Звягель

ЗВЯ́ГЕЛЬ (до 1795 — Возвягль, Взвяголь, Взвягль, Звяголь, Звягель, у 1795–2022 – Ново­град-Волинський) — місто обласного значе­н­ня Житомирської області, райцентр. Має статус історичного населеного місця (від 2001). У 2022 пере­йменовано на історичну назву. На­прикінці 2017 з Ново­град-Волинської міськради та Майстрівської сільської ради (села Майстрів, Майстрова Воля, Маковиці) утворено Ново­град-Волинську міську обʼ­єд­нану територіальну громаду (73,1 км², 57 289 осіб, з них сільс. насел. — 1181 особа), до якої на поч. 2020 долучили Гульс. сільс. раду (36,875 км²). Роз­ташоване в межах Житомирського Поліс­ся, на р. Случ (притока Горині, бас. Дні­пра), побл. впаді­н­ня в неї Смілки, за 312 км від Львова, 210 км від Києва та 87 км від обл. центру. Площа 32,77 км². За пере­писом населе­н­ня 2001, проживали 56 259 осіб (складає 101,8 % до 1989); станом на 1 січня 2020 — 55 790 осіб; пере­важно українці. Міські автобусні пасажирські пере­везе­н­ня здійснюють на 11-ти маршрутах. Є вузлова залізнична ст. Ново­град-Волинський І дільниць Коростень–Шепетівка та Рівне–Житомир. Через місто проходить між­народна автострада Київ–Чоп, що на західній межі пере­тинається з регіональною автотрасою Шепетівка–Коростень. Має зручний автообхід протяжністю 15 км, що до­зволяє оминати місто транзитному транс­порту. Неподалік пролягає магістральний нафто­провід «Дружба», нафто­продукто­провід «Самара–Західний напрям» з потужним терміналом на околиці, газо­провід високого тиску. Діє енергетична митниця. У різний час містами-по­братимами стали Долина (Івано-Фр. обл.), Ломжа (Польща), Резекне (Латвія), Рогачов (Білорусь), Суомус­салмі (Фінляндія), Сурамі, Хашурі (обидва — Грузія); деякий період тривали партнерські від­носини з містами Белхатува (Польща) та Курськ (РФ). 

На території міста під охороною пере­буває геологічна памʼятка природи місцевого значе­н­ня — скеля Камʼяний гриб (льодовик. період). На лівому березі Смілки — памʼятка археології місцевого значе­н­ня поселе­н­ня 11–13 ст. На Звягельщині сталі поселе­н­ня вздовж берегів Случі були вже у період неоліту. Роз­копки 1988–98, 2007–08, 2017–18 на правому березі Случі, за бл. 5 км нижче за течією від центру сучасного міста до­зволили локалізувати 2 городища та с-ще (посад) між ними давньоруської культури (на Пд. Сх. від с. Чижівка Звягельського р-ну; нині памʼятка археології національного значе­н­ня). Місто («город») Возвягль Болохівської землі вперше згадується під 1257 в Іпатіївському списку Галицько-Волинського літопису в звʼязку із завоюва­н­ням його військом князя Данила Галицького. Нове поселе­н­ня Взвяголь, що вперше зга­дане 1432, виникло на лівому березі Случі (від­повід­но за бл. 5 км вище за течією, де донині й роз­ташоване місто). На той час воно входило до складу Великого князівства Литовського. У 2-й пол. 15 ст. було власністю князів Звягольських. 1499 маєток Звяголь пере­йшов у володі­н­ня до князя К. Острозького, який 1507 отримав привілей від великого князя Литовського Сиґізмунда І на побудову замку та створе­н­ня міста. Замок було завершено й освячено 1595, але протягом 17–18 ст. його неодноразово добудовували, пере­будо­вували й руйнували. З 3-х боків захищав глибокий рів, з 4-го — скелястий берег Случі. На випадок облоги облаштували під­зем. хід. Залишки замку-фортеці збереглися донині (у 1980-х рр. була ре­ставрована фортечна стіна й одна з її оборон­них веж, а прилегла до неї тер. упорядкована й пере­творена в зону від­починку). За Люблін. унією 1569, у складі Прав­обережної України Звягель пере­йшов під владу Польщі як місто-фортеця Луцького пов. Волинського воєводства. Укріплене місто згадується в акті роз­поділу маєтків князів Острозьких. У 16 ст. жит. пере­важно за­ймалися ремеслами, торгівлею, землеробством. Від­бувалися щотижневі торги та щорічні ярмарки. 1577 тут мешкали 30 ремісників і 50 торговців. На поч. Визв. вій­ни більшість селян і ремісників влилися до військ. зʼ­єд­нань Б. Хмельницького. 1648 під проводом місц. кушніра М. Тиші для походу на Волинь сформувався Звягельський полк, що припинив своє існува­н­ня після укла­да­н­ня Зборівського миру 1649. Внаслідок військових подій 1648–49 місто пере­творилося на руїну. 1649 у Звягелі дис­локувалися окремі сотні Черніг. і Лубен. полків на чолі з полковником Г. Яцкевичем. У тому ж році із за­провадже­н­ням полк. адм.-тер. поділу місто стало центром Звягел. адм. полку й утримувало цей статус до 1670. Водночас 1656–59 вдруге функціонував Звягел. військ. полк. 1659 господарями Звягеля стали князі Любомирські. За Андрусів. миром 1667, Звягель повернули до складу Польщі. 1730 споруджено деревʼяний православ. собор Вознесі­н­ня Святого Спаса (ін. назва — Преображе­н­ня Господнього), бл. 1740 — Велику синагогу, бл. 1750 — деревʼяну церкву Святої Трійці, 1766 завершено будівництво камʼяного костелу Воздви­же­н­ня Святого Хреста. 1766 в місті було 379 будинків, мешкали 2 тис. осіб. Від 1773 працював один із перших в Україні чавуноливар. заводів. 

