Земельні кодекси

ЗЕМЕ́ЛЬНІ КО́ДЕКСИ — законодавчі акти, в яких систематизовано правові норми регулювання земельних відносин. Перший З. к. УСРР, прийнятий 25 жовтня 1922, складався з преамбули і 4-х частин («Про трудове землекористування», «Про міські землі», «Про державне земельне майно», «Про землеустрій та переселення»), містив 227 статей. Відображаючи тогочасні політ. й екон. реалії, він закріпив націоналізацію землі та скасування приват. власності на неї, заборонив купівлю-продаж та ін. угоди, пов’язані з відчуженням землі. Всіх громадян, незалежно від статі, віросповідання та національності, наділено правом одержання землі у користування безплатно. Кодекс надав право земел. громадам обирати будь-яку форму землекористування, але водночас заохочував колективну, переважно у формі земел. т-в. У ньому регламентовано землекористування селян. двору, дозволено «труд. оренду» землі, обмежено землекористування т. зв. куркулів (селян, які використовували у своїх господарствах найману працю); вміщено норми, що регулювали землеустрій, земел. реєстрацію, переселення й визначали правовий режим міських земель спец. призначення та земель держ. запасу. Другий З. к. УРСР прийнятий 8 липня 1970, введений у дію 1 січня 1971. Складався зі 173-х статей, об’єднаних у 28 глав та 11 розділів («Загальні положення», «Землі сільськогосподарського призначення», «Землі населених пунктів», «Землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення», «Землі державного лісового фонду», «Землі державного водного фонду», «Землі державного запасу», «Державний земельний кадастр», «Державний землеустрій», «Вирішення земельних спорів», «Відповідальність за порушення земельного законодавства»). Він успадкував осн. правові положення З. к. 1922, зокрема визначення земел. фонду виключною власністю держави й заборону цивільно-правових угод щодо відчуження земел. ділянок. Разом з тим, на відміну від попереднього, З. к. 1970 не передбачав навіть обмеженої свободи вибору форми господарювання у с. госп-ві. Для ведення товар. с.-г. виробництва землі дозволено надавати тільки соціаліст. підприємствам — колгоспам і радгоспам. Діяльність селян. госп-в, які до примус. колективізації с. господарства 1929–32 були осн. формою господарювання на селі, фактично заборонено. Земел. фонд країни поділено на категорії земель с.-г. призначення; насел. пунктів; промисловості, транспорту, курортів, заповідників та ін. несільськогосп. призначення; держ. лісового та водного фондів; держ. запасу. Землекористувачі зобов’язані використовувати надані земел. ділянки виключно за їхнім цільовим призначенням, визначеним приналежністю ділянки до відповід. категорії земель, і метою, з якою ділянку надано у користування. З. к. 1970 містив також окремі розділи, присвяч. регулюванню землеустрою, веденню держ. земельного кадастру та вирішенню земел. спорів. Третій З. к. УРСР прийнятий 18 грудня 1990, введений в дію 15 березня 1991. Його ухвалення зумовлене необхідністю створення правової бази для проведення земельної реформи, зокрема забезпечення плюралізму форм господарювання у с. госп-ві як визначал. риси цієї реформи на початк. етапі проведення. Однак концептуально він мало чим відрізнявся від З. к. 1970. Всі землі України проголошено власністю народу, тобто залишено власністю виключно держави. Надання ділянок юрид. і фіз. особам та вилучення їх для держ. чи громад. потреб, як і раніше, мали здійснювати ради нар. депутатів. Для підприємств, установ і організацій земел. ділянки надавали на праві землекористування. Однак для громадян передбачено надання земел. ділянок переважно на праві довіч. успадковуваного володіння землею, що уможливило передачу земел. ділянки у спадщину. На праві землеволодіння земел. ділянки надавали с.-г. підприємствам для аграр. виробництва. Важливий аспект З. к. 1990 — юрид. відновлення селян. (фермер.) госп-в на зразок тих, що існували в УСРР до 1929–32. Дозволено надання у володіння селян. (фермер.) господарствам земел. ділянок розміром до 50-ти га с.-г. угідь і до 100-а га усіх земель. Крім цього, до категорій, на які поділявся земел. фонд УРСР згідно із З. к. 1970, додано ще одну — землі природоохорон., оздоров., рекреац. та історико-культур. призначення. Упродовж кількох місяців після того, як Україна стала незалеж. державою, правові відносини стосовно землеволодіння та землекористування врегульовували норми З. к. УРСР 1990. Нову ред. З. к. ВР України затвердила 13 березня 1992. Вона містила 118 статей, об’єднаних у 10 розділів: «Загальні положення», «Використання земель», «Охорона земель», «Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва», «Контроль за використанням і охороною земель та їх моніторинг», «Державний земельний кадастр», «Землеустрій», «Вирішення земельних спорів», «Відповідальність за порушення земельного законодавства», «Міжнародні договори». Земел. фонд країни перестав бути виключно власністю держави — земел. ділянки могли надавати як у держ., так і в колективну та приватну власності. У ст. 4 вміщено перелік земель, які заборонено передавати в колективну або приватну власність. Кодексом передбачено, що суб’єктами приват. власності на землю є лише громадяни України. Вони наділені правом на одержання земел. ділянок у власність для ведення селян. (фермер.) господарства; особистого підсоб. господарства; будівництва та обслуговування житл. будинку й госп. будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного та гараж. будівництва. Надання земел. ділянок у приватну власність юрид. особам З. к. 1992 не дозволяв. Юрид. особи могли отримувати земел. ділянки в постійне або тимчас. користування, а також в оренду на строк не більше 50-ти р. Громадяни та юрид. особи зобов’язані використовувати надані