Земельні кодекси

ЗЕМЕ́ЛЬНІ КО́ДЕКСИ — законодавчі акти, в яких систематизовано правові норми регулюва­н­ня земельних від­носин. Перший З. к. УСРР, прийнятий 25 жовтня 1922, складався з преамбули і 4-х частин («Про трудове землекористува­н­ня», «Про міські землі», «Про державне земельне майно», «Про землеустрій та пере­селе­н­ня»), містив 227 статей. Від­ображаючи тогочасні політ. й екон. реалії, він закріпив націоналізацію землі та скасува­н­ня приват. власності на неї, заборонив купівлю-продаж та ін. угоди, повʼязані з від­чуже­н­ням землі. Всіх громадян, незалежно від статі, віро­сповіда­н­ня та національності, наділено правом одержа­н­ня землі у користува­н­ня без­платно. Кодекс надав право земел. громадам обирати будь-яку форму землекористува­н­ня, але водночас за­охочував колективну, пере­важно у формі земел. т-в. У ньому регламентовано землекористува­н­ня селян. двору, до­зволено «труд. оренду» землі, обмежено землекористува­н­ня т. зв. куркулів (селян, які використовували у своїх господарствах на­йману працю); вміщено норми, що регулювали землеустрій, земел. реєстрацію, пере­селе­н­ня й ви­значали правовий режим міських земель спец. при­значе­н­ня та земель держ. запасу. Другий З. к. УРСР прийнятий 8 липня 1970, введений у дію 1 січня 1971. Складався зі 173-х статей, обʼ­єд­наних у 28 глав та 11 роз­ділів («Загальні положе­н­ня», «Землі сільськогосподарського при­значе­н­ня», «Землі населених пунктів», «Землі промисловості, транс­порту, курортів, заповід­ників та іншого несільськогосподарського при­значе­н­ня», «Землі державного лісового фонду», «Землі державного водного фонду», «Землі державного запасу», «Державний земельний кадастр», «Державний землеустрій», «Виріше­н­ня земельних спорів», «Від­повід­альність за поруше­н­ня земельного законодавства»). Він успадкував осн. правові положе­н­ня З. к. 1922, зокрема ви­значе­н­ня земел. фонду виключною власністю держави й заборону цивільно-правових угод щодо від­чуже­н­ня земел. ділянок. Разом з тим, на від­міну від попереднього, З. к. 1970 не перед­бачав навіть обмеженої свободи вибору форми господарюва­н­ня у с. госп-ві. Для веде­н­ня товар. с.-г. виробництва землі до­зволено надавати тільки соціаліст. під­приємствам — колгоспам і радгоспам. Діяльність селян. госп-в, які до примус. колективізації с. господарства 1929–32 були осн. формою господарюва­н­ня на селі, фактично заборонено. Земел. фонд країни поділено на категорії земель с.-г. при­значе­н­ня; насел. пунктів; промисловості, транс­порту, курортів, заповід­ників та ін. несільськогосп. при­значе­н­ня; держ. лісового та водного фондів; держ. запасу. Землекористувачі зобовʼязані використовувати на­дані земел. ділянки виключно за їхнім цільовим при­значе­н­ням, ви­значеним приналежністю ділянки до від­повід. категорії земель, і метою, з якою ділянку на­дано у користува­н­ня. З. к. 1970 містив також окремі роз­діли, присвяч. регулюван­ню землеустрою, веден­ню держ. земельного кадастру та вирішен­ню земел. спорів. Третій З. к. УРСР прийнятий 18 грудня 1990, введений в дію 15 березня 1991. Його ухвале­н­ня зумовлене необхідністю створе­н­ня правової бази для проведе­н­ня земельної реформи, зокрема забезпече­н­ня плюралізму форм господарюва­н­ня у с. госп-ві як ви­значал. риси цієї реформи на початк. етапі проведе­н­ня. Однак концептуально він мало чим від­різнявся від З. к. 1970. Всі землі України проголошено власністю народу, тобто залишено власністю виключно держави. На­да­н­ня ділянок юрид. і фіз. особам та вилуче­н­ня їх для держ. чи громад. потреб, як і раніше, мали здійснювати ради нар. депутатів. Для під­приємств, установ і організацій земел. ділянки надавали на праві землекористува­н­ня. Однак для громадян перед­бачено на­да­н­ня земел. ділянок пере­важно на праві довіч. успадковуваного володі­н­ня землею, що уможливило пере­дачу земел. ділянки у спадщину. На праві землеволоді­н­ня земел. ділянки надавали с.