Здоров’я охорона

ЗДОРО́В’Я ОХОРО́НА  — система державних і громадських заходів політичного, економічного, правового, соціального, наукового, культурного, освітнього, організаційного, технічного, санітарно-гігієнічного, протиепідемічного, медичного характеру, спрямованих на збереження і зміцнення здоров’я, збільшення тривалості активного життя й підвищення працездатності, створення сприятливих умов побуту та праці, забезпечення гармонійного фізичного й психічного розвитку дітей і підлітків, запобігання розвитку хвороб та їхнє лікування. Поняття «З. о.» відрізняють від вужчого поняття «мед. допомога», яке трактують як систему спец. мед. заходів і засобів, що сприяють збереженню та зміцненню здоров’я, запобіганню захворюванням, попередженню втрати працездатності й передчас. смерті, забезпечують виявлення, лікування та реабілітацію хворих.

Організація З. о. в Україні ґрунтується на «Основах законодавства про охорону здоров’я» (1992), що проголошують право кожної людини на З. о., яке підтверджує й гарантує ст. 49 Конституції України (1996). Його забезпечує держ. фінансування відповід. соц.-екон., мед.-сан. і оздоровчо-профілакт. програм. За Конституцією України, держава повинна створювати умови для ефектив. безкоштов. (у держ. та комунал. закладах З. о.) і доступ. для всіх громадян мед. обслуговування, сприяти розвитку лікув. закладів усіх форм власності. Профілакт. спрямованість держ. політики в галузі З. о. відображено в Законах України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» (обидва — 1991), «Про охорону праці», «Про охорону атмосферного повітря», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» (усі — 1992), «Про фізичну культуру і спорт» (1993), «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (1994), «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» (обидва — 1995), «Про безпечність та якість харчових продуктів» (1997), «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання», «Про відходи» (обидва — 1998), «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», «Про курорти» (усі — 2000), «Про охорону дитинства», «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» (обидва — 2001), «Про питну воду та питне водопостачання» (2002), «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення» (2005) тощо. Заг. керівництво З. о. здійснює МОЗ України. У його структурі — департаменти розвитку мед. допомоги, материнства, дитинства та санатор. забезпечення, організації сан.-епідем. нагляду, упр. та контролю якості мед. послуг, регулювання політики у сфері обігу лікар. засобів та продукції у системі З. о., економіки, фінансів та бухгалтер. звітності, кадрової політики та запобігання корупції, юрид. упр., упр. освіти та науки, економіки мед. страхування та соц. програм, стратег. планування та аналіт. забезпечення, моніторингу та супроводу держ. програм, відділи тендер. процедур, мед.-соц. експертизи, міжнар. зв’язків та євроінтеграції, контрол.-ревізій. та ін. Нині триває чергове реформування упр., зокрема виокремлено держ. сан. інспекцію тощо.

