Зоогеографія

ЗООГЕОГРА́ФІЯ (від зоо… і географія) — роз­діл біогеографії, що ви­вчає перед­умови, роз­криває закономірності пошире­н­ня та особливості просторової організації тварин­ного світу. Ін. назва — гео­графія тварин. Осн. зав­да­н­ня: ви­вче­н­ня ареалів певних видів тварин і зооценозів; виявле­н­ня причин, що ви­значають характер геогр. пошире­н­ня тварин та їх угруповань; ви­вче­н­ня закономірностей формува­н­ня фаун і зооценозів під впливом природ. та антропоген. факторів; про­гнозува­н­ня змін тварин. світу з метою збереже­н­ня біо­різномані­т­тя. Роз­різняють системат. (пошире­н­ня зооценозів і фауни), порівнял. (регіон. особливості зооценозів і фауни), каузал. (перед­умови пошире­н­ня зооценозів і фауни), екол. (екол. фактори роз­поділу тварин) та істор. (історія формува­н­ня фауни та зооценозів) З.

В історії становле­н­ня З. як науки знаковими були дослідж. нім. гео­графа, біо­лога Е.-А.-В. фон Цим­мермана (об­ґрунтував поня­т­тя і засади «гео­графічної зоології» та «зоологічної гео­графії» — від­повід­но перша за­ймається зʼясува­н­ням причин пошире­н­ня видів та ін. таксонів тварин, друга — ви­вче­н­ням тварин. насел. різних частин земної кулі), чес. зоолога Л. Шмарда (один з перших об­ґрунтував необхідність окремого роз­гляду наземних і мор. тварин: на суші ви­окремив 21, а на морі — 10 «царств»), англ. зоолога Е. Форбса (засн. істор. напряму дослідж.), рос. зоолога К. Рульє (засн. екол. напряму дослідж.; класифікував фактори середовища, дав характеристику способів життя тварин) та його учня М. Сєверцова (автор першої екол. моно­графії «Периодические явления в жизни зверей, птиц и гад Воронежской губернии», Москва, 1855), англ. натураліста Ч. Дарвіна (об­ґрунтував заг. закономірності еволюц. роз­витку життя на Землі у праці «On the Origin of Species by Means of Natural Selection, or the Preservation of Favoured Races in the Struggle for Life» / «Походже­н­ня видів шляхом природного добору, або Збереже­н­ня обраних порід у боротьбі за життя», Лондон, 1859), англ. зоологів Ф.-Л. Склетера, Т.-Г. Гекслі, Р. Лідек­кера, валій. натураліста А.-Р. Вол­леса (роз­винули теорію фауністич. ра­йонува­н­ня, що базується на еволюц. вчен­ні), рос. зоологів М. Мензбіра (по­єд­нав екол. та істор. під­ходи до фауністич. ра­йонува­н­ня), В. Гептнера (автор найві­домішого донині на пострад. просторі під­ручника «Общая зоогео­графия», Москва; Ленин­град, 1936), укр. зоологів М. Шарлеманя та О. Мігуліна (створили схеми зоогеогр. ра­йонува­н­ня України).

З. має ви­значал. значе­н­ня для виріше­н­ня про­блем рац. викори­ста­н­ня й охорони природи, зокрема збереже­н­ня й від­творе­н­ня біо­різномані­т­тя; екології людини; рекреації й туризму; екон. оцінки природно-ресурс. потенціалу тер.; екол. моніторингу; медицини тощо.

Зоогео­графічне ра­йонува­н­ня — поділ земної кулі, окремих її тер. і акваторій на регіони, від­мін­ні за фауніст. й зооценотич. організацією, ступенем ендемізму, особливостями істор. роз­витку. Базується на екол. (зонал.) та істор. (генет.) принципах. Для океан.-мор. тер. та для суходолу створ. самост. системи цього ра­йонува­н­ня. Виділяють систему одиниць зоогеогр. ра­йонува­н­ня: царство (гея), область, пі­добласть, провінція, округ, район і ділянка. Згідно із зоогеогр. ра­йонува­н­ням, проведеним 1968 О. Кістяківським, в Україні виділяють Голарктичну область у складі Європ. та Серед­земномор. пі­добластей. До Європ. пі­добласті входять провінції: мішано-лісова, лісо­степ., степ., Карпат. (Укр. Карпати та прилегла до них тер. Пере­дкарпа­т­тя і Закарпа­т­тя); до Серед­земномор. — округ Гірського Криму та Позазонал. долин­но-річк., водо­сховищні та примор. р-ни. Про­блеми зоогеогр. ра­йонува­н­ня України висвітлені в працях М. Шарлеманя, О. Мігуліна, Є. Савченка, С. Медведєвої, І. Сокура та ін.

Завантажити статтю