Новоград-Волинський

НОВОГРА́Д-ВОЛИ́НСЬКИЙ (до 1795 — Возвягль, Взвяголь, Взвягль, Звяголь, Звягель) — місто обласного значення Житомирської області, райцентр. Має статус істор. насел. місця (від 2001). Наприкінці 2017 з Новоград-Волин. міськради та Майстрів. сільс. ради (села Майстрів, Майстрова Воля, Маковиці) утвор. Новоград-Волин. міську об’єднану територ. громаду (73,1 км², 57 289 осіб, з них сільс. насел. — 1181 особа), до якої на поч. 2020 долучили Гульс. сільс. раду (36,875 км²). Н.-В. знаходиться у межах Житомирського Полісся, на р. Случ (притока Горині, бас. Дніпра), побл. впадіння в неї Смілки, за 312 км від Львова, 210 км від Києва та 87 км від обл. центру. Площа 32,77 км². За переписом насел. 2001, проживали 56 259 осіб (складає 101,8 % до 1989); станом на 1 січня 2020 — 55 790 осіб; переважно українці. Міські автобусні пасажир. перевезення здійснюють на 11-ти маршрутах. Є вузл. залізнична ст. Новоград-Волинський І дільниць Коростень–Шепетівка та Рівне–Житомир. Через місто проходить міжнар. автострада Київ–Чоп, що на зх. межі перетинається з регіон. автотрасою Шепетівка–Коростень. Н.-В. має зруч. автообхід протяжністю 15 км, що дозволяє оминати місто транзит. транспорту. Неподалік пролягає магістрал. нафтопровід «Дружба», нафтопродуктопровід «Самара–Західний напрям» з потужним терміналом на околиці, газопровід високого тиску. Діє енергет. митниця. У різний час містами-побратимами стали Долина (Івано-Фр. обл.), Ломжа (Польща), Резекне (Латвія), Рогачов (Білорусь), Суомуссалмі (Фінляндія), Сурамі, Хашурі (обидва — Грузія); деякий період тривали партнер. відносини з містами Белхатува (Польща) та Курськ (РФ). На тер. Н.-В. охороняють геол. пам’ятку природи місц. значення — скелю Кам’яний гриб (льодовик. період). На лівому березі Смілки — пам’ятка археології місц. значення поселення 11–13 ст. На Новоград-Волинщині сталі поселення вздовж берегів Случі були вже у період неоліту. Розкопки 1988–98, 2007–08, 2017–18 на правому березі Случі, за бл. 5 км нижче за течією від центру сучас. Н.-В. дозволили локалізувати 2 городища та с-ще (посад) між ними давньорус. культури (на Пд. Сх. від с. Чижівка Новоград-Волин. р-ну; нині пам’ятка археології нац. значення). Місто («город») Возвягль Болохів. землі вперше згадується під 1257 в Іпатіїв. списку Галиц.-Волин. літопису в зв’язку із завоюванням його військом князя Данила Галицького. Нове поселення Взвяголь, що вперше згадується 1432, виникло на лівому березі Случі (відповідно за бл. 5 км вище за течією, де донині й розташ. місто). На той час воно входило до складу Великого князівства Литовського. У 2-й пол. 15 ст. було власністю князів Звягольських. 1499 маєток Звяголь перейшов у володіння до князя К. Острозького, який 1507 отримав привілей від великого князя Литовського Сиґізмунда І на побудову замку та створення міста. Замок було завершено й освячено 1595, але протягом 17–18 ст. його неодноразово добудовували, перебудовували й руйнували. З 3-х боків захищав глибокий рів, з 4-го — скелястий берег Случі. На випадок облоги облаштували підзем. хід. Залишки замку-фортеці збереглися донині (у 1980-х рр. була реставрована фортечна стіна й одна з її оборон. веж, а прилегла до неї тер. упорядкована й перетворена в зону відпочинку). За Люблін. унією 1569, у складі Правобереж. України Звягель перейшов під владу Польщі як місто-фортеця Луцького пов. Волин. воєводства. Укріплене місто згадується в акті розподілу маєтків князів Острозьких. У 16 ст. жит. переважно займалися ремеслами, торгівлею, землеробством. Відбувалися щотижневі торги та щорічні ярмарки. 