Євтушенко Євген Олександрович

Визначення і загальна характеристика

ЄВТУШЕ́НКО Євген Олександрович (Евтушенко Евгений Александрович; 18. 07. 1932, ст. Зима, нині місто Іркут. обл., РФ — 01. 04. 2017, м. Талса, шт. Оклахома, США) — російський поет. Член СП СРСР (1952). Державна премія СРСР (1984). На­вчався у Літературному ін­ституті в Москві (звільн. 1957 після ви­ступу на захист В. Дудінцева; диплом отримав 2000). Під час на­вча­н­ня в Ін­ституті зблизився з поетами і прозаїками, які не­вдовзі посіли помітне місце у літ. житті — Б. Ахмадуліною, Р. Рождественським, Ю. Казаковим, Г. Поженяном, В. Солоухіним та ін. Два чин­ники справили вирішальний вплив на формува­н­ня молодого поета: перший — жит­тєві враже­н­ня воєн­ної пори, як її пере­жила людність сибірської провінції, сподіва­н­ня чогось над­звичайного і світлого після Пере­моги, романт. на­стрій вихованого на класичній літературі провінційного юнака, який прагнув ширшого простору для самореалізації (звідси — антиміщанська, часом наївна, риторика перших віршів Є., яка згодом набула більшої соц. за­глибленості); другий чин­ник — вплив повільних, але від­чутних змін у су­спільній атмо­сфері після смерті Й. Сталіна, а потім викри­т­тя «культу особи». Деяка лібералізація режиму дала можливість вільнішого висловле­н­ня критичних на­строїв і надій на демократизацію політ. ладу, і Є. належав до тих літераторів, які цим пере­йнялися, від­биваючи на­зрілі потреби життя. 

Ідейний пафос поезії Є. 50–60-х рр. становить віра у те, що цін­ності соціалізму, спотворені сталінізмом, можуть і повин­ні бути поновлені й оновлені, якщо під­няти су­спільство на їх захист. Мотив революційної романтики, вочевидь запізнілий, не ви­глядає одначе таким завдяки го­строму заперечен­ню казенщини та сусп. неподобств — бюрократизму, при­стосуванства, соц. не­справедливості, без­карності чиновництва й без­правності трудівника — як наслідку втрати рев. духу. Його треба від­родити, боротьба за соц. справедливість і гуманістичні цін­ності, громадян. активність мають становити по­стійний тонус су­спільства: «Есть у революции начало, нет у революции конца» — ця поетична формула Є. була свого часу досить популярною. Саме з цією громадянською лірикою насамперед повʼязувалося у масовій сві­домості імʼя Є. Однак її щирість і, від­повід­но, привабливість були забезпечені тією багатою природою душі, яка виявилася в його інтимній ліриці та рефлексіях на повсякден­ні враже­н­ня життя. Тут Є. інакший, ніж коли він говорить про спрагу все знати, все бачити, все пере­жити, коли у цій все­причетності бачить жа­даний мас­штаб своєї особистості або коли закликає: «Будем великими!» (так на­звано цілий роз­діл у зб. «Взмах руки», 1962), — тут бачимо за­мріяного юнака, який у непевності й тривозі стоїть перед таїнством коха­н­ня і шукає в рідній дівочій душі суголосності собі самому та власної здатності бути суголосним їй. Пізніше поетові судитиметься не одна еротична пригода і не один сюжет родин­ного життя, — тож у лірику любові при­йдуть і драматизм, і почу­т­тя провин перед коханими, а жаль за колись змарноване просвічуватиметься і в словах вдячності за нове родин­не щастя. 

