Жулинський Микола Григорович

ЖУЛИ́НСЬКИЙ Микола Григорович (25. 08. 1940, с. Новосілки, нині Набережне Демидів. р-ну Рівнен. обл.) – літературний критик, літературознавець, політичний і громадський діяч. Доктор філологічних наук (1982), професор (1990), академік НАНУ (1992), почес. академік НАМУ (2017). Народний депутат України (1994–98, 2002–06). Дійсний член НТШ (1992). Член НСПУ (1975; від 1998 – секр.). Респ. премія в галузі літ.-худож. критики ім. О. Білецького (1978), обл. літ. премія ім. В. Поліщука (1990), премія Фундації ім. Омеляна і Тетяни Антоновичів (1994), премія ім. І. Франка НАНУ (2004). Ордени «За заслуги» 3-го (1997) і 1-го (2000) ступ., князя Ярослава Мудрого 5-го (2009) і 4-го (2016) ступ. Закін. Київський університет (1968). Відтоді – в Інституті літ-ри НАНУ (Київ): вчений секр. (1973–78), заст. дир. з наукової роботи і завідувач відділу рукописів (1978–91), дир. (від 1991). Голова Комітету з Нац. премії України ім. Т. Шевченка (від 2008). Акад.-секр. Відділ. мови, літ-ри й мистецтвознавства НАНУ (від 2009). Один з ініціаторів створення (1989) і президент (1999–2002) Міжнар. асоціації україністів. Віце-пре-м’єр-міністр України (1992–94, 1999–2001). У ВР України 2-го скликання – голова підкомітету з питань твор. діяльності, мистецтва, мовної та культурно-просвітн. політики Комітету з питань культури і духовності, чл. депутат. групи «Конституц. центр»; 4-го скликання – голова підкомітету з питань охорони істор.-культур. спадщини Комітету з питань культури і духовності, чл. фракції «Наша Україна». Від 2006 очолює Нац. раду з питань культури і духовності при Президентові України. Гол. наук. інтереси: принципи й особливості втілення концепції людини в худож. образах і характерах, соц.-етичні та морал.-філос. аспекти гуманіст. проблематики в літературі, жанр.-стильові зміни й тенденції; особистість і особистісне начало в укр. прозі та поезії, роль і значення письменниц. індивідуальності, різноманітність індивід. світосприймання; проблеми реалізму, модернізму, постмодернізму, єдність традицій і модерності. Дебютував у 2-й пол. 70-х рр. статтями, рецензіями, передмовами як на твори укр. письменників старшого покоління (О. Гончара, П. Загребельного, М. Стельмаха, З. Тулуб), так і молодшого, передусім шістдесятників (Ю. Мушкетика, Є. Гуцала, В. Дрозда, Ю. Щербака, В. Коротича, Б. Олійника, В. Положія, Л. Скирди, Г. Пагутяк). Після певної данини темам соцреалізму, зокрема у колектив. працях і збірниках («Людина праці – герой літератури», 1974; «Контрасти», 1978; «Нова епоха – новий герой», 1979; усі – Київ), Ж. звернувся до актив. обговорення актуал. питань суто літ. характеру («Проблема героя чи герой без проблеми?» // «Вітчизна», 1974, № 5; «Де сходяться лінії двадцятого століття?» // «Дніпро», 1979, № 8; «Обнадійливий досвід прози» // «Вітчизна», 1980, № 12; «Страшні слова, коли вони мовчать» // «Літературна Україна», 1984, 13 вересня). Заг. тенденції літ. процесу здійснює переважно на основі аналізу худож. світу окремих особистостей зі зверненням до біогр. методу, психології творчості, що засвідчив цикл оригін. портретів-діалогів із В. Земляком, І. Чендеєм, Є. Гуцалом, В. Дроздом, Р. Іваничуком, В. Шевчуком та ін. (зібр. у кн. «Наближення», К., 1986). Від 2-ї пол. 80-х рр. Ж. був одним із перших серед тих, хто займався поверненням у літературу імен репресов. письменників та їхніх творів, присвятивши низку публікацій М. Хвильовому, Г. Чупринці, М. Драй-Хмарі, Г. Косинці, В. Поліщуку, Г. Михайличенку та ін. у спец. автор. рубриці «Сторінки призабутої спадщини» г. «Літературна Україна» (1987–90), написавши передмови до окремих видань П. Куліша, В. Винниченка, Т. Мельничука, статті про письменство укр. діаспори – І. Багряного, У. Самчука, Д. Гуменну, І. Огієнка, Б. Лепкого, О. Телігу, О. Ольжича. Своєрід. підсумком цієї літ.-крит. наук. діяльності Ж. стала кн. «Із забуття – в безсмертя» (К., 1990; Державна премія України ім. Т. Шевченка, 1992), в якій нариси про заборонених у СРСР письменників подано разом із взірцями їхньої творчості. У наук. доробку Ж. – також розвідки з класич. літ-ри, творчості Г. Сковороди, І. Котляревського, Лесі Українки, М. Гоголя, а найбільше – Т. Шевченка та І. Франка. Осн. теми й проблеми його шевченкознав. студій – світ. велич, націєтворча місія, непроминальне значення поета в обстоюванні ідентичності українського народу. Ж. послідовно доводить, що Т. Шевченко глибоко повірив у невичерпні можливості свого народу, рідної мови і заклав основи етнонац. програми, ствердив нову художню модель України, її історії, духовності і культури («Тарас Шевченко: повернення “в нашу Україну”» // «Урядовий кур’єр», 1999, 10 березня), врятував націю від жорстоких асиміляц. впливів, які «пронизували звідусіль Україну»; наголоcив на актуальності суворого осуду духов. невільництва, агресив. яничарства, продажності укр. еліти, відсутності у народу єдиної нац. волі («Шевченко: діалог з Богом за Україну» // «Літературна Україна», 2000, 9 березня). Геній Т. Шевченка, стверджує Ж., не лише в тому, що укр. юнак, підпасич із «кирилівських бур’янів» піднісся до поет., світогляд., інтелект.-філос. вершин і вимірів свого світу і багато в чому випередив його, а й що він з найбільшою сатир. силою, на яку не спромігся жоден із мислителів Рос. імперії, засудив наругу царизму над свободою, деспотію, монархію та імперію як такі. Завдяки пророчій, трансцендент. силі свого слова він став «вічним джерелом оновлення укр. духу». Від 90-х рр. літ.-наук. праця Ж. тісно переплітається з його держ.-політ. діяльністю, що вплинуло на розширення темат. спектра публікацій, які відзначаються заг.-культурол. спрямованістю, порушують злободенні питання про функціонування української мови, її державність, розвиток освіти й науки, голодомор як геноцид укр. нації, його наук. й художнє дослідж., проблеми націєтворення і нігіліст. постмодерніст. тенденцій («Національна ідея в ідеологічній системі державотворення» // «Слово і час», 1996, № 1; «Національна культура за умов формування нової суспільної солідарності в Україні» // «Сучасність», 1997, № 1; «Без єдиної державної мови не буде України» // «Літературна Україна», 1999, 18 лютого; «Вірю в силу духа: І. Франко, Леся Українка та М. Грушевський у боротьбі за піднесення політ. і нац. свідомості укр. людності», Лц., 1999; «Запобігти зовнішній експансії» // «Урядовий кур’єр», 2000, 18 лютого; «Заявити про себе культурою: Тези трибунні, позатрибунні, а також роздуми й сповіді за парадною завісою», К., 2001). Опублікував спогади «“То твій, сину, батько”: Українська душа – на Голгофі ХХ століття» (К., 2003).