-г. під­приємствам для аграр. виробництва. Важливий аспект З. к. 1990 — юрид. від­новле­н­ня селян. (фермер.) госп-в на зразок тих, що існували в УСРР до 1929–32. До­зволено на­да­н­ня у володі­н­ня селян. (фермер.) господарствам земел. ділянок роз­міром до 50-ти га с.-г. угідь і до 100-а га усіх земель. Крім цього, до категорій, на які поділявся земел. фонд УРСР згідно із З. к. 1970, до­дано ще одну — землі природо­охорон., оздоров., рекреац. та історико-культур. при­значе­н­ня. Упродовж кількох місяців після того, як Україна стала незалеж. державою, правові від­носини стосовно землеволоді­н­ня та землекористува­н­ня врегульовували норми З. к. УРСР 1990. Нову ред. З. к. ВР України затвердила 13 березня 1992. Вона містила 118 статей, обʼ­єд­наних у 10 роз­ділів: «Загальні положе­н­ня», «Викори­ста­н­ня земель», «Охорона земель», «Від­шкодува­н­ня збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва», «Контроль за викори­ста­н­ням і охороною земель та їх моніторинг», «Державний земельний кадастр», «Землеустрій», «Виріше­н­ня земельних спорів», «Від­повід­альність за поруше­н­ня земельного законодавства», «Між­народні договори». Земел. фонд країни пере­став бути виключно власністю держави — земел. ділянки могли надавати як у держ., так і в колективну та приватну власності. У ст. 4 вміщено пере­лік земель, які заборонено пере­давати в колективну або приватну власність. Кодексом перед­бачено, що субʼєктами приват. власності на землю є лише громадяни України. Вони наділені правом на одержа­н­ня земел. ділянок у власність для веде­н­ня селян. (фермер.) господарства; особистого під­соб. господарства; будівництва та обслуговува­н­ня житл. будинку й госп. будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного та гараж. будівництва. На­да­н­ня земел. ділянок у приватну власність юрид. особам З. к. 1992 не до­зволяв. Юрид. особи могли отримувати земел. ділянки в по­стійне або тимчас. користува­н­ня, а також в оренду на строк не більше 50-ти р. Громадяни та юрид. особи зобовʼязані використовувати на­дані їм у власність чи користува­н­ня земел. ділянки суто за цільовим при­значе­н­ням, встановленим радами. Осн. положе­н­ня З. к. 1992 з часом деталізовано й конкретизовано ін. законодав. земельно-правовими актами. З метою подальшого регулюва­н­ня земел. від­носин 25 жовтня 2001 ВР України ухвалила новий З. к., введений у дію 1 січня 2002. Він має у своєму складі 37 глав і 212 статей, обʼ­єд­наних у 10 роз­ділів: «Загальна частина», «Землі України», «Права на землю», «Набу­т­тя і реалізація права на землю», «Гарантії прав на землю», «Охорона земель», «Управлі­н­ня в галузі викори­ста­н­ня і охорони земель», «Від­повід­альність за поруше­н­ня земельного законодавства», «Прикінцеві положе­н­ня», «Пере­хідні положе­н­ня». З. к. 2001 проголосив землю осн. нац. багатством, що пере­буває під особливою охороною держави. Він перед­бачає регулюва­н­ня земел. від­носин на основі по­єд­на­н­ня особливостей викори­ста­н­ня землі як територ. базису, природ. ресурсу та осн. засобу виробництва; забезпече­н­ня рівності права власності на землю громадян, юрид. осіб, територ. громад і держави; не­втруча­н­ня держави в здійсне­н­ня громадянами, юрид. особами й територ. громадами своїх прав щодо володі­н­ня, користува­н­ня та роз­поряджа­н­ня землею, крім випадків, перед­бачених законом; забезпече­н­ня рац. викори­ста­н­ня й охорони земель, гарантій прав на землю; пріоритету вимог екол. без­пеки. Усі землі в межах тер. України поділено на категорії: с.