їм у власність чи користування земел. ділянки суто за цільовим призначенням, встановленим радами. Осн. положення З. к. 1992 з часом деталізовано й конкретизовано ін. законодав. земельно-правовими актами. З метою подальшого регулювання земел. відносин 25 жовтня 2001 ВР України ухвалила новий З. к., введений у дію 1 січня 2002. Він має у своєму складі 37 глав і 212 статей, об’єднаних у 10 розділів: «Загальна частина», «Землі України», «Права на землю», «Набуття і реалізація права на землю», «Гарантії прав на землю», «Охорона земель», «Управління в галузі використання і охорони земель», «Відповідальність за порушення земельного законодавства», «Прикінцеві положення», «Перехідні положення». З. к. 2001 проголосив землю осн. нац. багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Він передбачає регулювання земел. відносин на основі поєднання особливостей використання землі як територ. базису, природ. ресурсу та осн. засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юрид. осіб, територ. громад і держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юрид. особами й територ. громадами своїх прав щодо володіння, користування та розпоряджання землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення рац. використання й охорони земель, гарантій прав на землю; пріоритету вимог екол. безпеки. Усі землі в межах тер. України поділено на категорії: с.-г. призначення; житл. і громад. забудови; природно-заповід. та ін. природоохорон., оздоров., рекреац., історико-культур. призначення; ліс. і водного фондів; промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та ін. призначення. Кожна з цих категорій має особл. правовий режим. Відносять землі до тієї чи ін. категорії органи держ. влади та місц. самоврядування. Важлива риса З. к. 2001 — закріплення двох форм власності на землю: публіч. (сусп.), що охоплює держ. і комунал. власність, та приват., до якої належить власність громадян і приват. юрид. осіб. Функцію розпоряджання землями держ. власності надано органам держ. виконав. влади, землями комунал. власності — органам місц. самоврядування. Юрид. особи мають право отримувати земел. ділянки у власність для здійснення підприємниц. та ін. діяльності без обмежень розміру ділянок, громадяни — ще й для особистих потреб, будівництва та експлуатації житл. будинків, дач і гаражів, ведення індивід. чи колектив. садівництва тощо. При цьому іноземці не мають права набувати у власність землі с.-г. призначення. Заг. правило про плату за приватизацію земел. ділянок містить низку винятків для громадян України, зокрема вони мають право на безоплатне отримання у власність земел. ділянок із земель держ. або комунал. власності (га): для ведення фермер. господарства — в розмірі земел. частки (паю); особистого селян. господарства — 2 ; садівництва — 0,12; будівництва й обслуговування житл. будинку, госп. будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — 0,25, с-щах — 0,15, містах — 0,10; індивід. дачного будівництва — 0,10; будівництва індивід. гаражів — 0,01. Крім того, громадяни, які отримали земел. частки (паї), мають право на безоплатне отримання у власність земел. ділянки у розмірі такого паю. З. к. 2001 конкретизував відповідні положення Конституції України й надав власникам земел. ділянок гарантії непорушності їхніх прав на землю. Органи влади мають право на викуп приват. земел. ділянок лише для сусп. потреб та з мотивів сусп. необхідності з поперед. справедливою компенсацією вартості землі. Використання права власності на землю не повинно завдавати шкоди правам і свободам громадян, суспільства, погіршувати екол. ситуацію та природні якості землі. Право власності на землю не є абсолютним і може бути обмеженим в інтересах усього суспільства. У З. к. 2001 збережено положення про цільове використання земель та покладений на власників і користувачів обов’язок використовувати землю лише відповідно до їхнього цільового призначення. Права на землю також можуть обмежувати шляхом встановлення навколо земел. ділянок спец. охорон. зон, в яких заборонено певні види діяльності чи введено обмеження на їхнє здійснення. На власників земель і землекористувачів покладено обов’язки щодо охорони земель та збереження їхньої продуктивності, естет. привабливості тощо. Крім права власності, передбачено й ін. види прав на землю: постій. користування землею, оренди, земел. сервітуту, добросусідства. У постійне користування земел. ділянки надають лише держ. і комунал. юрид. особам, отримати землю в оренду на макс. (50 р.) можуть будь-які юрид. та фіз. особи. Норми про земел. сервітути визначають підстави виникнення у власника однієї земел. ділянки права на обмежене користування сусід. ділянкою з метою усунення недоліків своєї ділянки (право проходу чи проїзду через сусідню ділянку тощо). Право добросусідства визначає норми цивілізов. відносин між власниками та користувачами суміж. земел. ділянок. З. к. 2001 закріпив принцип пріоритету ринк. обороту земел. ділянок, який здійснюють їхні власники на підставі цивіл. правочинів купівлі-продажу, міни (дарування), передачі у спадщину, оренду, заставу тощо. Адм. розподіл земел. ділянок (на підставі адм.-правових актів органів влади) втратив домінуюче становище. Його застосовують лише при наданні громадянам земел. ділянок у власність у межах норм безоплат. приватизації земель та при наданні земель держ. і комунал. власності держ. й комунал. підприємцям, установам та організаціям у постійне користування. Від 2002 у кодекс вносились зміни і поправки, зокрема щодо порядку надання земел. ділянок юрид. особам. До 1 січня 2012 володіння землею для громадян і юрид. осіб обмежено наділом у 100 га.

Розмір шрифту

Земельні кодекси

Рекомендована література

Інформація про статтю