Затонський Володимир Петрович

ЗАТО́НСЬКИЙ Володимир Петрович (27. 07(08. 08). 1888, с. Лисець Ушиц. пов. Поділ. губ., нині Дунаєвец. р-ну Хмельн. обл. — 29. 07. 1938) — державний і партійний діяч. Батько Д. Затонського. Академік АН УРСР (1929). Закін. Камʼянець-Поділ. гімназію (1906), фіз.-мат. факультет Університету св. Володимира у Києві (1912). Працював у Київ. політех. ін­ституті (1913–17), водночас від 1914 — зав. хім. лаб. дослід. полів Товариства цукрозаводчиків. 1905 вступив до РСДРП (меншовиків), у березні 1917 пере­йшов до РСДРП (більшовиків). У травні 1917 уві­йшов до складу, у листопаді очолив Київ. комітет РСДРП (більшовиків) і став чл. ново­утвор. Київ. рев. комітету. Був одним із кер. зброй. пов­ста­н­ня в Києві після більшов. пере­вороту в Петро­граді (нині С.-Петербург) у жовтні 1917. Спів­організатор Всеукр. зʼ­їзду рад селян., робітн. і солдат. депутатів 1917, який проходив у Києві 4(17)–6(19) грудня. Після невдачі цього проекту не по­їхав до Харкова, як пере­важна частина делегатів-більшовиків, а залишився в Києві. З газет ді­знався про своє при­значе­н­ня секр. нар. освіти в Нар. секретаріаті рад. УНР 17(30) грудня. Брав активну участь у захоплен­ні влади більшовиками в Україні, боровся проти УЦР. Оцінюючи ситуацію, що склалася в Україні на­прикінці 1917, кон­статував: «Поки ще серед українців роз­колу немає і не перед­бачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків тільки невеличка жменька». Узагальнюючи влас. досвід веде­н­ня агітації серед українців, за­значав: «Коли маса чула українську мову, вона помітно втихомирювалася і зацікавлювалася». 8 січня 1918 став одночасно ще й пред­ставником рад. УНР у РНК РСФРР. На цих посадах, як і у своїй подальшій діяльності, керувався ленін. на­становою для зразкового нерос. комуніста щодо дій в нац. питан­ні. За В. Леніним, такий комуніст мав домагатися «найбільш повного, в тому числі й організаційного, зли­т­тя, а не тільки зближе­н­ня робітників гнобленої нації з робітниками гноблячої нації». Вільне володі­н­ня українською мовою ледь не коштувало йому життя під час антиукр. терору більшов. військ у Києві взимку 1918 і лише мандат за особистим під­писом В. Леніна врятував його. У лютому 1918 очолив сформовану в Петро­граді й неви­знану країнами Четверного союзу делегацію рад. УНР для пере­говорів у м. Брест-Литовський (нині м. Брест, Білорусь). Прихильник територ. укр. комуніст. парт. організації, разом із М. Скрипником навесні 1918 протестував проти заяви наркома національностей РСФРР Й. Сталіна про те, що Україні «досить гратися в уряд і республіку». Від 25 березня до 18 квітня 1918 очолював ЦВК рад. УНР. У квітні–липні 1918 — один із кер. більшов. під­пі­л­ля в Україні, в липні 1918 — комісар ударного загону під час придуше­н­ня лівоесерів. пов­ста­н­ня в Москві. 28 листопада 1918 — 6 березня 1919 — чл. Тимчас. робітн.-селян. уряду України, одночасно (до 19 червня 1919) чл. Рев. військ. ради Червоної армії України, від січня 1919 — нарком освіти УСРР (офіційно — до 20 квітня 1920), однак на керівництво освітою часу не ви­стачало — 1919–20 був здебільшого на фронтах (чл. Рев. військ. рад різних фронтів). У липні–грудні 1919 — чл. Зафронт. бюро ЦК КП(б)У, від грудня 1919 за­ймався організацією галиц. бригад. З поч. польс.-рад. війни 1920 очолив зх.-укр. напрям у діяльності ЦК КП(б)У: від 23 квітня 1920 — чл. Галиц. організац. комітету КП(б)У, від 3 серпня — чл. ЦК КП Галичини, від 8 серпня до 21 вересня — голова Галиц. рев. комітету. Від 20 грудня 1920 — чл. Рев. військ. ради Київ. військ. округу; від 15 грудня 1921 до 30 жовтня 1922 очолював Всеукр. кооп. спілку, де, як згодом згадував, лише через певний час «почав орієнтуватися в тому, що спочатку здавалося плутаниною». За доруче­н­ням комуніст. керівництва був цензором літ-ри, на­друк. українською мовою. На­прикінці 1922 введений до складу уповноважених осіб, які від імені УСРР під­писали договір про утворе­н­ня СРСР. 30 жовтня 1922 при­знач. наркомом освіти. Примітний для характеристики такого ріше­н­ня запис у протоколі