Для Є. характерне спів­чутливе ро­зумі­н­ня кожної людини, яка стрічається йому на шляху і тим самим потрапляє в поле його поет. зору й пере­жива­н­ня, стаючи персонажем віршів. Контингент таких персонажів чимраз далі роз­ширюється — у цьому виявляється демократизм його світопочува­н­ня і рідкісна соц. вразливість. Тут і ветеран війни (про яких тоді не дуже згадували), і «рабочая кость» — мастильник депо «Иван Фад­деич Прохоров», і «крановщица Верочка», і дівчата з ф-ки «Скороход», і студенти, які під­робляють на станції «Москва-Товарна», і циган-конокрад, і перші рад. бітники, і вчений-атомник, і космонавт, і випадкові попутниці в електричці… Але це не якийсь житей. хаос, це діапазон поет. таланту й душев. інтересів Є., його здатності пере­йматися людськими долями, бачити невичерпну різноманітність життя та його насиченість неординар. особистостями. Втім, для Є. немає звичайних людей, — якщо це живі люди, а не маріонетки служб. і корисливих інстинктів, — і він уміє «роз­печатати» внутр. біо­графію та сюжет зовн. побутува­н­ня, виміри пристрастей, страж­дань і радощів кожного. Вірші такого роду у Є. не просто оповід­ні, вони мають характер зацікавленої і не­спіш. «роз­мови» з персонажем, вони внутрішньо діалогічні, навіть якщо персонаж не бере слова. Тоді як інтимна лірика, хоч також діалогічна (в ро­зумін­ні напруженого зворот. звʼязку, хай і немовленого, між адресатом і поетом), — зосередженіша, стилістично і лексично артистичніша (за всієї щирості). Ці роз­повіді-порт­рети завдяки тому, що опонували фальшивому офіціоз. стереотипу «простої рад. людини» (зокрема й «гегемона» — пред­ставника нібито владного робітн. класу) і спів­чутливо показували її правдиве облич­чя, — були на той час свого роду худож. від­кри­т­тям і користувалися серед читац. та слухац. аудиторії не меншим успіхом, ніж громадян. лірика. А то був час небувалого інтересу до поезії як прихистку живої думки, літ. вечори та ви­ступи улюблених поетів у всіх великих містах СРСР збирали масу молоді, та й не тільки. 

Є. став головним героєм поетичної естради 60-х рр. З огляду на його популярність, режимні чин­ники за­стосовували по­двійну тактику: з одного боку, офіціозна критика намагалася по­ставити під сумнів громадянські та художні достоїнства його поезії, а з ін. — влада була не від того, щоб на­близити його до себе, сподіваючись вплинути на нього; до того ж, за умов хрущовської політики «спів­існува­н­ня двох систем» такі по­статі в літературі та мистецтві використовувано як доказ свободи думки перед західною громадськістю, їм до­зволяли, зокрема, по­їздки в капіталіст. країни задля створе­н­ня сприятливішого враже­н­ня про СРСР. До певної міри Є. йшов назу­стріч цим сподіва­н­ням влади, вірячи в можливість впливу на неї тієї частини творчої інтелігенції, пред­ставником якої був, але в критичні моменти твердо протистояв нео­сталіністським тенденціям. Великого роз­голосу набув його вірш «Наследники Сталина»: «…Наследников многих на шаре земном он оставил… Покуда наследники Сталина живы еще на земле, мне будет казаться, что Сталин ещё в мавзолее».