В обл., Києві та Севастополі працюють упр. З. о. обл. (міських) держадміністрацій, нач. яких призначають самі адміністрації за погодженням із МОЗ України. Вони здійснюють адм. і фінанс.-госп. упр. мед. закладами. Аналогічну роль виконує МОЗ АР Крим. У складі упр. функціонують відділ. лікув.-профілакт. роботи, мед. допомоги дітям і матерям, фінанс.-екон., мед. кадрів тощо. У містах керівництво З. о. здійснюють відповідні відділи (упр.) виконав. комітетів міськрад, у р-нах великих міст — виконав. комітетів райрад або ген. дир. територ. мед. об’єднань, яких призначають відповідні ради за погодженням із вищими органами упр. З. о. У сільс. р-нах керівництво З. о. забезпечують райдержадміністрації, які делегують частину своїх повноважень у цій галузі гол. лікарям центр. рай. лікарень. Кер-во окремими мед. закладами (лікарнями, поліклініками, диспансерами тощо) здійснюють гол. лікарі, призначені відповід. органами упр. З. о. Незважаючи на зміни в упр., зокрема у порядку фінансування мед. закладів, воно залишається централіз., адм.-командні методи домінують над економічними. МОЗ України підпорядковано 25 НДІ та центрів, АМНУ — 35 інститутів переважно клін. профілю. Підпр-ва фармацевт., мед.-інструм. та мікробіол. пром-стей, мед. приладобудування нині мають різні форми власності та підпорядкування, але працюють під контролем МОЗ. Деякі мін-ва та відомства (МО, МВС, Міністерство транспорту і зв’язку, СБУ тощо) й окремі підприємства мають власні мед. служби, проте нині існує тенденція до створення єдиного мед. простору з метою раціоналізації надання мед. допомоги. Первинну мед. допомогу в містах надають терапевти, педіатри, акушери-гінекологи, які працюють за дільнич. принципом (відповідно, 1700 дорослих, 800 дітей, 3300 жінок дітородного віку), спеціаліз. (вторинну і третинну) — лікарі поліклінік і стаціонарів міських лікарень або спеціаліз. лікарень та диспансерів. Сільс. насел. отримує мед. допомогу за принципом етапності: долікар. — у фельдшер.-акушер. пунктах, первинну кваліфіковану — у сільс. лікар. амбулаторіях або дільнич. лікарнях, спеціаліз. (вторинну) — у центр. рай. лікарнях, вузькоспеціаліз. і висококваліфіковану (третинну) — в обл. лікарнях та спеціаліз. лікув.-профілакт. закладах обл. центрів. З метою підвищення доступності кваліфікованої мед. допомоги для кожної сім’ї, якості та ефективності мед. послуг, раціоналізації використання ресурсів галузі від 2000 здійснюють широке впровадження сімей. медицини в систему З. о. Первинну мед. допомогу міському і сільс. насел. надає сімей. лікар, який повинен обслуговувати 1400–1500 міських або 1100–1200 сільс. жителів різного віку. Станом на 2009 первинну мед.-сан. допомогу на засадах сімей. медицини надавали 4404 мед. заклади. Для надання екстреної мед. допомоги у містах і сільс. місцевості створ. мережу спец. закладів — станцій (відділ.) і лікарень швидкої мед. допомоги, а також станцій переливання крові. Значна кількість міських і сільс. жителів отримує висококваліфіковану мед. допомогу в консультатив. поліклініках і клініках мед. ВНЗів та НДІ, спеціаліз. консультативно-діагност. центрах. Для надання мед. допомоги при захворюваннях, що мають особливе соц. значення, діють спеціаліз. диспансери — туберкульозні, дерматовенерол., психоневрол., онкол., ендокринол., кардіол. та ін. Для надання мед. допомоги за місцем роботи на великих підприємствах створ. мед.-сан. частини, в утриманні яких бере участь адміністрація підприємства; на менших — організовують лікар. або фельдшер. пункти З. о., які передусім надають невідкладну допомогу і здійснюють профілакт. заходи. Санаторно-курортну допомогу діти і хворі на туберкульоз одержують безкоштовно в санаторіях системи МОЗ, ін. хворі — в санаторіях профспілок або деяких відомств, часто на пільг. умовах, здебільшого за рахунок фонду соц. страхування. Запобіж. і поточ. сан. нагляд, організацію протиепідем. роботи забезпечує сан.-епідеміол. служба, осн. закладами якої є СЕС різних рівнів і категорій у всіх р-нах та містах. Нині у системі З. о. України значну роль відіграють такі громад. організації, як Товариство Червоного хреста, профспілки мед. працівників, фахові наук.-мед. товариства (асоц.), Всеукр. лікар. товариство, Асоц. лікарів України.

За офіц. даними, З. о. фінансується майже повністю за рахунок держ. бюджету. Деструктивні процеси в економіці, скорочення виробництва, висока та нерівномірна інфляція, гальмування екон. реформ призвели до скорочення коштів на його фінансування. Проте обсяги видатків на З. о., їхня питома вага до ВВП і заг. обсягу видатків бюджету України поступово зростає (див. Табл. 1).