-г. при­значе­н­ня; житл. і громад. забудови; природно-заповід. та ін. природо­охорон., оздоров., рекреац., історико-культур. при­значе­н­ня; ліс. і водного фондів; промисловості, транс­порту, звʼязку, енергетики, оборони та ін. при­значе­н­ня. Кожна з цих категорій має особл. правовий режим. Від­носять землі до тієї чи ін. категорії органи держ. влади та місц. самоврядува­н­ня. Важлива риса З. к. 2001 — закріпле­н­ня двох форм власності на землю: публіч. (сусп.), що охоплює держ. і комунал. власність, та приват., до якої належить власність громадян і приват. юрид. осіб. Функцію роз­поряджа­н­ня землями держ. власності на­дано органам держ. виконав. влади, землями комунал. власності — органам місц. самоврядува­н­ня. Юрид. особи мають право отримувати земел. ділянки у власність для здійсне­н­ня під­приємниц. та ін. діяльності без обмежень роз­міру ділянок, громадяни — ще й для особистих потреб, будівництва та екс­плуатації житл. будинків, дач і гаражів, веде­н­ня індивід. чи колектив. садівництва тощо. При цьому іноземці не мають права набувати у власність землі с.-г. при­значе­н­ня. Заг. правило про плату за приватизацію земел. ділянок містить низку винятків для громадян України, зокрема вони мають право на без­оплатне отрима­н­ня у власність земел. ділянок із земель держ. або комунал. власності (га): для веде­н­ня фермер. господарства — в роз­мірі земел. частки (паю); особистого селян. господарства — 2 ; садівництва — 0,12; будівництва й обслуговува­н­ня житл. будинку, госп. будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — 0,25, с-щах — 0,15, містах — 0,10; індивід. дачного будівництва — 0,10; будівництва індивід. гаражів — 0,01. Крім того, громадяни, які отримали земел. частки (паї), мають право на без­оплатне отрима­н­ня у власність земел. ділянки у роз­мірі такого паю. З. к. 2001 конкретизував від­повід­ні положе­н­ня Кон­ституції України й надав власникам земел. ділянок гарантії непорушності їхніх прав на землю. Органи влади мають право на викуп приват. земел. ділянок лише для сусп. потреб та з мотивів сусп. необхідності з поперед. справедливою компенсацією вартості землі. Викори­ста­н­ня права власності на землю не повин­но завдавати шкоди правам і свободам громадян, су­спільства, погіршувати екол. ситуацію та природні якості землі. Право власності на землю не є абсолютним і може бути обмеженим в інтересах усього су­спільства. У З. к. 2001 збережено положе­н­ня про цільове викори­ста­н­ня земель та покладений на власників і користувачів обовʼязок використовувати землю лише від­повід­но до їхнього цільового при­значе­н­ня. Права на землю також можуть обмежувати шляхом встановле­н­ня навколо земел. ділянок спец. охорон. зон, в яких заборонено певні види діяльності чи введено обмеже­н­ня на їхнє здійсне­н­ня. На власників земель і землекористувачів покладено обовʼязки щодо охорони земель та збереже­н­ня їхньої продуктивності, естет. привабливості тощо. Крім права власності, перед­бачено й ін. види прав на землю: по­стій. користува­н­ня землею, оренди, земел. сервітуту, добросусідства. У по­стійне користува­н­ня земел. ділянки надають лише держ. і комунал. юрид. особам, отримати землю в оренду на макс. (50 р.) можуть будь-які юрид. та фіз. особи. Норми про земел. сервітути ви­значають під­стави виникне­н­ня у власника однієї земел. ділянки права на обмежене користува­н­ня сусід. ділянкою з метою усуне­н­ня недоліків своєї ділянки (право проходу чи про­їзду через сусідню ділянку тощо). Право добросусідства ви­значає норми цивілізов. від­носин між власниками та користувачами суміж. земел. ділянок. З. к. 2001 закріпив принцип пріоритету ринк. обороту земел. ділянок, який здійснюють їхні власники на під­ставі цивіл. правочинів купівлі-продажу, міни (дарува­н­ня), пере­дачі у спадщину, оренду, за­ставу тощо. Адм. роз­поділ земел. ділянок (на під­ставі адм.-правових актів органів влади) втратив домінуюче становище. Його за­стосовують лише при на­дан­ні громадянам земел. ділянок у власність у межах норм без­оплат. приватизації земель та при на­дан­ні земель держ. і комунал. власності держ. й комунал. під­приємцям, установам та організаціям у по­стійне користува­н­ня. Від 2002 у кодекс вносились зміни і поправки, зокрема щодо порядку на­да­н­ня земел. ділянок юрид. особам. До 1 січня 2012 володі­н­ня землею для громадян і юрид. осіб обмежено наділом у 100 га.

Завантажити статтю