Після 2-го поділу Польщі 1793 Звягель пере­йшов до складу Рос. імперії. 1795 місто викуп­лено державною казною у М. Зубової (уродженої Любомирської) та ви­значено адмімістративним центром ново­утвореної Волин. губ. Від 1796 в офіц. документах фігурує вже як Вово­град-Волинський. Від кін. 18 ст. до більшовицького пере­вороту 1917 великими земельними угі­д­дями та багатьма маєтками у місті та навколо нього володіла родина Уварових. 1804 через брак у місті приміщень для адм. установ губерн. центром став Житомир. Від того ж року до 1923 — повіт. центр. 1806 на Уваров. металороб. заводі за вказівкою М. Кутузова, штаб-квартира якого роз­міщувалася в місті, налагоджено виробництво ядер і картечі для рос. армії. У с. Новий Звягель (нині один зі сх. міських р-нів) у маєтку Уварових діяв винокур. завод, що пізніше був реконстру­йований у спирт. завод (від серед. 20 ст. — завод корм. антибіо­тиків, нині ПАТ «Біо­ветфарм»). 1814 місто від­відав англ. художник, майбут. єпис­коп Калькут­ти Дж.-Т. Джеймс, який виконав перше графічне зображе­н­ня міста. Друге ві­доме зображе­н­ня центру міста зробив польс. графік Н. Орда 1872–74 під час подорожі Волин­ню. 1823–25 місто було одним із осередків декабристського руху. Тут засновано Товариство обʼ­єд­наних словʼян, що очолили офіцери 8-ї артилер. бригади 1-ї армії брати Андрій і Петро Борисови й уродженець міста польс. революціонер-демократ Ю. Люблінський. 1825 від­крито церк.-парафіял. школу, 1832 — повіт. училище, якому під­порядковувалися 7 парафіял. училищ. 1834–36 канцеляристом у Ново­град-Волин. земському суді працював композитор, поет Д. Бонковський. 1838 роз­міри міста складали 284 дес., проживали 6127 осіб. Тоді ж у місті працювали 3 шкіряних, вапняний, поташний, цегельний і салотоп. заводи. 