За даними ВООЗ, частка витрат на З. о. від ВВП становила від 6,9 % у Великій Британії, 7,2 % у Скандинав. країнах до 10,5 % у Німеччині. Частка заг. витрат на З. о. від ВВП у країнах ЄС — у середньому 8,4 %, у країнах Центр. і Сх. Європи та нових незалеж. державах не перевищує 6,9 % (Чехія, 2007). В Україні офіційно відсоток видатків до ВВП становив 3,9 (2007), проте заг. аналіз Нац. рахунків З. о. 2003–07 свідчить, що на З. о. фактично виділяють бл. 7 % від ВВП (2007 — 6,8 %). При цьому приватні витрати становлять майже 38–39 % від зведених витрат на З. о., а кошти держ. і місц. бюджетів — прибл. 58 % цих витрат. Структуру витрат на З. о. наведено у Табл. 2. Оплата праці мед. персоналу і нині залишається однією з найнижчих серед ін. галузей, що стримує динаміку екон. розвитку галузі, розвиток ринку мед. послуг та призводить до втрати стимулювал. функції зарплати.

Станом на 2008 мережа лікув.-профілакт. закладів, що надають мед. допомогу міському та сільс. насел., нараховувала 2792 лікарні і 7323 амбулаторно-поліклін. заклади (з них у системі МОЗ, відповідно, 2537 і 6888, для порівняння — 3766 і 6423 у 1991). Кількість стаціонар. мед. закладів зменшується не лише через криз. явища в економіці та З. о., а й через пріоритет. розвиток амбулаторно-поліклін. допомоги, укрупнення або ліквідацію малопотуж. (переважно сільс.) лікарень, раціоналізацію стаціонар. та спеціаліз. мед. допомоги. Заг. кількість лікарень складали 539 міських, 96 дит. міських, 123 спеціаліз., 25 обл., 29 дит. обл., 472 центр. рай., 142 рай., 580 дільнич., 92 психіатр. та наркол., 14 лікарень швидкої мед. допомоги, 369 диспансерів, 89 полог. будинків, 32 шпиталі для інвалідів 2-ї світової війни. Їхній фонд становив 436 436 ліжок (зокрема 402 955 ліжок у системі МОЗ, для порівняння — 671 096 у 1991), на яких шпиталізовано 9828,5 тис. осіб (порівняно з 12 579,5 тис. осіб 1991; рівень шпиталізації знизився до 22,5 %). Забезпеченість стаціонар. ліжками від 1991 також знижувалася і 2008 у середньому становила 87,67 на 10 тис. осіб, коливаючись у різних регіонах від 75,41 (Житомир. обл.) до 113,45 (Черніг. обл.) на 10 тис. осіб (див. Табл. 5). Осн. показники використання стаціонар. ліжок поліпшилися (2010): середня кількість днів зайнятості ліжка — 329,43; середня кількість днів перебування хворого на ліжку — 12,45; обіг ліжка — 26,46. У 2008 у системі МОЗ діяли 6888 амбулаторно-поліклін. закладів, з них при міських лікарнях — 611, обл. — 26, центр. рай. — 473, дит. міських — 114, дільнич. — 580, полог. будинках — 89, диспансерах — 369, самост. поліклінік і амбулаторій — 3386, стоматол. поліклінік — 317, лікар. пунктів З. о. — 143, а також 988 станцій (відділ.) швидкої мед. допомоги, зокрема самост. — 111. Заг. чисельність лікарів (без стоматологів) 2008 у системі МОЗ становила 196,2 тис. осіб (42,62 на 10 тис. осіб) і 430,1 тис. серед. мед. працівників (93,57 на 10 тис. осіб). Динаміку забезпеченості насел. України осн. мед. кадрами описано у Табл. 6, 8. Осн. обсяг первин. мед. допомоги дорослим і дітям в амбулаторно-поліклін. закладах надають дільничні терапевти й педіатри, а також сімейні лікарі, чисельність яких поступово зростає і 2009 досягла 8367 осіб (1,82 на 10 тис. осіб). Вони працюють у 4404 закладах первин. мед. сан. допомоги переважно в сільс. місцевості (89,5 %). Хоча потреба в сімей. лікарях задоволена лише на 23,9 %, за офіц. даними, вони обслуговують 38,47 % населення. Лікарі й провізори здобувають спец. освіту в 15 мед. ВНЗах (університети та академії), підпорядк. МОЗ України, а також на мед. ф-тах Ужгород., Харків., Дніпроп., Сум. університетів Міністерства освіти і науки України, в приват. ВНЗах — Мед. університеті Укр. асоц. нар. медицини й Інституті екології і медицини (обидва — Київ) та ін. Підвищення кваліфікації забезпечують Нац. (Київ), Харків. та Запоріз. мед. академії післядиплом. освіти, а також факультети післядиплом. освіти ін. ВНЗів. Підготовку серед. мед. персоналу (молодших спеціалістів) здійснюють у 108 держ. і 8 приват. ВНЗах 1–2-го рівнів акредитації (коледжі, училища).

