Земельна реформа

ЗЕМЕ́ЛЬНА РЕФО́РМА  — комплекс правових, економічних, технічно-організаційних заходів, здійснення яких забезпечує перехід до нового земельного ладу. Поняття «З. р.» відоме суспільству з часів виникнення держав і запровадження правового регулювання розподілу земель. Обмеження права на рівний доступ до землі створило передумови для проведення З. р., зокрема у 5 ст. до н. е. у Греції реалізовано З. р. Солона з метою встановлення макс. розміру землеволодінь, щоб уникнути централізації земел. власності. Скасування 1848 панщини на укр. землях у складі Австро-Угор. імперії супроводжували певні реформи у сфері землеволодіння: селяни стали власниками земель, на яких господарювали (55 % від заг. кількості), землевласники отримали відшкодування з громад. фондів (селян зобов’язали сплачувати повинність за отриману землю). Проблема малоземелля виникла на укр. землях у складі Рос. імперії у зв’язку зі скасуванням кріпацтва 1861, коли селяни отримали особисту волю, але не отримали земел. наділів у достат. розмірах. Це зумовило аграрну кризу кін. 19 — поч. 20 ст. і призвело до рев. подій 1905–07. Окрім малоземелля, осн. причинами стали обкладання селян різними податками і зборами та збереження кріпосниц. відносин, які заважали самостійно господарювати на наділ. землях. Гол. засобом боротьби із селян. революцією рос. уряд на чолі з прем’єр-міністром П. Столипіним вважав зміну земел. відносин через закріплення за селянами землі в їхню особисту власність, знищення общин. землеволодіння й переселення селян на хутори. Столипін. аграрну реформу започатковано указом імператора Миколи ІІ від 9(22) листопада 1906 «О дополнении некоторых постановлений действующего законодательства, касающихся крестьянского землевладения и землепользования». Для практич. реалізації положень указу сформовано землевпорядні комісії із завданнями: розподіл земель між селянами у межах однієї общини та між частинами с-щ; виділення земель під висілки й окремим господарствам; повне розмежування земель сільс. общин на хутір. й відрубні ділянки; розділення заг. угідь. П. Столипін розраховував здійснити З. р. за 20 р., однак вона тривала лише 10 р., із них 2 — під час 1-ї світової війни. Наслідки цієї реформи досить неоднозначні: з одного боку, розвал общин і штучне створення хуторів не можна вважати передумовою майбут. розвитку селян. госп-в і продуктив. сил у с. госп-ві; з ін. — 1913 Рос. імперія досягнула найвищого рівня виробництва с.-г. продукції у своїй історії. Після захоплення влади восени 1917 більшовики декретами радянської влади повністю знищили соц. структуру, що існувала раніше, та позбавили права на землю власників землі й землекористувачів, які становили значну частину населення. Логіч. завершенням З. р. у СРСР стала колективізація, проведена 1929–32, хоча у рад. офіц. і наук. джерелах термін «реформа» на позначення здійснюваних у с. госп-ві заходів не використовували, а називали їх етапами побудови соціаліст. суспільства. Укр. нац. уряди, створ. у ході Визв. змагань 1917–21, розробили лише основи З. р., але не встигли її реалізувати. На укр. землях, які входили до складу Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини, у 1920-х рр. проведено З. р., що полягала у розподілі викуплених у великих землевласників понаднормових надлишків землі. Однак при розподілі перевагу надавали переселенцям, які приїжджали сюди із т. зв. корін. земель, зокрема у Польщі українці отримали лише 6 % від заг. кількості виділених земель.