1846 за зав­да­н­ням Тимчасово комісії для роз­гляду давніх актів в архівах Київ., Поділ. і Волин. губерній, створеної при київ. генерал-губернаторі, Ново­град-Волинський пов. від­відав Т. Шевченко. Свої враже­н­ня про село неподалік міста він від­образив у повісті «Варнак». Площа міста 1860 зросла до 330 дес. 1864–67 повітовим суд­дею та директором тюремного від­діле­н­ня працював історик, етно­граф, архео­граф В. Пероговський. 1865 було 386 будинків (з них лише 15 камʼяних), проживали 7514 осіб; 1879 після забудови нових вулиць і кварталів кількість будинків досягла 1047 (зокрема й 39 камʼяних), чисельність населе­н­ня становила 13 479 осіб. У 2-й пол. 19 ст. архітектурними домінантами стали культові споруди: соборна церква Преображе­н­ня Господнього (1861), пере­будована церква Святої Трійці (1865), Велика синагога, костел Воздвиже­н­ня Святого Хреста. Також на околиці діяла невелика церква Різдва Пресвятої Богородиці (1833), на тер. вʼязниці — церква св. архістратига Михаїла (1865). Усі ці храми були знищені у 1-й пол. 20 ст. під час посиле­н­ня боротьби комуніст. режиму з релігією та рад.-нацист. вій­ни. Реформи 1860-х рр. сприяли роз­витку промислового виробництва. 1868–79 у місті проживала сімʼя видатних діячів укр. культури Косачів, зокрема 1870–73 — у будинку Окружків (нині па­мʼятка історії нац. значе­н­ня, вул. Соборності, № 76/2; 1963 засн. Українки Лесі Літературно-меморіальний музей), 1873–79 — у будинку Завадських (нині па­мʼятка історії місц. значе­н­ня, вул. Косачів, № 5а; 1999 від­крито Музей родини Косачів). Право­знавець, громад. діяч П. Косач працював головою Ново­град-Волин. зʼ­їзду мирових посередників, його дружина О. Драгоманова-Косач (див. Олена Пчілка) тут записувала пісні, обряди, нар. звичаї, збирала зразки нар. вишивок, а 1925 стала першою жінкою зі зва­н­ням чл.-кор. ВУАН. Тут у них, окрім Л. Косач-Квітки (Леся Українка), народилися фізик, математик, письмен­ник, пере­кладач М. Косач (Обачний) і письмен­ниця, пере­кладачка, етно­граф О. Косач-Кривинюк. У місто на гостини до Косачів при­їжджали фундатори української громадської сві­домості, фольк­лористики, археології, літ-ри та музики М. Драгоманов (брат Олени Пчілки; див. Драгоманови), В. Антонович, М. Старицький, М. Лисенко. 1896 було 19 під­приємств, на яких працювали 118 робітників. За Всеросійським пере­писом населе­н­ня 1897, проживали 15 308 осіб, з них 8275 євреїв. Тут тривалий час існувала звягельська династія євреїв-хасидів Голдманів, з яких 3 особи були звягельськими цадиками. На єврейському кладовищі збереглося похова­н­ня письмен­ника 19 ст. Феєрберга Мордехая-Зеєва. На­прикінці 19 ст. прибуло кілька сотень нім. і чес. колоністів. 

До поч. 1900 у місті вже було 3350 будинків, з них 256 камʼяних. 1901 мешкали 15,3 тис., 1913 — 21,3 тис. осіб. 1912 від­крито прогімназію, 1913 — класичну чол. та жін. гімназії. Діяли вищі початк. жін. та чол. училища, низка приват. навч. закладів. Багато робітників брали участь у рев. подіях 1905. Напередодні 1-ї світової вій­ни у місті працювали 3 чавуноливарні, 3 шкіряні, 2 цегел. заводи, фанерна ф-ка, 3 водяні млини, пивовар. завод, кузня, значна кількість приват. майстерень, пекарень та ін. ку­стар. під­приємств. Місто було у прифронтовій зоні, стало місцем дис­локації значної кількості військових частин. Жителів залучали до спорудже­н­ня оборон­них укріплень вздовж смуги Овруч–Ємільчине. 1915–16 через населений пункт прокладено залізницю Старокостянтинів–Жлобин. Під час воєн­них дій 1918–20 влада змінювалася 12 разів, зокрема місто пере­бувало під контролем більшовицьких, укр., австро-нім. і польс. військ. У серпні 1919 унаслідок ката­строфічної пожежі згоріло бл. 1 тис. будинків, центральна частина пере­творилася в руїни. 1920 у місті у складі воюючих армій побували польс. держ. і політ. діяч Ю.-К. Пілсудський, рад. письмен­ник І. Бабель (Н.-В. згадується у 3-х його оповіда­н­нях) і майбутній маршал Рад. Союзу С. Тимошенко. 27 червня 1920 на декілька десятиліть у місті встановлено більшовицьку владу. 