Широка мережа мед. закладів у містах і сільс. місцевості, велика кількість лікарів, високий рівень забезпеченості насел. лікарняними ліжками і лікарями різних спеціальностей є позитив. рисами З. о. в Україні, проте відсутність наук. обґрунтування, спрямованість на екстенсив. шлях розвитку, недостатнє фінансування, незадовільне матеріал.-тех. забезпечення мед. закладів, особливо сучас. лікув.-діагност. апаратурою, низький рівень і недосконала система оплати праці мед. працівників зумовили недоліки, які поглиблюють нерац. використання коштів, зокрема через надмірну спеціалізацію та безпідставне розширення стаціонар. допомоги за рахунок амбулаторно-поліклін. допомоги, особливо її первин. ланки — дільнич. служби. Держ. монополія на надання мед. допомоги, відсутність ін. форм власності й конкуренції в З. о., некваліфіковане, надто централіз. упр. і незацікавленість більшості мед. працівників у результатах діяльності призвели до суперечностей між принципами, часто декларованими з політ. метою, і недостат. засобами забезпечення соц. та мед. потреб, пов’язаних із неефектив. економікою. Система З. о. виявилася непридат. для сприяння наук.-тех. поступу. Втратили значення і перестали діяти принцип профілакт. спрямованості й диспансер. метод мед. обслуговування, помітно погіршилася якість мед. допомоги та знизився рівень задоволення нею пацієнтів. Стан здоров’я насел. України залежить не тільки від якості мед. допомоги, а й від порівняно низьких матеріал. і культур. рівнів життя, незадовіл. умов праці та побуту, неякіс. харчування, поширення шкідливих звичок (тютюнопаління, алкоголізм, нарко- і токсикоманія), використання відсталих, екологічно небезпеч. технологій, відсутності ефектив. засобів знешкодження шкідливих речовин і захисту від них, техноген. забруднення довкілля, поглибленого наслідками аварії на ЧАЕС. Деструктивні процеси в економіці, скорочення виробництва, явище гіперінфляції, гальмування екон. реформ найбільше вплинули на демогр. ситуацію. Негативні тенденції почали проявлятися ще в серед. 60-х — на поч. 70-х рр. 20 ст. Вони пов’язані з інтенсив. урбанізацією, складнощами адаптації колиш. сільс. жителів до нового життя, механізацією, хімізацією та автоматизацією виробництва, зміною фіз. навантажень на інтелектуал. та емоц., зростанням інформ. напруженості тощо. На ці процеси суттєво впливають такі чинники, як постаріння насел. і демогр. втрати України в 1-й пол. 20 ст., зокрема під час 1-ї та 2-ї світ. воєн, голодоморів 1921–23, 1932–33, 1946–47. Спочатку в сільс. місцевості, а від 1991 — в усій країні негативну спрямованість динаміки народжуваності та смертності характеризують від’ємні коефіцієнти природ. приросту насел. (див. Табл. 13).

Ці процеси позначилися на серед. очікуваній тривалості життя, яка порівняно з 1990 зменшилася у чоловіків від 65,7 до 63,8 р., у жінок — від 75,0 до 74,9 р. (2008). Аналогічні закономірності — в сусід. країнах, які протягом багатьох років мали спільну з Україною історію (див. Табл. 3, 4). Найінформативнішим показником стану здоров’я є захворюваність насел., від якої залежить рівень смертності і яка найчутливіше відображає вплив довкілля та діяльності системи З. о. За умов доступності мед. допомоги в Україні первинну захворюваність і поширеність хвороб вивчають переважно за даними звернень по мед. допомогу. Первинна захворюваність насел. України 2010 становила 72,3 тис. випадків на 100 тис. осіб. У її структурі домінували хвороби органів дихання, системи кровообігу, сечостатевої системи, травми й отруєння, які разом становили 64,5 % (див. Табл. 9).