1577 тут мешкали 30 ремісників і 50 торговців. На поч. Визв. війни більшість селян і ремісників влилися до військ. з’єднань Б. Хмельницького. 1648 під проводом місц. кушніра М. Тиші для походу на Волинь сформувався Звягел. полк, що припинив своє існування після укладання Зборів. миру 1649. Внаслідок військ. подій 1648–49 місто перетворилося на руїну. 1649 у Звягелі дислокувалися окремі сотні Черніг. і Лубен. полків на чолі з полковником Г. Яцкевичем. У тому ж році із запровадженням полк. адм.-тер. поділу місто стало центром Звягел. адм. полку й утримувало цей статус до 1670. Водночас 1656–59 вдруге функціонував Звягел. військ. полк. 1659 господарями Звягеля стали князі Любомирські. За Андрусів. миром 1667, Звягель повернули до складу Польщі. 1730 споруджено дерев’яний православ. собор Вознесіння Святого Спаса (ін. назва — Преображення Господнього), бл. 1740 — Велику синагогу, бл. 1750 — дерев’яну церкву Святої Трійці, 1766 завершено будівництво кам’яного костелу Воздвиження Святого Хреста. 1766 в місті було 379 будинків, мешкали 2 тис. осіб. Від 1773 працював один із перших в Україні чавуноливар. заводів. Після 2-го поділу Польщі 1793 Звягель перейшов до складу Рос. імперії. 1795 місто викуплено держ. казною у М. Зубової (уродженої Любомирської) та визначено адм. центром новоутвореної Волин. губ. Від 1796 в офіц. документах фігурує вже як Н.-В. Від кін. 18 ст. до більшов. перевороту 1917 великими земел. угіддями та багатьма маєтками у місті та навколо нього володіла родина Уварових. 1804 через брак у Н.-В. приміщень для адм. установ губерн. центром став Житомир. Від того ж року до 1923 — повіт. центр. 1806 на Уваров. металороб. заводі за вказівкою М. Кутузова, штаб-квартира якого розміщувалася в Н.-В., налагоджено виробництво ядер і картечі для рос. армії. У с. Новий Звягель (нині один зі сх. міських р-нів) у маєтку Уварових діяв винокур. завод, що пізніше був реконструйований у спирт. завод (від серед. 20 ст. — завод корм. антибіотиків, нині ПАТ «Біоветфарм»). 1814 місто відвідав англ. художник, майбут. єпископ Калькутти Дж.-Т. Джеймс, який виконав перше графічне зображення Н.-В. Друге відоме зображення центру міста зробив польс. графік Н. Орда 1872–74 під час подорожі Волинню. 1823–25 Н.-В. був одним із осередків декабрист. руху. Тут засн. Товариство об’єднаних слов’ян, що очолили офіцери 8-ї артилер. бригади 1-ї армії брати Андрій і Петро Борисови й уродженець міста польс. революціонер-демократ Ю. Люблінський. 1825 відкрито церк.-парафіял. школу, 1832 — повіт. училище, якому підпорядковувалися 7 парафіял. училищ. 1834–36 канцеляристом у Новоград-Волин. земському суді працював композитор, поет Д. Бонковський. 1838 розміри міста складали 284 дес., проживали 6127 осіб. Тоді ж у Н.-В. працювали 3 шкіряних, вапняний, поташ., цегел. і салотоп. заводи. 