Актом громадянської мужності став вірш Є. «Бабий Яр», перший публічний голос протесту проти замовчува­н­ня в СРСР трагедії євреїв і фактичне за­охочува­н­ня антисемітизму: «Еврейской крови нет в крови моей. Но ненавистен злобой за­скорузлой я всем антисемитам как еврей, и потому я настоящий рус­ский». Вірш викликав нападки на Є., але водночас росла кількість його симпатиків у СРСР і у світі. Ви­ступ проти антисемітизму був у Є. не епізод. і не просто роз­рахованим на здобу­т­тя популярності, в чому звинувачували його недоброзичливці. Інтернаціоналістичні мотиви (в ро­зумін­ні поваги до всіх націй та їхніх культур, солідарності з жертвами забобонів чи гонінь) органічні для Є. і голосно звучать у його поезії. Великий її пласт — це вірші, народжені по­їздками по республіках тодіш. СРСР, озна­йомле­н­ням із культурами цих народів, особистими звʼязками з їхніми митцями. Кращі з цих віршів (бо є серед них і «гостьові», декларативні) від­значаються щирістю друж. почут­тів та добрим ро­зумі­н­ням нац. образу того чи ін. народу, солідарністю з твор. місією його синів. У рад. літературі тема «дружби народів» належала до бажаних і за­охочуваних, оскільки малося на увазі уславля­н­ня нац. політики партії, але чимало письмен­ників уникали казен­ного фальшу і керувалися щирими симпатіями до інонац. колег та вболіва­н­ням за їхні біди. Це властиво і всій поезії та громадян. поведінці Є. До прикладу, його вірш «Нанду» — про абхазьку бабусю: «Из рода Гулиа она, А дети где-то вдалеке и говорят, приехав, на полуабхазском языке. Полуязык не есть язык. Он — как заплеван­ный родник. Язык — это и есть народ. Язык умрет — народ умрет». За Є., місія поета — завʼязувати для себе «в узелки людей, народы, языки» як сукупне багатство людства, а тому «будь проклят этот мерзкий миг, когда хоть где-нибудь пойдет язык — войною на язык, народ — войною на народ». 

Досить неодно­знач. була роль Є. як свого роду ре­презентанта рад. інтелігенції в числен. закордон. вояжах: з одного боку, він ви­ступав як «посланець миру», хоч і неофіційний, але цілком у дусі продекламов. рад. «миролюбної політики» (знаменитий вірш «Хотят ли рус­ские войны?»), але з ін. був хоч часом і критичним, однак порівняно обʼєктив. у зображен­ні зх. світу, не до­зволяв собі вульгар. пропагандизму, завжди залишався одним із тих інтелектуалів, які шукали поро­зумі­н­ня, а не конфронтації. Зрештою, гол. його «закордон­ні» сюжети повʼязані з ви­значними по­статями історії, політ. і культур. життя, з особистими враже­н­нями від інакшої, нерідко екзотич. дійсності. Це випливало з по­стій. жадоби всена­вча­н­ня і душев. самонаповне­н­ня, з якою йшов Є. у великий світ і яку задекларував ще у вірші «Мои университеты». Ще одним — і дуже важливим — стимулом у захоплен­ні «закордон­ною» тематикою, насамперед латиноамериканською, було чи не штучне підживле­н­ня на­строю рев. романтики, що вже не мала жодних джерел у рад. дійсності (вірші про Ф. Кастро, Че Ґевару та ін.), — тут крився і певний докір рідній обивательщині. 

Стилістика Є. для свого часу виразно новаторська, з чутливістю до роз­мов. стихії, роз­кутістю інтонацій, демократизмом лексики, часом з елементами фейлетон­ності або з публіцист. гостротою (можна припускати, зокрема, школу і О. Некрасова, і В. Маяковського; сам Є. називав і ін. своїх улюблених поетів), хоч інколи грішить раціоналіст. придуманістю та проз. роз­слабленістю. Це остан­нє, а швидше схильність до сюжетного — оповід­ного або баладного — віршува­н­ня, як також і колаж. характер його поем («Станция Зима», «Братская ГЭС») або «повістей у віршах» («Голубь в Сантьяго») провіщали неминучість його зверне­н­ня до проз. жанрів. Спочатку була поема в прозі «Я — Куба», пере­робл. в кіносценарій, за яким реж. М. Калатозов зняв однойм. фільм (1964); звідси почалася праця Є. в кіно: гол. роль (К. Ціолковський) у х/ф «Взлет», 1979, реж. С. Куліш; сценарист, реж. і актор х/ф «Детский сад», 1984, і «Похороны Сталина», 1990 (усі — студія «Мосфільм»). 1967 Є. видав повість «Пирл-Харбор», яку написав під враже­н­ням по­їздки на Гавай. о-ви. Її герої — амер. моряк Ґрівс, котрий дивом уцілів під час атаки на базу Пірл-Харбор, та япон. камікадзе Кімура — по­зна­йомилися у літаку і згадують пере­жите, ро­зуміючи без­глуздя ворожнечі й війни. На­ступною була повість «Ардабиола», а потім роман «Ягодные места» (обидва — 1981), в якому елементи біогр. характеру по­єд­нано зі спробою дати широку картину світу 20 ст. У прозі Є. залишається поетом мірою емоційності та асоціативності мисле­н­ня, тому природно звертається і до «гібридних» жанрів. Зразком цього може бути велика поема «Фуку!», в якій поет. монологи чергуються з роз­логими публіцист. пасажами та вставками-спогадами, враже­н­нями від зарубіж. вояжів та зу­стрічей і бесід з видатними діячами й поетами амер. континенту. Мовою одного з індіан. племен «фуку!» означає заборону на вжива­н­ня імені; Є. пере­осмислив це табу в контекс­ті колоніал. історії Латин. Америки, та й не тільки: йдеться про особливість памʼяті людства, яке шанує «великих», навіть якщо вони успішні бандити, і забуває «малих», на чиїх трудах і крові стоїть екс­плуататор. світ. Яскрава риторика поеми пере­йнята антиімперіаліст. і гуманіст. пафосом. 