За польсько-більшовицькою мирною угодою у листопаді 1920 місто пере­йшло до Радянської держави. Першим головою міського рев. комітету був майбут. маршал Рад. Союзу П. Рибалко. 1921 рад. командувач військ України та Криму М. Фрунзе при­ймав тут військовий парад. 1923–25 — місто, райцентр Житомирської округи, 1925–30 — Волинської округи; водночас до 1925 — Волинської губ. 1923 діяли 6 міських трудових шкіл. Функціонували 2 театри, що згодом обʼ­єд­нали в театр ім. Т. Шевченка. 1925 створено міськраду. У 1920-х рр. значного пошире­н­ня набули ку­старні ко­оперативні під­приємства та трудові артілі. 1927 на базі мех. майстерні засн. металооб­роб. завод; уведено в дію маслозавод. 1929 проживали 15 595, 1936 — 23,7 тис. осіб. 1932–37 насел. пункти Ново­град-Волинщини входили до складу Київ., від 1937 — Житомир. обл. Жит. потерпали від голодомору 1932–33, за­знали сталінських ре­пресій. У 1930-х рр. з Ново­град-Волинщини депортували багато «небажаних елементів» до Сибіру, Уралу, в Архангел. обл., Карелію та Респ. Комі, а також примусово пере­селили значну кількість сімей на тер. сучас. Дні­проп., Донец., Запоріз., Луган. і Херсон. обл. 1935–58 Ново­град-Волинській міськраді були під­порядковані сільські ради тимчасово роз­формованого Ново­град-Волинського р-ну. 1936 прокладено залізницю, що звʼяза­ла місто з лінією Житомир–Фастів. У пере­двоєн­ні роки в місті проходили військ. службу майбутні маршали А. Єременко (1932–38), К. Рокос­совський (1940–41), В. Толубко (1937–38), працював партизан. діяч, письмен­ник Д. Медведєв (1933–34). До 1939 збудовано комплекс військ.-інж. споруд Ново­град-Волин. укріпра­йону № 7, що входив до складу т. зв. Лінії Сталіна та ві­ді­грав значну роль в обороні міста 1941 (збереглися артилер. напів­капонір № 306, пункт спо­стереже­н­ня з бронековпаком № 457, залізнич. міст через Случ із вбудованим кулемет. капоніром в опорі). Від 8 липня 1941 до 3 січня 1944 — під нім. окупацією. 1941 та 1942 у місті бував публіцист, письмен­ник У. Самчук, який працював ред. г. «Волинь». 1942–43 за під­тримки нім. влади виходив часопис «Звягельське слово». Понад 500 осіб брали участь у рад. під­піл. русі. Нацисти вбили тут бл. 44 тис. військовополонених і цивіл. осіб, з них кілька тисяч євреїв. На фронтах 2-ї світової вій­ни загинули 3814 ново­град-волинців. Під час оборони міста 1941 та його звільне­н­ня 1944 загинули 952 рад. воїни. Є 22 брат. і 27 окремих могил. 14 військ. частин удостоєні почес. назви «Ново­град-Волинські». 

У воєн­ні роки були зруйновані мости через Случ, хлібозавод, будівлі колиш. повіт. ка­значейства та Великої синагоги. Згоріло без­ліч деревʼя­них будинків, з євр. кладовища знято велику кількість могил. плит для ремонту доріг. У січні 1944 дис­локувався штаб 1-го Укр. фронту, де бували рад. військ. діячі М. Ватутін, Г. Жуков; тоді ж як кор. г. «Червона зірка» при­їздив рос. письмен­ник А. Платонов. У на­ступ. місяці з метою пере­вірки стану визволених міст прибув М. Хрущов. 1944 від­будовано 70 під­приємств і установ міста. 1945 житл. фонд налічував 1345 будівель. 