1846 за завданням Тимчас. комісії для розгляду давніх актів в архівах Київ., Поділ. і Волин. губерній, створеної при київ. генерал-губернаторі, Новоград-Волин. пов. відвідав Т. Шевченко. Свої враження про село неподалік міста він відобразив у повісті «Варнак». Пл. Н.-В. 1860 зросла до 330 дес. 1864–67 повіт. суддею та дир. тюрем. відділення працював історик, етнограф, археограф В. Пероговський. 1865 було 386 будинків (з них лише 15 кам’яних), проживали 7514 осіб; 1879 після забудови нових вулиць і кварталів кількість будинків досягла 1047 (зокрема й 39 кам’яних), чисельність насел. становила 13 479 осіб. У 2-й пол. 19 ст. архіт. домінантами стали культ. споруди: соборна церква Преображення Господнього (1861), перебудована церква Святої Трійці (1865), Велика синагога, костел Воздвиження Святого Хреста. Також на околиці діяла невелика церква Різдва Пресвятої Богородиці (1833), на тер. в’язниці — церква св. архістратига Михаїла (1865). Усі ці храми були знищені у 1-й пол. 20 ст. під час посилення боротьби комуніст. режиму з релігією та рад.-нацист. війни. Реформи 1860-х рр. сприяли розвитку пром. виробництва. 1868–79 у Н.-В. проживала сім’я видат. діячів укр. культури Косачів, зокрема 1870–73 — у будинку Окружків (нині пам’ятка історії нац. значення, вул. Соборності, № 76/2; 1963 засн. Українки Лесі Літературно-меморіальний музей), 1873–79 — у будинку Завадських (нині пам’ятка історії місц. значення, вул. Косачів, № 5а; 1999 відкрито Музей родини Косачів). Правознавець, громад. діяч П. Косач працював головою Новоград-Волин. з’їзду мирових посередників, його дружина О. Драгоманова-Косач (див. Олена Пчілка) тут записувала пісні, обряди, нар. звичаї, збирала зразки нар. вишивок, а 1925 стала першою жінкою зі званням чл.-кор. ВУАН. У Н.-В. в них, окрім Л. Косач-Квітки (Леся Українка), народилися фізик, математик, письменник, перекладач М. Косач (Обачний) і письменниця, перекладачка, етнограф О. Косач-Кривинюк. У місто на гостини до Косачів приїжджали фундатори укр. громад. свідомості, фольклористики, археології, літ-ри та музики М. Драгоманов (брат Олени Пчілки; див. Драгоманови), В. Антонович, М. Старицький, М. Лисенко. 1896 було 19 підприємств, на яких працювали 118 робітників. За Всерос. переписом насел. 1897, проживали 15 308 осіб, з них 8275 євреїв. Тут тривалий час існувала звягел. династія євреїв-хасидів Голдманів, з яких 3 особи були звягел. цадиками. На євр. кладовищі збереглося поховання письменника 19 ст. Феєрберга Мордехая-Зеєва. Наприкінці 19 ст. прибуло кілька сотень нім. і чес. колоністів. До поч. 1900 у Н.-В. вже було 3350 будинків, з них 256 кам’яних. 1901 мешкали 15,3 тис., 1913 — 21,3 тис. осіб. 1912 відкрито прогімназію, 1913 — класичну чол. та жін. гімназії. Діяли вищі початк. жін. та чол. училища, низка приват. навч. закладів. Багато робітників брали участь у рев. подіях 1905. Напередодні 1-ї світової війни у місті працювали 3 чавуноливарні, 3 шкіряні, 2 цегел. заводи, фанерна ф-ка, 3 водяні млини, пивовар. завод, кузня, значна кількість приват. майстерень, пекарень та ін. кустар. підприємств. Н.-В. був у прифронт. зоні, став місцем дислокації знач. кількості військ. частин. Жит. залучали до спорудження оборон. укріплень вздовж смуги Овруч–Ємільчине. 