На­прикінці 80-х — у 90-х рр. поезія Є. пере­йнята тривогою за криваві між­нац. конфлікти (азерб.-вірм. та ін.), що при­скорили роз­вал СРСР. Хоч він не прихильник рос. великодержавності та її силових методів, але наголошує свій рос. патріотизм і не приховує жалю за тим, що зі­брана «по лоскутку» Росія знову стає «разодран­ной страной» (вірш «Лоскутное одеяло», 1993). Однак знаходить у собі мужність сказати: «Империя, прощай! Рос­сия, здравствуй!». І найбільшу небезпеку для своєї країни бачить у від­роджен­ні тоталітарних і ксенофоб. на­строїв (поема «Тринадцать», 1993–96). Болить йому і між­нац. ворожнеча у колиш. рад. республіках, де багато однаково дорогих Є. друзів різних національностей (знамен­ні його поезії «На смерть абхазского друга» і «На смерть грузинского друга», 1995). Поезія Є. мала велику популярність і в Україні. Він неодноразово з великим успіхом ви­ступав у Києві, Харкові та ін. містах. Харківʼяни висували його депутатом до ВР СРСР на перших демократ. виборах. Є. мав багато контактів з укр. літераторами, під­тримував своїм авторитетом перші кроки укр. «шістдесятників» — В. Коротича, І. Драча (на одному із ви­ступів у Києві 1961 прочитав власний пере­клад його вірша «Соняшник», чим сприяв ви­знан­ню молодого неординар. автора; тоді ж у г. «Літературна Україна» на­друковано цілу сторінку поезії Є.). Укр. мовою окремі твори Є. пере­клали А. Малишко, І. Драч, М. Зісман, А. Камінчук, П. Засенко, Б. Вовк, В. Коломієць, А. Кацнельсон та ін.

Тв.: Взмах руки. Москва, 1962; Из­бран­ные прои­зведения: В 2 т. Москва, 1975; 1980; В полный рост. Москва, 1977; Со­брание сочинений: В 3 т. Москва, 1983–84; Почти напоследок. Москва, 1985; Пропасть в два прыжка: Публицистика, поэзия. Х., 1990; Евгений Евтушенко. Ростов-на-Дону, 1996; Первое со­брание сочинений: В 6 т. Москва, 1997–98; укр. перекл. — [Вірші] // Березова криниця. К., 1972; «Ні в чому не візьму я половини!» // Вітчизна. 1974. № 1; Мама і нейтрон­на бомба. К., 1988.

Літ.: Сидоров Е. Евгений Евтушенко: Личность и творчество. Москва, 1987, 1995; Мальгин А. В. Публицистика в поэзии. Москва, 1988; Прищепа В. П. Поэма в творчестве Е. А. Евтушенко и А. А. Вознесенского (1960–1965). Красноярск, 1990; Возчиков В. Евтушенко-критик. Барнаул, 1992.

І. М. Дзюба

Завантажити статтю