засі­да­н­ня політбюро ЦК КП(б)У: «зміна керівництва наркомосу не має дати приводу для роз­мов про насильницьку русифікацію». На цій посаді доклав багато зусиль для ліквідації від­мін­ностей між освіт. галузями в УСРР та РСФРР, що виникли 1920–22 під час роз­будови незалеж. укр. освіт. системи під керівництвом Г. Гринька. На поч. 1923 ви­ступив проти за­пропонованих ВУАН засад роз­витку української літературної мови, оскільки, у його ро­зумін­ні, в їхню основу закладено галиц. діалект. У 1-й пол. 1920-х рр. формально був симпатиком теорії «боротьби двох культур», вважаючи укр. культуру селянською. Такий по­гляд обʼєктивно сприяв створен­ню пільг для рос. культури як «пролетарської». Однак З. під­тримував проведе­н­ня політики українізації, оскільки вважав, що це сприятиме тому, аби дати можливість селянам «швидко зро­зуміти ленінізм рідною мовою, щоб ми могли без лишніх труднощів будувати соціалізм». Завадою для роз­будови соціалізму в нац. питан­ні, на його думку, був «червоний російський (руський) патріотизм», у звʼязку з чим він критикував «єдино-неділимські» ідеї, характерні для зміновіхівства та знач. частини рос. комуністів. Від 14 березня 1924 очолював політ. упр. Київ. військ. округу. Єдиним із чл. тогочас. політбюро ЦК КП(б)У в квітні 1924 під­тримав ідею створе­н­ня молдов. автономії на тер. УСРР. 12 грудня при­знач. секр. ЦК КП(б)У, одночасно від травня 1926 — ред. г. «Комуніст». Від березня 1927 до лютого 1933 — нарком Робітн.-селян. інспекції та голова Центр. контрол. комісії КП(б)У. В 2-й пол. 1920 — на поч. 1930-х рр. входив до складу й неодноразово очолював комісії ЦК КП(б)У та уряду з питань українізації. Намагався досягнути втіле­н­ня в життя гасла будівництва «національної за формою та соціалістичної за змістом» укр. культури, під­креслюючи хибність «уявле­н­ня ніби побудува­н­ня Радянської України, роз­виток її культури можна провадити успішно лише руками тих, хто болів і боліє за долю саме української культури». Наголошував, що в УСРР «будується соціалізм, а не якесь від­родже­н­ня чогось минулого». 22 лютого 1933 знову при­знач. наркомом освіти. Це від­булося в роз­пал голодомору 1933–34 і стало поч. боротьби з «націонал-ухильництвом» М. Скрипника. При­значе­н­ня за­стало З. дещо зненацька, за його словами, він навіть не мав пере­ліку по­станов, на яких варто об­ґрунтовувати критику шляхів роз­вʼяза­н­ня нац. пита­н­ня поперед. керівництвом Наркомосу. Одним із перших його практич. кроків на новій посаді стало ініціюва­н­ня ухвали на­прикінці 1933 ріше­н­ня про уніфікацію рос. та укр. освіт. систем і написа­н­ня спіл. під­ручників. Під керівництвом З. Наркомос УСРР хоча й залишався офіційно укр., але фактично виконував директиви керівництва СРСР. В укр. школах збільшено кількість годин на ви­вче­н­ня російської мови та літ-ри. З. винищував нац. зміст укр. культури, сприяв необ­ґрунтованій зміні укр. правопису 1933, схвалював ре­пресії проти «ідеологічно невитриманих» працівників освіти. Водночас негативно ставився до проявів великодерж. шовінізму, був прихильником рад., а не рос. централізму. В умовах за­провадже­н­ня рад. керівництвом курсу на русифікацію це стало однією з причин його арешту (3 листопада 1937) та страти. Реабіліт. 1956. За часи своєї діяльності в Україні входив до складу вищих компарт. органів, зокрема політбюро ЦК КП(б)У.

Пр.: Національна про­блема на Україні: Доповідь на пленумі ЦК ЛКСМУ, червень 1926. Х., 1926; Матеріали до українського національного пита­н­ня // Більшовик України. 1927. № 6; Итоги ноябрьского пленума ЦК и ЦКК КП(б)У и задачи работников просвещения: Доклад и заключительное слово на Пленуме ВУКа Работ­прос (7–11 декабря 1933 г.). Х., 1934; Национально-культурное строительство и борьба против национализма. Москва, 1934; Про вчителів та школу: Промови. Х., 1935.

Літ.: Морозов В. В. П. Затонський. 1964; 1967; Володимир Петрович Затонський: Бібліогр. покажч. 1984; Морозов В. Владимир Петрович Затонский. 1988; Лікарчук І. Л. Міністри освіти України. Т. 1. 2002 (усі — Київ).

Г. Г. Єфименко

Завантажити статтю