1915–16 через місто прокладено залізницю Старокостянтинів–Жлобин. Під час воєн. дій 1918–20 влада змінювалася 12 разів, зокрема місто перебувало під контролем більшов., укр., австро-нім. і польс. військ. У серпні 1919 унаслідок катастрофіч. пожежі згоріло бл. 1 тис. будинків, центр. частина перетворилася в руїни. 1920 у місті у складі воюючих армій побували польс. держ. і політ. діяч Ю.-К. Пілсудський, рад. письменник І. Бабель (Н.-В. згадується у 3-х його оповіданнях) і майбут. маршал Рад. Союзу С. Тимошенко. 27 червня 1920 на декілька десятиліть у Н.-В. встановлено більшов. владу. За польс.-більшов. мирною угодою у листопаді 1920 перейшов до Рад. держави. Першим головою міського рев. комітету був майбут. маршал Рад. Союзу П. Рибалко. 1921 рад. командувач військ України та Криму М. Фрунзе приймав тут військ. парад. 1923–25 — місто, райцентр Житомир., 1925–30 — Волин. округ; водночас до 1925 — Волин. губ. 1923 діяли 6 міських труд. шкіл. Функціонували 2 театри, що згодом об’єднали в театр ім. Т. Шевченка. 1925 створ. міськраду. У 1920-х рр. знач. поширення набули кустарні кооп. підприємства та труд. артілі. 1927 на базі мех. майстерні засн. металооброб. завод; уведено в дію маслозавод. 1929 проживали 15 595, 1936 — 23,7 тис. осіб. 1932–37 насел. пункти Новоград-Волинщини входили до складу Київ., від 1937 — Житомир. обл. Жит. потерпали від голодомору 1932–33, зазнали сталін. репресій. У 1930-х рр. з Новоград-Волинщини депортували багато «небажаних елементів» до Сибіру, Уралу, в Архангел. обл., Карелію та Респ. Комі, а також примусово переселили значну кількість сімей на тер. сучас. Дніпроп., Донец., Запоріз., Луган. і Херсон. обл. 1935–58 Новоград-Волин. міськраді були підпорядк. сільс. ради тимчасово розформованого Новоград-Волин. р-ну. 1936 прокладено залізницю, що зв’язала Н.-В. з лінією Житомир–Фастів. У передвоєнні роки в місті проходили військ. службу майбутні маршали А. Єременко (1932–38), К. Рокоссовський (1940–41), В. Толубко (1937–38), працював партизан. діяч, письменник Д. Медведєв (1933–34). До 1939 збудовано комплекс військ.-інж. споруд Новоград-Волин. укріпрайону № 7, що входив до складу т. зв. Лінії Сталіна та відіграв значну роль в обороні міста 1941 (збереглися артилер. напівкапонір № 306, пункт спостереження з бронековпаком № 457, залізнич. міст через Случ із вбудованим кулемет. капоніром в опорі). Від 8 липня 1941 до 3 січня 1944 — під нім. окупацією. 1941 та 1942 у місті бував публіцист, письменник У. Самчук, який працював ред. г. «Волинь». 1942–43 за підтримки нім. влади виходив часопис «Звягельське слово». Понад 500 осіб брали участь у рад. підпіл. русі. Нацисти вбили тут бл. 44 тис. військовополонених і цивіл. осіб, з них кілька тисяч євреїв. На фронтах 2-ї світової війни загинули 3814 новоград-волинців. Під час оборони міста 1941 та його звільнення 1944 загинули 952 рад. воїни. Є 22 брат. і 27 окремих могил. 