 1945 як поет. Писав рос. та укр. мовами. Від 50-х рр. брав активну участь у літ. житті Києва, однак стояв осторонь від тогочас. ідеол. кампаній та офіціоз. гасел. Можна умовно ви­значити кілька осн. тем його поезії. Перша: інтимна лірика, психол. аспект стосунків з коханою. Гама почувань у цьому полі емоц. напруги між двома особистостями по­ступово ускладнювалася, шука­н­ня взаємності сповнене тривог, але гол. мотив — вдячність за душевні стимули, які кохана дає лірич. героєві. Тобто коха­н­ня або не­здійснен­ність його стають сюжетом становле­н­ня і роз­витку особистості. З роками додалося почу­т­тя не­оплатного боргу, задавненої провини перед тією, котра «жизнь мне отдала, а я и не заметил». Друга тема: конкретні житей. малюнки, які, крім питомої характерності, набували загально­значущого сенсу — часто з одинич. ситуації випливає морал. висновок, що звучить як поет. афоризм і є моментом самопі­зна­н­ня. Чимало віршів подають своєрід. порт­рет зна­йомої або не­зна­йомої людини, в якій поет побачив самобутню вдачу, рідкіс. хист, тяжку долю; нерідко такі вірші народилися з болючого спів­чу­т­тя людині, яка на позір ніби втратила людську подобу, але поет роз­пі­знав у ній здатність страждати й берегти іскру життя. Інколи він давав волю обурен­ню чи іронії, вимальовуючи по­стать хамовитого «господаря життя». Один із болючих мотивів поезії З. — людина і світ живої природи, звірини та птаства. Щодня тут чиняться драми, в яких винна людина і які мали б ятрити її совість, але вона здебільшого сліпа й глуха до них, а отже й до самої себе, до божого в собі. Життя подає без­ліч сюжетів, які мали б роз­чулити людину і зробити її ліпшою, добрішою до всього живого, — принаймні, поет на це сподівається. З. не часто маніфестував власні естет. по­гляди. Ро­зумі­н­ня поезії висловлене в його лірич. рефлексіях, на зразок: «Душой не покриви ни ради славы, ни ради мелких конъюнктурных благ». Своє кредо твердо сповід­ував і в полем. віршах на адресу то модних літ. спритників («О, как все на­учились рифмовать! Ах, чувствовать еще бы на­учились!»), то ін­спіраторів «боротьби поколінь» та во­йовничої групівщини («Вот они, как волки, сбились в стаю…»), то роз­рекламованих кумирів («А вы, московские поэты, вы, свистуны и плясуны, из Леты выпрыгнули в лето, и поседели, а юны»). З. вабила несуєтна, неепатажна, проста, вдумлива поезія. Йому властива від­повід­альність за слово, страх перед словом — спростити складне, зневажити святе, і часом мовча­н­ня скаже більше й чесніше, ніж красномовство. На цю добре зна­йому літературі тему — вірш «Старый мим»: «Я старый мим, усталый мим, я на земле необходим. Я весь — как весть о простоте: когда вы жест увидите, моей великой немоте вы сами позавидуете. Слова — не то, слова — не те, я вскину руку, вытянусь, в моей высокой немоте такая выразительность». У 60–70-х рр. З. майже не торкався від­верто політ. тем, хіба що є поезії про Бабин Яр, трагедію єврейства у 2-й світ. війні, долю друзів-євреїв. Є вірш з під­текс­том «Тоскует Пушкин по чужбине» (1968) і рідкіс. на ті часи вірш «Это уже не игрушки» (1980), де слову «афганець», яким рад. пропаганда називала посланих Кремлем окупантів, повернуто достемен­не значе­н­ня: «…Две недели подряд пули афганцев на пушту звонко со мной говорят. Этот язык свободы, страшный и гордый язык, сразу, без пере­вода, я понимать привык». Сказано про­зоро, хоч З. не чужа і та мова, за яку людство, вважає він, має бути вдячним «старику Эзопу… венценосному рабу», котрий «нас на­учил в открытую таиться и, не сказав ни слова, говорить». Бурхливе