У 1998–2010 захворюваність збільшилася на 13,5 %. Найвищими темпами зростали показники захворюваності на хвороби системи кровообігу, сечостатевої, ендокрин. систем, розлади харчування й імунітету, ускладнення вагітності, пологів та післяполог. періоду, новоутворення тощо. Зменшилася кількість випадків хвороб органів дихання, інфекц. і паразитар. захворювань. Поширеність хвороб 2010 становила 186,8 тис. випадків на 100 тис. осіб. У її структурі переважали хвороби системи кровообігу (30,6 %), органів дихання (20,6 %), травлення (9,6 %). За період 1998–2010 цей показник збільшився на 41,4 %. Щодо хроніч. неінфекц. хвороб особливу увагу приділяють проблемам зниження поширеності хвороб системи кровообігу (особливо гіпертон., цереброваскуляр., ішеміч. хвороби серця), органів дихання і травлення, патологій кістк.-м’язової системи та сполуч. тканини, травм і отруєнь. До важливих соц. проблем належать зростання захворюваності на злоякісні новоутворення, розлади психіки і поведінки, алкоголізм, наркоманію, цукр. діабет, алергічні розлади, зокрема бронхіал. астму. 2010 захворюваність на злоякісні новоутворення становила 341,2 на 100 тис. осіб, її поширеність — 2159,4 на 100 тис. осіб, смертність від цієї хвороби — 192,4 випадки на 100 тис. осіб. Захворюваність на розлади психіки і поведінки 2010 становила 421,5 на 100 тис. осіб, поширеність — 4651,2 на 100 тис. осіб. 2007 на обліку перебувало 2729,3 хворих на 100 тис. осіб з цим діагнозом. 2007 діагноз алкоголізму й алкогол. психозів уперше в житті встановлено у 127,4 випадках на 100 тис. осіб, наркоманії та токсикоманії — у 12,5 випадках, на обліку перебувало, відповідно, 1378,1 і 184,1 на 100 тис. осіб. Серед інфекц. захворювань знач. вплив на стан здоров’я дітей і дорослих мають грип та гострі респіраторні, кишк. інфекції, вірусні гепатити, дифтерія, проте найбільшу соц. загрозу становлять ВІЛ-інфекція та СНІД і туберкульоз. 2009 чисельність осіб з уперше встановленим діагнозом ВІЛ-інфекції та СНІДу, відповідно, становила 43,2 і 9,7 на 100 тис. осіб, а поширеність цієї патології — 220,9 і 25,8 на 100 тис. насел., 2010 первинна захворюваність на актив. туберкульоз становила 68,4 на 100 тис. насел., а поширеність — 171,8 на 100 тис. населення. Показники первин. захворюваності й поширеності хвороб відрізняються у вікових групах (див. Табл. 10).