14 військ. частин удостоєні почес. назви «Новоград-Волинські». У воєнні роки були зруйновані мости через Случ, хлібозавод, будівлі колиш. повіт. казначейства та Великої синагоги. Згоріло безліч дерев’яних будинків, з євр. кладовища знято велику кількість могил. плит для ремонту доріг. У січні 1944 дислокувався штаб 1-го Укр. фронту, де бували рад. військ. діячі М. Ватутін, Г. Жуков; тоді ж як кор. г. «Червона зірка» приїздив рос. письменник А. Платонов. У наступ. місяці з метою перевірки стану визволених міст прибув М. Хрущов. 1944 відбудовано 70 підприємств і установ міста. 1945 житл. фонд налічував 1345 будівель. У повоєнні роки в результаті актив. забудови Н.-В. набув сучас. вигляду. Поступово у межі міста увійшли села Лубчиці, Смолка, хутори Лідівка, Конотоп, Мочихвіст, Плетянка. 1959 проживали 27,6 тис. осіб. На поч. 1960-х рр. нараховувалося 1 п’яти-, 10 чотирьох-, 5 три- і 34 двоповерх. житл. будинки. У 1960–80-х рр. введено в експлуатацію м’ясокомбінат, сиророб. комбінат, плодоовочеконсерв. завод, швейну ф-ку «Полісянка», заводи металовиробів і залізобетон. конструкцій, реконструйовано мебл. ф-ку. 2001 центр. вул. Леніна перейменовано на Т. Шевченка, 2015 декомунізовано ще 24 вулиці, 2016 — 16 вулиць з відповід. провулками. Нині, окрім одного з найдавніших міських підприємств «Біоветфарм» (виготовляє препарати на основі авермектинів для захисту тварин і рослин від шкідників; обсяг реалізації за 2019 становив 11,5 млн грн), працюють: Новоград-Волинський завод сільгоспмашин (засн. 1907; с.-г. техніка, електрошафи для будівництва, металоконструкції для телекомунікац. обладнання; 52,0 млн грн), Новоград-Волин. хлібозавод (1944; понад 100 найменувань продукції, з них 28 хлібо- і 58 здобнобулочних; 91,4 млн грн), Новоград-Волинська виробничо-комерційна фірма «Леся» (веде свою історію від Новоград-Волин. швей. ф-ки, що діяла від 1965; верх. одяг, брюки; 111,2 млн грн), Новоград-Волинська меблева фабрика «Мірт» (1991; спальні, вітальні, кабінети, кухні, б-ки, двері, сходи, конференц-столи, підвісні стелі та ін. меблі унікал. дизайну з дорогоцін. деревини; 163,7 млн грн), підприємства «Нові ласощі — Житомир» (1994; зефір, кекси, цукерки, вафлі та дропси; 226,7 млн грн), «Новофарм-Біосинтез» (1996; інфуз. й ін’єкц. розчини; 281,6 млн грн), вироб. ділянка «Укрмедпак» ТОВ «Юнік Фарма» (1999; ковпачки для закупорювання флаконів з лікар. засобами; 9,6 млн грн), підприємство «Ready Garment Technology-Україна» (2004–15 — «Новотекс»; пошиття чол. штанів та оброблення готових виробів з текстилю; 120,6 млн грн), ВО «Техна» (2004 на базі ремонтно-мех. заводу; клітк. устаткування для пром. птахівництва та невеликих фермер. госп-в; 207,7 млн грн), підприємства «Ековудс» (2010; паркет, паливні брикети та лісоматеріали для розпалювання камінів; 20,0 млн грн), «Факро-ТЛ» (2012; дахові вікна та сходи на горище; 41,4 млн грн). Функціонують пром.-екон. технікум, мед. і екон.-гуманітар. коледжі, профес. ліцей. У Н.-В. — 3 заг.-осв. ліцеї (зокрема й № 1 ім. Лесі Українки), 8 заг.-осв. шкіл (зокрема й № 10 художньо-естет. профілю), дошкіл. Центр розвитку дитини та 11 дитсадків; Палац дітей та молоді, Центр наук.-тех. творчості учнів. молоді, Дит.