Пр.: Пафос життєствердження. 1974; Людина як міра часу. 1979; Людина в літературі. 1983; Наближення: Літ. діалоги. 1986; Із забуття – в безсмертя (Сторінки незабутньої спадщини). 1990; Олег Ольжич і Олена Теліга: Нариси про життя і творчість. Вибрані твори. 2001; Духовна спрага по втраченій Батьківщині. 2002; Високий світоч віри. Голодомори в Україні та роман Василя Барки «Жовтий князь». 2003; Він знав, «Як много важить слово». 2008 (усі – Київ).

Літ.: Пшеничний М. Зупинити мить // ЛУ. 1987, 24 верес.; Покальчук Ю. Вглядаючись прискіпливо // Дружба народів. 1989. № 1; Меншун В. І. Працює, щоб воскресла Україна // Трибуна. 1991. № 12; 60-річчя академіка НАН України М. Г. Жулинського // Вісн. НАНУ. 2000. № 8; Микола Григорович Жулинський: Біобібліогр. покажч. К., 2000; Тома Л. Духовний жезл Миколи Жулинського // Київ. 2002. № 12.

В. Г. Дончик

Основні праці

Пафос життєствердження. 1974; Людина як міра часу. 1979; Людина в літературі. 1983; Наближення: Літ. діалоги. 1986; Із забуття – в безсмертя (Сторінки незабутньої спадщини). 1990; Олег Ольжич і Олена Теліга: Нариси про життя і творчість. Вибрані твори. 2001; Духовна спрага по втраченій Батьківщині. 2002; Високий світоч віри. Голодомори в Україні та роман Василя Барки «Жовтий князь». 2003; Він знав, «Як много важить слово». 2008 (усі – Київ).

Рекомендована література