ЗАТО́НСЬКИЙ Володимир Петрович (27. 07(08. 08). 1888, с. Лисець Ушицького пов. Подільської губ., нині Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл. — 29. 07. 1938) — державний і партійний діяч. Батько Д. Затонського. Академік Академії наук УРСР (1929). Закінчив Камʼянець-Подільську гімназію (1906), фізико-математичний факультет Університету св. Володимира у Києві (1912). Працював у Київському політехнічному ін­ституті (1913–17), водночас від 1914 — завідувач хімічної лабораторії дослідного поля Товариства цукрозаводчиків. 1905 вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії (меншовиків), у березні 1917 пере­йшов до Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків). У травні 1917 уві­йшов до складу, у листопаді очолив Київський комітет Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків) і став членом ново­утвореного Київського революційного комітету. Був одним із керівників збройного пов­ста­н­ня в Києві після більшовицького пере­вороту в Петро­граді (нині Санкт-Петербург) у жовтні 1917. Спів­організатор Всеукраїнського зʼ­їзду рад селянських, робітничих і солдатських депутатів 1917, який проходив у Києві 4(17)–6(19) грудня. Після невдачі цього проекту не по­їхав до Харкова, як пере­важна частина делегатів-більшовиків, а залишився в Києві. З газет ді­знався про своє при­значе­н­ня секретарем народної освіти в Народному секретаріаті радянської УНР 17(30) грудня. Брав активну участь у захоплен­ні влади більшовиками в Україні, боровся проти Української Центральної Ради. Оцінюючи ситуацію, що склалася в Україні на­прикінці 1917, кон­статував: «Поки ще серед українців роз­колу немає і не перед­бачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків тільки невеличка жменька». Узагальнюючи власний досвід веде­н­ня агітації серед українців, за­значав: «Коли маса чула українську мову, вона помітно втихомирювалася і зацікавлювалася». 8 січня 1918 став одночасно ще й пред­ставником радянської УНР у Раді народних комісарів РСФРР. На цих посадах, як і у своїй подальшій діяльності, керувався ленінською на­становою для зразкового неросійського комуніста щодо дій в національному питан­ні. За В. Леніним, такий комуніст мав домагатися «найбільш повного, в тому числі й організаційного, зли­т­тя, а не тільки зближе­н­ня робітників гнобленої нації з робітниками гноблячої нації». Вільне володі­н­ня українською мовою ледь не коштувало йому життя під час антиукраїнського терору більшовицьких військ у Києві взимку 1918 і лише мандат за особистим під­писом В. Леніна врятував його. У лютому 1918 очолив сформовану в Петро­граді й неви­знану країнами Четверного союзу делегацію радянської УНР для пере­говорів у м. Брест-Литовський (нині м. Брест, Білорусь). Прихильник територіальної української комуністичної партійної організації, разом із М. Скрипником навесні 1918 протестував проти заяви наркома національностей РСФРР Й. Сталіна про те, що Україні «досить гратися в уряд і республіку». Від 25 березня до 18 квітня 1918 очолював Центральний виконавчий комітет радянської УНР. У квітні–липні 1918 — один із керівників більшовицького під­пі­л­ля в Україні, в липні 1918 — комісар ударного загону під час придуше­н­ня лівоесерівського пов­ста­н­ня в Москві. 28 листопада 1918 — 6 березня 1919 — член Тимчасового робітничо-селянського уряду України, одночасно (до 19 червня 1919) член Революційної військової ради Червоної армії України, від січня 1919 — нарком освіти УСРР (офіційно — до 20 квітня 1920), однак на керівництво освітою часу не ви­стачало — 1919–20 був здебільшого на фронтах (член Революційних військових рад різних фронтів). У липні–грудні 1919 — член Зафронтового бюро Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України, від грудня 1919 за­ймався організацією галицьких бригад. З початку польсько-радянської війни 1920 очолив західноукраїнський напрям у діяльності Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України: від 23 квітня 1920 — член Галицького організаційного комітету Комуністичної партії (більшовиків) України, від 3 серпня — член Центрального комітету Комуністичної партії Галичини, від 8 серпня до 21 вересня — голова Галицького революційного комітету. Від 20 грудня 1920 — член Революційної військової ради Київського військового округу; від 15 грудня 1921 до 30 жовтня 1922 очолював Всеукраїнську ко­оперативну спілку, де, як