-юнац. клуб фіз. підготовки. Серед установ міського відділу культури та туризму — Новоград-Волинський краєзнавчий музей, міський Палац культури ім. Лесі Українки (понад 20 р. очолював композитор, диригент, засл. працівник культури України І. Мамайчук), школа мистецтв, центр. міська бібліотека ім. Ю. Ковальського, центр. дит. бібліотека ім. Олени Пчілки, 5 бібліотек-філій (зокрема й № 5 для юнацтва). Здобули популярність колективи Палацу культури ім. Лесі Українки: аматор. (засн. 1949, від 1959 — нар.) і молодіж. (1978) театри (в обох нині кер. — В. Ольшевський), ансамбль пісні і танцю «Полісся» (1959, від 1960 — нар.; худож. кер. і хормейстер — засл. працівник культури України М. Артемюк, балетмейстер — А. Дірко), дит. хореогр. ансамбль «Веселка» (1974, від 1987 — нар.; К. Рудакова), хор ветеранів праці (1982, до 1999 виступав при гарнізон. Будинку офіцерів), вокал. ансамбль «Хміль» (2000, від 2003 — нар.; в обох — засл. працівник культури України М. Куркач), вокал. тріо «Віра» (1988, від 1991 — нар.), дит. фольклор. ансамбль «Ордана» (1998, від 2002 — нар.; в обох — засл. працівник культури України В. Матвійчук), муніцип. духовий оркестр (2008; О. Гурбан). Також від 2007 концертує клуб «Рок-молодь». Нар. камерні колективи школи мистецтв: ансамбль «Classik» (кер. — Л. Хмелевська) та хор вчителів (Л. Адамович). 1987 започатковане Міжнар. свято літ-ри і мистецтв «Лесині джерела». Є міський парк культури та відпочинку. ЗМІ: газети «Лесин край» (міськрай.), «Звягель», «Час плюс», «Час Полісся»; місц. телебачення «Студія Калина». Лікув. установи: філія Житомир. обл. центру крові, відділ. гемодіалізу, міськрай. стоматол. і територ. мед. об’єднання, міський Центр первин. мед.-сан. допомоги, обл. спеціалізов. Будинок дитини. Діють відділ.: «Держ. ощадбанку України», «Креді Агріколь банку», «Приватбанку», «Райффайзен банку “Аваль”», «Укргазбанку», «Укрсиббанку», «Укрсоцбанку». Готелі: «Городок», «Леон», «Тополя»; мотелі: «Зустріч», «Перлина». Потреби вірян забезпечують 23 реліг. громади, з них 7 православних, 2 РКЦ, 1 УГКЦ (парафія Благовіщення Пресвятої Богородиці), 13 протестант. спрямування (зокрема євангел. християн-баптистів, християн віри євангельської, повного Євангелія, адвентистів сьомого дня, свідків Єгови). За роки незалежності України в місті зведено православні Свято-Михайлів. і Свято-Троїц. собори, Свято-Георгіїв., Свято-Микол., Свято-Петропавлів. і Свято-Преображен. церкви, костели Воздвиження Хреста Господнього та Христа Царя всесвіту. 2001 засн. монастир згромадження сестер Божого серця Ісуса РКЦ. Пам’ятки архітектури місц. значення: пошт. станція (кін. 1840-х рр.), Лубчиц. млин (1868), палац Мезенцева (кін. 19 ст., 1903), млин І. Селіванова (поч. 20 ст.), залізнич. вокзал (1914), житл. будинок на вул. Соборності, № 2 (1933–34), Будинок офіцерів (1936–37), кінотеатр ім. Щорса (нині молодіж. центр на вул. Шевченка, № 5; 1939–41). Встановлено пам’ятники Лесі Українці (1987) та Т. Шевченку (2001; обидва — пам’ятки монум. мистецтва місц. значення), погруддя Лесі Українки (1971); меморіал жертвам голодомору та політ. репресій (1992), мемор. комплекс на честь танкістів, які відзначилися тут в боях з нім. загарбниками (1977; у центрі — постамент з танком ІС-3), пам’ятники жертвам фашизму (1996), вчителю (2011), меморіал воїнам, які загинули за незалежність та територ. цілісність України (2015); пам’ятні знаки на честь перебування 1846 у місті