Після проголошення незалежності України З. р. стала важливою складовою екон. реформи, здійснюваної у зв’язку з переходом до ринк. економіки. Її започатковано постановами ВР України «Про земельну реформу» (1990) і «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» (1992). Об’єктом З. р. оголошено всі землі України станом на 15 березня 1991, осн. завданням — перерозподіл земель з одночас. передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправ. розвитку різних форм господарювання, формування багатоуклад. економіки, рац. використання та охорони земель. Нова система земел. відносин забезпечує рівність прав власності на землю громадян, юрид. осіб, територ. громад і держави відповідно до Конституції України, у якій земля визнана гол. нац. багатством, що перебуває під охороною держави і є осн. матеріал. та фінанс. базою розвитку суспільства. Радикал. зміни, спричинені З. р., закріплені в ухваленому 2001 ВР України Земел. кодексі України (див. Земельні кодекси). Він регламентував такі фундаментал. питання, як право власності та ін. права на землю, їхні межі й гарантії, визначив роль держави і органів місц. самоврядування у врегулюванні земел. відносин, створив юрид. підґрунтя для розвитку ринку землі. Завдяки цьому З. р. відіграла провідну роль у формуванні та розвитку аграр. політики на етапі, що передбачав докорінну перебудову земел. відносин, спрямов. на роздержавлення земель, зміну землевласників і форм господарювання. 1990–2004 прийнято бл. 70 Законів України («Про землеустрій», «Про охорону земель», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», «Про особисте селянське господарство», «Про фермерське господарство» та ін.) і законодав. актів, понад 100 нормативно-правових документів, які регулюють земел. відносини. Ними визначено механізм здійснення З. р.: безплатна передача земель у колективну та приватну власність для виробництва с.-г. продукції на добровіл. засадах, виходячи з того, що земля повинна належати тим, хто її обробляє; розроблення методики і проведення грош. оцінювання земель; поділ земель, переданих у колективну власність, на земельні частки (паї) без виділення їх на місцевості та видача кожному чл. підприємства, кооперативу, товариства сертифіката на право приват. власності на земел. частку; запровадження права розпорядження нею, яке може бути об’єктом купівлі-продажу, дарування, обміну, успадкування, застави; гарантування права безперешкод. виходу чл. колектив. господарства зі своєю земел. часткою і виділення її в натурі з видачею держ. акта на право приват. власності на землю з відповід. правами розпорядження земел. ділянкою без зміни її цільового призначення; надання власникам права створювати на базі належ. їм земел. ділянок спільні с.-г. підприємства, асоц., спілки, АТ й ін. кооп. підприємства й організації, передавати ці ділянки у спадщину, дарувати, обмінювати, здавати під заставу, надавати в оренду і продавати громадянам України без зміни цільового призначення; включення вартіс. (грош.) оцінювання земель в обіг аграр. капіталу. Осн. здобутки З. р. на сучас. етапі: роздержавлення земель і подолання монополії на земел. власність, що проіснувала понад 70 р.; формування земель запасу, резерв. фонду та забезпечення права на землю громадян для створення нових агроформувань ринк. типу на засадах приват. власності на землю і майно; передача земель у власність недерж. с.-г. підприємств та їх розпаювання, в результаті чого 6,7 млн селян одержали право на розпорядження своєю земел. часткою; проведення грош. оцінювання земель с.-г. призначення та знач. обсягу ін. земель, яке дозволяє здійснювати регулювання земел. відносин у державі переважно екон., а не адм. методами. Разом з тим, у законодавстві ще існують недосконалі правові норми, які перешкоджають повноцін. включенню землі у сферу екон. відносин і забезпеченню використання її як стійкого балансу виробництва. Важливим завданням З. р. є удосконалення системи відтворення природно-ресурс. потенціалу на основі запровадження екон. важелів стимулювання землеохорон. діяльності власників і користувачів земел. ділянок та переходу до некапіталомістких способів захисту земель, зокрема шляхом вилучення з обробітку малопродуктив. і еродованих земель, залуження і заліснення земель, не використовуваних у с.-г. виробництві. Організацію робіт із реалізації З. р. здійснює Держ. комітет України по земел. ресурсах та відповідні землевпорядні органи на місцях, контроль за дотриманням земел. законодавства — Держ. землевпорядна служба. З метою підвищення відповідальності власників земел. ділянок і землекористувачів за використання й охорону земель запроваджено систему реєстрації права юрид. і фіз. осіб на земел. ділянки та їхнього руху. Різноманітні аспекти З. р. дослідили І. Бистряков, Ю. Білик, С. Булигін, Д. Добряк, Б. Данилишин, І. Лукінов, П. Саблук, В. Трегобчук, А. Третяк, М. Федоров.

Завантажити статтю