ЕСЕ́Й (франц. essai — спроба, нарис, від лат. exagium — зважува­н­ня) — жанр художньо-публіцистичної, науково-популяризаторської творчості, характерний вільним, не обовʼязково вичерпним, але виразно індивідуалізованим трактува­н­ням теми. Появу Е. в європ. літ-рах повʼязують з імʼям франц. письмен­ника М. де Монтеня, який у кн. «Essais» (1580; укр. перекл. — «Проби», у 3-х т., К., 2005–07) так ви­значив їхню специфічність: «Я вільно викладаю свою думку про всі предмети, навіть ті, що виходять за межі мого ро­зумі­н­ня і кругозору. Висловлюю її не задля того, щоб дати поня­т­тя про речі, а для того, щоб дати поня­т­тя про мої пере­кона­н­ня». У різних літ-рах жанр Е. роз­вивався неоднаково, інтенсифікуючись у різні періоди. Його поява у франц. літературі знаменувала скасува­н­ня класицист. обмежень, а у 18–19 ст. це один із провід. жанрів франц. журналістики (ця тенденція від­родилася у 1970-х рр., сягнувши світ. мас­штабу). У Великій Британії жанр Е. по­став у 17 ст. як заперече­н­ня скутості пуритан. проз. творчості. Англ. філософ Ф. Бекон у праці «Essays» (1597) зав­важив глибоке корі­н­ня жанру Е. у трактатах античності, де на фоні ґрунт. аналізу чітко про­ступало авторське «Я». У 19 ст. Е. продовжував активно роз­виватися в англ. (Т. Шеллі, Ч. Дік­кенс, Дж. Ел­ліот, Р. Стівенсон) та амер. (В. Ірвінґ, Е.-А. По, Г. Мелвілл) літ-рах. Видатні есе­їсти 20 ст. — Б. Шоу, Ґ.-К. Честертон, Дж. Ґолсуорcі, А. Франс, Р. Рол­лан, Г. і Т. Манни, Т.-С. Еліот, Й. Бехер, Ж.-П. Сартр, А. Камю, А. Моруа. Зручним жанром став Е. і для філософів К. Ясперса, М. Гайдеґ­ґера, Х. Ортеґи-і-Ґас­сета та ін.

В укр. літературі окремі елементи Е. присутні у щоден­нику Т. Шевченка. У публіцистиці 20 ст. до цього жанру зверталися В. Вин­ниченко, Д. Донцов, Дарія Віконська, В. Петров, Є. Маланюк, Л. Мосендз, Ю. Липа, У. Самчук, Ю. Шевельов, Ю. Луцький, порушуючи актуал. сусп. та культурол. теми. Динаміч. роз­витку набула укр. есе­їстика в еміграції, ре­презентов. А. Любченком, Г. Костюком, Ю. Лавріненком, І. Багряним, В. Баркою, Ю. Шерехом, І. Костецьким, Б. Осадчуком, Б.-Т. Рубчаком, чиї Е. опубл., зокрема, у ж. «Сучасність» (Мюнхен–Нью-Йорк) та «Kultura» (Париж). Риси есе­їст. жанру і стилю властиві багатьом творам М. Рильського, Ю. Смолича, О. Ганчара, Д. Павличка. Зб., до яких уві­йшли Е., видали П. Загребельний («Неложними устами», 1981; «Думки нарозхрист», 1998), І. Драч («Духовний меч», 1983; усі — Київ). У сучасності жанр Е. використовують у літературо­знавстві І. Дзюба, Є. Сверстюк, Г. Грабович, Наталка Білоцерківець, Л. Таран, Т. Гундорова, Є. Баран, Я. Голобородько, К. Москалець, І. Андрусяк, І. Бондар-Терещенко, О. Бойченко, порушуючи культурол. теми, — В. Скуратівський, О. Пахльовська, О. Гриценко, Л. Ушкалов, О. Забужко, істор. — Я. Грицак, Ю. Шаповал, філос. — М. Попович, М. Маринович, Т. Возняк, політ. — М. Рябчук, М. Стріха та ін. Чимало літ. Е. створили Ю. Андрухович, Т. Прохасько, В. Неборак, В. Єшкілєв, К. Москалець, Є. Пашковський, В. Шкляр та ін.