політ. життя 90-х рр. та поч. 21 ст. змусило З. звернутися до раніше не дуже притаман­них йому громадян. інвектив. Спершу його збентежив «всерос­сийский бедлам», потім як ознаку нормалізації він сприйняв те, що «Рос­сия вернулась в границы свои», а ще згодом з тривогою побачив, що «снова раздувается империя». До цього до­дано і нац. порахунки специф. «цехового» виміру: у рос. літ. житті набрало певної популярності роз­різне­н­ня між істин­но рос. поетами і «російськомовними», — і З. написав вірш. памфлет-від­повідь «некоторым кол­легам»: «Я не рус­ский поэт. Ваша вечная слава не до­станется мне, успокойтесь же, право!» (втім, це ще вірш 80-х рр.). Однак осн. на­стрій поезії остан. періоду, коли літа і хвороби змушували зосереджуватися на під­сумках життя, — мінорні та змирливі роз­думи про неминуче, про плин­не і вічне, про полюси старості й молодості на людському шляху. Ще марнішою спри­ймалася суєтність, ще більше «загадок время задает», усе змінилося до невпі­знан­ності, і лиш одне не­змін­не: «лишь Добро не изменилось, и осталось прежним Зло». Писав також для дітей: поет. зб. «Королек и зима» (1968), «Мой сентябрь» (1969; обидві — Москва), «Утро всегда начинается с птиц…» (К., 1971; Москва, 1981), «Рисунок на камне» (1972), «Ра­склейщик афиш» (1974), «Ночное такси» (1977; усі — Москва), «Маринка и малинка» (1982), «Топал тополь в Мелитополь» (1988), «Я веселый! А ты?» (1993; усі — Київ), повість «Тяпа» (Москва, 1991). Неабияк прислужився З. літературі і тим, що упродовж багатьох років збирав і впорядковував поезії забутих та замовчуваних авторів: Л. Титової («Я хотела совсем иначе», 1995; «Снежеть», 1996; «А в мире что-то есть наверняка…», 1996; «Пускай же тропинке не будет конца!», 2001), М. Марченка («Слова являются без зова…», 1998; «Невероятное очевредное», 1999; «С шести языков», 1999), О. Анстей («Со­брание стихотворений», 2000), О. Веригіної («Стихотворения», 2001), Р. Немировського («Песня трех апрелей: Неправильная поэма», 2002); зб. «Пятнадцать поэтов — пятнадцать судеб» (2002). Видав поет. антології «Сто поэтов об Александре Пушкине» (1999), «Сто рус­ских поэтов о Киеве» (2001), «Сто поэтов о любви» (2002; усі — Київ). Значне мiсце у твор. доробку посiдають пере­клади російською мовою з укр., білорус., адигей., їдиш, молд., англ., іспан., циган., угор., сербо-лужиц. та ін. Так, у його пере­кладі з укр. ви­йшли антології для дітей нар. і класич. поезії «Где ты, барвинок, рос, выра­стал» (1975; 1987), кн. творів М. Коцюбинського («Братья-месяцы», 1966; 1967), П. Тичини («Солнце и дым», 1970; 1984), Лесі Українки («Веснянка», 1971; 1978), Т. Шевченка («Зацвела в долине красная калина», 1972; 1973; «Звезда моя вечерняя», 1980), Я. Щоголіва («Лебедушка», 1976), В. Скомаровського («Зеленый поезд», 1977), В. Крищенка («Март, откуда ты идешь?», 1979; усі — Москва), Д. Павличка («Как медведя разбудить?», К., 1988), Г. Усача («Зеленый город», Москва, 1986), за мотивами нар. поезії «Два петушка» (К., 1981; 1988); з адигей. мови — твори К. Жане, А. Гадагатля, М. Паранука, Х. Панеша; з груз. — Р. Чилачави, Ґ. Чічінадзе; з їдиш — Р. Балясної, Ш. Чернявського, М. Могилевича, В. Редька. Упорядкував кн. дит. поезії Олени Пчілки «Дивна хатка» (1986; 1988), П. Тичини «Добридень тобі, Україно моя!» (1989), І. Франка «А в коваля серце тепле» (1993; усі — Київ). Окремі твори З. пере­кладено польс., угор., вiрм., iспан., їдиш, япон. та iн. мовами. Укр. мовою низку творів З. пере­клали Н. Забіла, М. Пригара, З. Гончарук, Д. Павличко, С. Репʼях, Г. Усач, А. Бортняк, М. Литвинець.

Завантажити статтю