У повоєн­ні роки в результаті активної забудови міста набув сучасного ви­гляду. По­ступово у межі міста уві­йшли села Лубчиці, Смолка, хутори Лідівка, Конотоп, Мочихвіст, Плетянка. 1959 проживали 27,6 тис. осіб. На поч. 1960-х рр. нараховувалося 1 пʼяти-, 10 чотирьох-, 5 три- і 34 двоповерх. житл. будинки. У 1960–80-х рр. введено в екс­плуатацію мʼясо­комбінат, сиророб. комбінат, плодоовочеконсерв. завод, швейну ф-ку «Полісянка», заводи металовиробів і залізобетон. кон­струкцій, реконстру­йовано мебл. ф-ку. 2001 центр. вул. Леніна пере­йменовано на Т. Шевченка, 2015 декомунізовано ще 24 вулиці, 2016 — 16 вулиць з від­повід. провулками. Нині, окрім одного з найдавніших міських під­приємств «Біо­ветфарм» (виготовляє препарати на основі авермектинів для захисту тварин і рослин від шкідників; обсяг реалізації за 2019 становив 11,5 млн грн), працюють: Ново­град-Волинський завод сільгоспмашин (засн. 1907; с.-г. техніка, електрошафи для будівництва, металокон­струкції для телекомунікац. обладна­н­ня; 52,0 млн грн), Ново­град-Волин. хлібозавод (1944; понад 100 найменувань продукції, з них 28 хлібо- і 58 здоб­но­булочних; 91,4 млн грн), Ново­град-Волинська виробничо-комерційна фірма «Леся» (веде свою історію від Ново­град-Волин. швей. ф-ки, що діяла від 1965; верх. одяг, брюки; 111,2 млн грн), Ново­град-Волинська меблева фабрика «Мірт» (1991; спальні, вітальні, кабінети, кухні, б-ки, двері, сходи, конференц-столи, під­вісні стелі та ін. меблі унікал. дизайну з дорогоцін. деревини; 163,7 млн грн), під­приємства «Нові ласощі — Житомир» (1994; зефір, кекси, цукерки, вафлі та дропси; 226,7 млн грн), «Новофарм-Біо­синтез» (1996; інфуз. й інʼєкц. роз­чини; 281,6 млн грн), вироб. ділянка «Укрмедпак» ТОВ «Юнік Фарма» (1999; ковпачки для закупорюва­н­ня флаконів з лікар. засобами; 9,6 млн грн), під­приємство «Ready Garment Technology-Україна» (2004–15 — «Новотекс»; поши­т­тя чол. штанів та обробле­н­ня готових виробів з текс­тилю; 120,6 млн грн), ВО «Техна» (2004 на базі ремонтно-мех. заводу; клітк. устаткува­н­ня для пром. птахівництва та невеликих фермер. госп-в; 207,7 млн грн), під­приємства «Ековудс» (2010; паркет, паливні брикети та лісоматеріали для роз­палюва­н­ня камінів; 20,0 млн грн), «Факро-ТЛ» (2012; дахові вікна та сходи на горище; 41,4 млн грн). Функціонують пром.-екон. технікум, мед. і екон.-гуманітар. коледжі, профес. ліцей. 

