Епопея

ЕПОПЕ́Я (грец. ἐποποιΐα — зі­бра­н­ня пісень, пере­казів) — один із найдавніших епічних жанрів. Як синонім вживають також термін «героїчна поема». Її джерела — в усному нар. епосі, у міф. пере­казах і героїч. нар. піснях як специф. нар.-поет. різновиду роз­повід. творів у прозі чи віршах (укр. думи, рос. билини, серб. та болгар. юнац. пісні тощо). Завдяки літ. опрацюван­ню фольклор. матеріалу створ. такі Е., як давньогрец. «Іліада» та «Одіс­сея» Гомера, франц. «Пісня про Роланда» (12 ст.), скандинав. «Едда», нім. «Пісня про Нібелунґів» (обидві — у записах 13 ст.), фінська «Калевала» (поч. 19 ст.). Їх специф. ознаки — зверне­н­ня до істор. подій заг.-нар. значе­н­ня, а отже, орієнтація на вираже­н­ня універс. жит­тєвого досвіду, деталізов. роз­повідь із багатьма по­дробицями, «все­знаючий» автор, втіле­н­ня у гол. героях найкращих рис нац. характеру, норм героїч. поведінки людини, котра захищає честь, свободу й незалежність свого народу. Ін. шлях формува­н­ня Е. — по­єд­на­н­ня фольклор. епосу з індивід. творчістю поета («Слово о полку Ігоревім», 11 ст.; «Витязь у тигровій шкурі» Ш. Ру­ставелі, 12 ст.). Жанр. домінанти Е. чітко окреслив М. Бахтін: предмет зображе­н­ня Е. — нац. епічне минуле, джерело Е. — нац. сказа­н­ня, а не особистий досвід і вільна вигадка; епіч. світ від­далений від сучасності абсолют. епіч. ди­станцією. Це найбільш монум. форма серед епіч. жанрів, у якій художньо осмислено важливі для окремого народу, нації, людства події істор. минулого, пронизані пафосом героїзму, які втілюються у текс­ті за допомогою гіпербол, засобів фантастики. Картина світу, зображена в Е., — це цілісний образ буття, який охоплює різноманітні сфери людського життя: природу й побут, звичаї, родин­ні стосунки, величаві по­статі героїв та богів і звичайні людські облич­чя, землю й космос, їх гармонію або дис­гармонію. Так, поеми Гомера складені на основі давньогрец. нар. істор. пісень про Троян. війну та поверне­н­ня додому її героїв. Деякі книги «Махабхарати» нагадують зведе­н­ня міфол. сюжетів, у «Рамаяні» змальовано в гіперболізов. образах реал. похід заво­йовників-аріїв до Пд. Індо­стану. Давньогрец. Е. справила значний вплив на роз­виток жанру, за її зразком рим. поет Верґілій створив «Енеїду» («Aeneid», 30–19 рр. до н. е.), португалець Л. де Камоенс — «Лузіаду» («Os Lusíadas», 1572), француз Вольтер — «Генріаду» («La Henriade», 1728). Проте із занепадом класицизму Е. замінив роман, уже в 2-й пол. 19 ст. цим терміном по­значали будь-який великий за роз­міром епіч. твір, для якого характерні мас­штабність задуму, монументалізм зображе­н­ня нац.-істор. подій. Тобто в сучас. ро­зумін­ні «Е.», по суті, означає усі великі роз­повід­ні форми — від «Слова о полку Ігоревім» до «Волині» У. Самчука. Класична Е. ві­діграла вагому роль в історії світ. культури, поповнюючи її естет. й етич. нормами, які не втрачали абсолют. цін­ності для нових поколінь.

Завантажити статтю