Т. Шевченка (1992), козакам Звягел. полку (2009), на місці зруйнованого Спасо-Преображен. собору (2011), на честь 20-річчя та 25-річчя («Гармата») Перемоги над нацизмом, на місці спалення рад. підпільників (1991), воїнам-землякам, рад. військовополоненим (обидва — 1995), «МіГ-19», рад. воїнам-визволителям, працівникам хлібозаводу, вчителям і учням, які загинули в роки 2-ї світової війни (усі — 1975), воїнам-афганцям (1990), жертвам Чорнобил. катастрофи (1996, 2006) та ін. Нар. майстри: І. Баранський, Л. Заїка (обидва — різьблення на дереві), І. Голеня (ліплення з глини, живопис), Т. Дмитрук (флористика), В. Назаревич, С. Скворцова (обидві — бісероплетіння), І. Пінкусевич (вишивання та вироби з тополиного пуху). Серед видат. уродженців — філософ О. Новицький, художник І. Ярмохович (обидва — 19 ст.); хімік-технолог, академік АН УРСР Б. Лисін, ентомолог, чл.-кор. НАНУ В. Корнєєв, лікарі Г. Буренко, В. Іванов, І.-Р. Кодельський, В. Лук’янчук, фізіолог С. Гройсман, історик М. Бармак, археолог Д. Березовець, літературознавець О. Боронь, фахівець у галузі оптич. приладобудування Л. Борисюк, кібернетик М. Вертузаєв, математик О. Гомілко, фахівець у галузі електротехніки у США Дж. Мільман, фізик В. Покровський, фахівець у галузі гідротермодинаміки М. Приходько, економісти С. Кораблін, В. Чижова; поет, драматург, перекладач П. Градов, журналіст А. Людвіполь; мистецтвознавці В. Голунський, Р. Михайлова; художник монум.-декор. мистецтва В. Грицюк, художниця декор.-ужитк. мистецтва, живописець Т. Ілляхова, живописець, графік О. Лісовий, майстриня худож. ткацтва Т. Неровня, живописець Л. Трофимчук; архітектор В. Коломієць; режисер фестивалів, концерт. програм, театраліз. вистав, нар. арт. УРСР Б. Шарварко, режисер, засл. діяч мистецтв України О. Бойцов, актриса, радіорежисер Г. Гвать, актриси театру та кіно нар. арт. РФ О. Яковлєва та засл. арт. УРСР О. Амінова, актор, засл. арт. України О. Меленевський; співачка, засл. арт. УРСР С. Вегерчук, композитор В. Ольшевський; єпископ РПЦ (безпатріаршої) Аркадій (Карпинський); спортсмени О. Дідовець (гирьовий спорт), С. Круликовський (трираз. чемпіон і двораз. володар Кубка СРСР з футболу), заслужений тренер України О. Сазонов (вільна боротьба); учасники 2-ї світової війни, Герої Рад. Союзу А. Бурковський, Ю. Горбко, П. Сірагов. У 1920-х рр. у труд. школі навч. письменник, літературознавець Е. Кончак, у 1950-х рр. на Всесоюз. курсах підготовки керівників худож. самодіяльності — хор. диригент, композитор, нар. арт. УРСР А. Пашкевич. З Н.-В. пов’язані життя та діяльність історика, академік НАНУ, Героя України В. Литвина, дипломата Б. Тарасюка; лікаря В. Маленького; поетеси, прозаїка, літ. критика С. Антонишин, військовика, журналіста, письменника С. Куца, поетеси Н. Талько-Петрук, прозаїка, поета Г. Хіміча; Героїв Рад. Союзу І. Ведмеденка, Й. Костюка, Ф. Липаткіна, І. Распопова, О. Філософова, М. Шевченка, Г. Шостацького, кавалера 5-ти медалей «За відвагу» П. Петльованного. 2015 командир механізов. батальйону 30-ї окремої механізов. бригади С. Собко та командир механізов. роти механізов. батальйону В. Гринюк за мужність та вдале керівництво під час боїв на Донбасі удостоєні звання Героя України.