У місті — 3 загальноосвітні ліцеї (зокрема й № 1 ім. Лесі Українки), 8 загальноосвітніх шкіл (зокрема й № 10 художньо-естет. профілю), до­шкільний Центр роз­витку дитини та 11 дитсадків; Палац дітей та молоді, Центр науково-технічної творчості учнівської молоді, Дитячо-юнацький клуб фізичної під­готовки. Серед установ міського від­ділу культури та туризму — Ново­град-Волинський крає­знавчий музей, міський Палац культури ім. Лесі Українки (понад 20 р. очолював композитор, диригент, заслужений працівник культури України І. Мамайчук), школа мистецтв, центральна міська бібліотека ім. Ю. Ковальського, центральна дитяча бібліотека ім. Олени Пчілки, 5 бібліотек-філій (зокрема й № 5 для юнацтва). Здобули популярність колективи Палацу культури ім. Лесі Українки: аматор. (засн. 1949, від 1959 — нар.) і молодіж. (1978) театри (в обох нині кер. — В. Ольшевський), ансамбль пісні і танцю «Поліс­ся» (1959, від 1960 — нар.; худож. кер. і хор­мейстер — засл. працівник культури України М. Артемюк, балет­мейстер — А. Дірко), дит. хореогр. ансамбль «Веселка» (1974, від 1987 — нар.; К. Рудакова), хор ветеранів праці (1982, до 1999 ви­ступав при гарнізон. Будинку офіцерів), вокал. ансамбль «Хміль» (2000, від 2003 — нар.; в обох — засл. працівник культури України М. Куркач), вокал. тріо «Віра» (1988, від 1991 — нар.), дит. фольклор. ансамбль «Ор­дана» (1998, від 2002 — нар.; в обох — засл. працівник культури України В. Матвійчук), муніцип. духовий оркестр (2008; О. Гурбан). Також від 2007 концертує клуб «Рок-молодь». Народні камерні колективи школи мистецтв: ансамбль «Classik» (кер. — Л. Хмелевська) та хор вчителів (Л. Адамович). 1987 започатковане Між­нар. свято літ-ри і мистецтв «Лесині джерела». 

Є міський парк культури та від­починку. ЗМІ: газети «Лесин край» (міськрай.), «Звягель», «Час плюс», «Час Поліс­ся»; місц. телебаче­н­ня «Студія Калина». Лікувальні установи: філія Житомир. обласного центру крові, від­діле­н­ня гемодіалізу, міськра­йон­не стоматологічне і територіальне медичне обʼ­єд­на­н­ня, міський Центр первин­ної мед.-санітарної допомоги, обласний спеціалізований Будинок дитини. Діють від­діле­н­ня: «Державного оща­дбанку України», «Креді Агріколь банку», «Приватбанку», «Райф­файзен банку “Аваль”», «Укргазбанку», «Укрсиб­банку», «Укрсоцбанку». Готелі: «Городок», «Леон», «Тополя»; мотелі: «Зу­стріч», «Перлина». 

Потреби вірян забезпечують 23 релігійні громади, з них 7 православних, 2 РКЦ, 1 УГКЦ (парафія Благовіще­н­ня Пресвятої Богородиці), 13 проте­стант. спрямува­н­ня (зокрема євангел. християн-баптистів, християн віри євангельської, повного Євангелія, адвентистів сьомого дня, свідків Єгови). За роки незалежності України в місті зведено православні Свято-Михайлівський і Свято-Троїцький собори, Свято-Георгіївська, Свято-Миколаївська, Свято-Петропавлівська і Свято-Преображенська церкви, костели Воздвиже­н­ня Хреста Господнього та Христа Царя всесвіту. 2001 засновано монастир згромадже­н­ня сестер Божого серця Ісуса РКЦ. 

Памʼятки архітектури місцевого значе­н­ня: пошт. станція (кін. 1840-х рр.), Лубчиц. млин (1868), палац Мезенцева (кін. 19 ст., 1903), млин І. Селіванова (поч. 20 ст.), залізнич. вокзал (1914), житл. будинок на вул. Соборності, № 2 (1933–34), Будинок офіцерів (1936–37), кінотеатр ім. Щорса (нині молодіж. центр на вул. Шевченка, № 5; 1939–41). Встановлено памʼят­ни­ки Лесі Українці (1987) та Т. Шевченку (2001; обидва — памʼятки монум. мистецтва місц. значе­н­ня), погру­д­дя Лесі Українки (1971); меморіал жертвам голодомору та політ. ре­пресій (1992), мемор. комплекс на честь танкістів, які від­значилися тут в боях з нім. загарбниками (1977; у центрі — постамент з танком ІС-3), памʼят­ники жертвам фашизму (1996), вчителю (2011), меморіал воїнам, які загинули за незалежність та територ. цілісність України (2015); памʼятні знаки на честь пере­бува­н­ня 1846 у місті Т. Шевченка (1992), козакам Звягел. полку (2009), на місці зруйнованого Спасо-Преображен. собору (2011), на честь 20-річчя та 25-річчя («Гармата») Пере­моги над нацизмом, на місці спале­н­ня рад. під­пільників (1991), воїнам-землякам, рад. військовополоненим (обидва — 1995), «МіГ-19», рад. воїнам-визволителям, працівникам хлібозаводу, вчителям і учням, які загинули в роки 2-ї світової вій­ни (усі — 1975), воїнам-афганцям (1990), жертвам Чорнобил. ката­строфи (1996, 2006) та ін. 