згодом згадував, лише через певний час «почав орієнтуватися в тому, що спочатку здавалося плутаниною». За доруче­н­ням комуністичного керівництва був цензором літератури, на­друкованої українською мовою. На­прикінці 1922 введений до складу уповноважених осіб, які від імені УСРР під­писали договір про утворе­н­ня СРСР. 30 жовтня 1922 при­значений наркомом освіти. Примітний для характеристики такого ріше­н­ня запис у протоколі засі­да­н­ня політбюро Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України: «зміна керівництва наркомосу не має дати приводу для роз­мов про насильницьку русифікацію». На цій посаді доклав багато зусиль для ліквідації від­мін­ностей між освітніми галузями в УСРР та РСФРР, що виникли 1920–22 під час роз­будови незалежної української освітньої системи під керівництвом Г. Гринька. На початку 1923 ви­ступив проти за­пропонованих Всеукраїнською академією наук засад роз­витку української літературної мови, оскільки, у його ро­зумін­ні, в їхню основу закладено галицький діалект. У 1-й половині 1920-х років формально був симпатиком теорії «боротьби двох культур», вважаючи українську культуру селянською. Такий по­гляд обʼєктивно сприяв створен­ню пільг для російської культури як «пролетарської». Однак Затонський під­тримував проведе­н­ня політики українізації, оскільки вважав, що це сприятиме тому, аби дати можливість селянам «швидко зро­зуміти ленінізм рідною мовою, щоб ми могли без лишніх труднощів будувати соціалізм». Завадою для роз­будови соціалізму в національному питан­ні, на його думку, був «червоний російський (руський) патріотизм», у звʼязку з чим він критикував «єдино-неділимські» ідеї, характерні для зміновіхівства та значної частини російських комуністів. Від 14 березня 1924 очолював політичне управлі­н­ня Київського військового округу. Єдиним із членів тогочасного політбюро Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України в квітні 1924 під­тримав ідею створе­н­ня молдовської автономії на території УСРР. 12 грудня при­значений секретарем Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України, одночасно від травня 1926 — редактор газети «Комуніст». Від березня 1927 до лютого 1933 — нарком Робітничо-селянської інспекції та голова Центральної контрольної комісії Комуністичної партії (більшовиків) У. В 2-й половині 1920 — на початку 1930-х років входив до складу й неодноразово очолював комісії Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України та уряду з питань українізації. Намагався досягнути втіле­н­ня в життя гасла будівництва «національної за формою та соціалістичної за змістом» української культури, під­креслюючи хибність «уявле­н­ня ніби побудова Радянської України, роз­виток її культури можна провадити успішно лише руками тих, хто болів і боліє за долю саме української культури». Наголошував, що в УСРР «будується соціалізм, а не якесь від­родже­н­ня чогось минулого». 22 лютого 1933 знову при­значений наркомом освіти. Це від­булося в роз­пал голодомору 1933–34 і стало початком боротьби з «націонал-ухильництвом» М. Скрипника. При­значе­н­ня за­стало Затонського дещо зненацька, за його словами, він навіть не мав пере­ліку по­станов, на яких варто об­ґрунтовувати критику шляхів роз­вʼяза­н­ня національного пита­н­ня попереднім керівництвом Наркомосу. Одним із перших його практичних кроків на новій посаді стало ініціюва­н­ня ухвали на­прикінці 1933 ріше­н­ня про уніфікацію російських та українських освітніх систем і написа­н­ня спільних під­ручників. Під керівництвом З. Наркомос УСРР хоча й залишався офіційно українським, але фактично виконував директиви керівництва СРСР. В українських школах збільшено кількість годин на ви­вче­н­ня російської мови та літератури. Затонський винищував національний зміст української культури, сприяв необ­ґрунтованій зміні українського правопису 1933, схвалював ре­пресії проти «ідеологічно невитриманих» працівників освіти. Водночас негативно ставився до проявів великодержавного шовінізму, був прихильником радянського, а не російського централізму. В умовах за­провадже­н­ня радянським керівництвом курсу на русифікацію це стало однією з причин його арешту (3 листопада 1937) та страти. Реабілітований 1956. За часи своєї діяльності в Україні входив до складу вищих компартійних органів, зокрема політбюро Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України.