Серед первин. захворюваності у дітей переважають хвороби органів дихання, нерв. системи й органів чуття, шкіри і підшкір. клітковини, інфекц. та паразитарні хвороби. У підлітків найчастіше зустрічаються хвороби органів дихання, шкіри і підшкір. клітковини, кістк.-м’язової системи та сполуч. тканини, травлення, травми й отруєння; в осіб працездат. віку — хвороби органів дихання, нерв. системи та органів чуття, сечостатевої системи, травми й отруєння, хвороби системи кровообігу, шкіри і підшкір. клітковини; у літніх людей — хвороби органів дихання, системи кровообігу, нерв. системи та органів чуття, зокрема органа зору. У структурі поширеності хвороб у дітей домінують захворювання органів дихання, нерв. системи, органів чуття, травлення; у підлітків — хвороби органів дихання, нерв. системи, органів чуття, травлення, ендокрин., кістк.-м’язової систем, сполуч. тканини, розлади харчування, порушення обміну речовин та імунітету. Серед осіб працездат. віку поширені хвороби системи кровообігу, органів дихання, сечостатевої, нерв. систем, органів чуття, травлення, кістк.-м’язової системи і сполуч. тканини, у літніх людей домінують хвороби системи кровообігу, також поширені хвороби органів дихання, травлення, нерв. системи та органів чуття. В Україні постійно зменшується кількість абортів, яка 2010 становила 13,4 на 1 тис. жінок віком 15–49 р. і 33,46 на 100 пологів порівняно з відповід. показниками 56,5 і 144,0 у 1995. При цьому зріс рівень поширеності жін. запал. захворювань статевих органів, безпліддя. Актуал. проблемами є невиношування вагітності, екстрагенітал. патології у вагітних, анемії, захворювання нирок і системи кровообігу. Кількість інвалідів в Україні на поч. 2006 — 2 495 241 особа (53,3 особи на 1 тис. насел.), серед них 1-ї групи — 337 711 осіб (19 %), 2-ї — 1 128 415 осіб (45 %), 3-ї — 906 475 осіб (36 %) та 122 640 дітей-інвалідів. Кількість вперше визнаних інвалідами 2007 становила 43,7 осіб на 10 тис. насел., з них унаслідок заг. захворювання — 38,0 на 10 тис. насел., зокрема працездат. віку — 56,2 на 10 тис. насел. цього віку. Із заг. кількості 7,3 тис. осіб визнані інвалідами внаслідок трудового каліцтва або профес. захворювань (див. Табл. 7). Соц. допомогу інвалідам і пенсіонерам надає мережа сцеціаліз. закладів системи Міністерства праці і соц. політики України. Діють 750 територіал. центрів соц. обслуговування пенсіонерів, 905 центрів (відділ.) для надання соц. допомоги вдома самот. літнім і хворим людям. У складі Товариства Червоного хреста працює патронажна служба (бл. 3200 співроб.), яка щорічно обслуговує бл. 400 тис. осіб. В Україні функціонують 314 будинків-інтернатів для людей похилого віку та інвалідів на 55,8 тис. місць, зокрема 9,0 тис. місць для дітей-інвалідів. Мед. обслуговування в цих закладах забезпечують бл. 1 тис. лікарів і 3 тис. медсестер. Одним з показників здоров’я є показник втрачених років здорового життя, який дає можливість визначити відносну роль осн. груп стійких порушень здоров’я та інвалідності й гол. ризики щодо тягаря хвороб чоловіків та жінок (див. Табл. 11, 12).

Необхідність реформування системи З. о. в Україні зумовлюють кардинал. соц.-екон. зміни, криз. екол. та демогр. ситуації, скорочення виробництва, зниження рівня і погіршення якості життя більшості громадян, незадовіл. стан здоров’я насел., недостатність фінанс. та матеріал. ресурсів галузі. Здійснення реформ потребує комплексу заг.-держ. заходів, спрямованих на розвиток нац. економіки, підвищення матеріал. і культур. рівнів життя різних верств насел., подолання екол. кризи, трансформації свідомості й поведінки людей на турботу про власне здоров’я та здоров’я своїх дітей. До першочерг. заходів у реформуванні З. о. належать забезпечення її багатоканал. фінансування з поступовим запровадженням системи обов’язкового мед. страхування; реструктуризація мед. допомоги з пріоритет. розвитком первин. мед.-сан. допомоги, впровадженням принципів сімей. медицини, раціоналізацією спеціаліз. і стаціонар. допомоги, упорядкуванням мережі, структури й функцій закладів З. о.; створення ефектив. системи матеріал. і морал. стимулювання мед. працівників, оплати їхньої праці залежно від обсягу, якості й результатів роботи; розроблення і впровадження в практику ефектив. мед. технологій, розвиток фармацевт. промисловості й мед. приладобудування, удосконалення системи медикаментоз. і матеріал.-тех. забезпечення; правове забезпечення З. о., зокрема захист прав пацієнтів і мед. працівників; створення систем контролю якості мед. допомоги та інформ. забезпечення галузі З. о. на основі сучас. комп’ютер. техніки; удосконалення форм і методів упр. З. о. тощо.

Завантажити статтю