Народні майстри: І. Баранський, Л. Заїка (обидва — різьбле­н­ня на дереві), І. Голеня (ліпле­н­ня з глини, живопис), Т. Дмитрук (флористика), В. Назаревич, С. Скворцова (обидві — бісероплеті­н­ня), І. Пінкусевич (вишива­н­ня та вироби з тополиного пуху). Серед видатних уродженців — філософ О. Новицький, художник І. Ярмохович (обидва — 19 ст.); хімік-технолог, академік АН УРСР Б. Лисін, ентомолог, чл.-кор. НАНУ В. Корнєєв, лікарі Г. Буренко, В. Іванов, І.-Р. Кодельський, В. Лу­кʼянчук, фізіолог С. Гройсман, історик М. Бармак, археолог Д. Березовець, літературо­знавець О. Боронь, фахівець у галузі оптич. приладобудува­н­ня Л. Борисюк, кібернетик М. Вертузаєв, математик О. Гомілко, фахівець у галузі електротехніки у США Дж. Мільман, фізик В. Покровський, фахівець у галузі гідротермодинаміки М. Приходько, економісти С. Кораблін, В. Чижова; поет, драматург, пере­кладач П. Градов, журналіст А. Людвіполь; мистецтво­­знавці В. Голунський, Р. Михайлова; художник монум.-декор. мистецтва В. Грицюк, художниця декор.-ужитк. мистецтва, живописець Т. Іл­ляхова, живописець, графік О. Лісовий, майстриня худож. ткацтва Т. Неровня, живописець Л. Трофимчук; архітектор В. Коломієць; режисер фестивалів, концерт. про­грам, театраліз. ви­став, нар. арт. УРСР Б. Шарварко, режисер, засл. діяч мистецтв України О. Бойцов, актриса, радіорежисер Г. Гвать, актриси театру та кіно нар. арт. РФ О. Яковлєва та засл. арт. УРСР О. Амінова, актор, засл. арт. України О. Меленевський; спів­ачка, засл. арт. УРСР С. Вегерчук, композитор В. Ольшевський; єпис­коп РПЦ (без­патріаршої) Аркадій (Карпинський); спортс­мени О. Дідовець (гирьовий спорт), С. Круликовсь­кий (трираз. чемпіон і двораз. володар Кубка СРСР з футболу), заслужений тренер України О. Сазонов (вільна боротьба); учасники 2-ї світової вій­ни, Герої Рад. Союзу А. Бурковський, Ю. Горбко, П. Сірагов. У 1920-х рр. у труд. школі навч. письмен­ник, літературо­знавець Е. Кончак, у 1950-х рр. на Всесоюз. курсах під­готовки керівників худож. самодіяльності — хор. диригент, композитор, нар. арт. УРСР А. Пашкевич. З містом повʼязані життя та діяльність історика, академік НАНУ, Героя України В. Литвина, дипломата Б. Тарасюка; лікаря В. Маленького; поетеси, прозаїка, літ. критика С. Антонишин, війсь­ковика, журналіста, письмен­ника С. Куца, поетеси Н. Талько-Петрук, прозаїка, поета Г. Хіміча; Героїв Рад. Союзу І. Ведмеденка, Й. Костюка, Ф. Липаткіна, І. Распопова, О. Філософова, М. Шевченка, Г. Шостацького, кавалера 5-ти медалей «За від­вагу» П. Петльован­ного. 2015 командир механізов. баталь­йону 30-ї окремої механізов. бригади С. Собко та командир механізов. роти механізов. баталь­йону В. Гринюк за мужність та вдале керівництво під час боїв на Донбасі удостоєні зва­н­ня Героя України.