Жулинський Микола Григорович

Визначення і загальна характеристика

ЖУЛИ́НСЬКИЙ Микола Григорович (25. 08. 1940, с. Новосілки, нині Набережне Демидів. р-ну Рівненської обл.) — літературний критик, літературо­знавець, політичний і громадський діяч. Доктор філологічних наук (1982), професор (1990), академік НАНУ (1992), почесний академік НАМУ (2017). Народний депутат України (1994–98, 2002–06). Дійсний член НТШ (1992). Член НСПУ (1975; від 1998 — секретар). Лауреат Республіканської премії в галузі літературно-художньої критики ім. О. Білецького (1978), обласної літературної премії ім. В. Поліщука (1990), премії Фундації ім. Омеляна і Тетяни Антоновичів (1994), премії ім. І. Франка НАНУ (2004). Орден «За заслуги» 3-го (1997) і 1-го (2000) ступенів. Орден князя Ярослава Мудрого 5-го (2009) і 4-го (2016) ступенів. 

Закінчив Київський університет (1968). Від­тоді працює в Ін­ституті літератури НАНУ (Київ): вчений секретар (1973–78), за­ступник директора з наукової роботи і завідувач від­ділу рукописів (1978–91), директор (від 1991). Голова Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка (від 2008). Академік-секретар Від­діле­н­ня мови, літератури й мистецтво­знавства НАНУ (від 2009). Один з ініціаторів створе­н­ня (1989) і президент (1999–2002) Між­народної асоціації україністів. Віце-премʼєр-міністр України (1992–94, 1999–2001). У ВР України 2-го склика­н­ня — голова під­комітету з питань творчої діяльності, мистецтва, мовної та культурно-просвітницької політики Комітету з питань культури і духовності, член депутатської групи «Кон­ституційний центр»; 4-го склика­н­ня — голова під­комітету з питань охорони історико-культурної спадщини Комітету з питань культури і духовності, член фракції «Наша Україна». Від 2006 очолює Національну раду з питань культури і духовності при Президентові України. 

Основні наукові зацікавле­н­ня: принципи й особливості втіле­н­ня концепції людини в художніх образах і характерах, соціально-етичні та морально-філософські аспекти гуманістичної про­блематики в літературі, жанрово-стильові зміни й тенденції; особистість і особистісне начало в українській прозі та поезії, роль і значе­н­ня письмен­ницької індивідуальності, різноманітність індивідуального світос­при­йма­н­ня; про­блеми реалізму, модернізму, постмодернізму, єд­ність традицій і модерності. 

Дебютував у 2-й половині 70-х рр. ста­т­тями, рецензіями, перед­мовами як на твори українських письмен­ників старшого поколі­н­ня (О. Гончара, П. Загребельного, М. Стельмаха, З. Тулуб), так і молодшого, перед­усім шістдесятників (Ю. Мушкетика, Є. Гуцала, В. Дрозда, Ю. Щербака, В. Коротича, Б. Олійника, В. Положія, Л. Скирди, Г. Пагутяк). Після певної данини темам соцреалізму, зокрема у колективних працях і збірниках («Людина праці — герой літератури», 1974; «Контрасти», 1978; «Нова епоха — новий герой», 1979; усі — Київ), Ж. звернувся до активного обговоре­н­ня актуальних питань суто літературного характеру («Про­блема героя чи герой без про­блеми?» // «Вітчизна», 1974, № 5; «Де сходяться лінії двадцятого столі­т­тя?» // «Дні­про», 1979, № 8; «Обнадійливий досвід прози» // «Вітчизна», 1980, № 12; «Страшні слова, коли вони мовчать» // «Літературна Україна», 1984, 13 вересня). Загальні тенденції літературного процесу зʼясовує пере­важно на основі аналізу художнього світу окремих особистостей зі зверне­н­ням до біо­графічного методу, психології творчості, що засвідчив цикл оригінальних порт­ретів-діалогів із В. Земляком, І. Чендеєм, Є. Гуцалом, В. Дроздом, Р. Іваничуком, В. Шевчуком та ін. (зі­брані у кн. «На­ближе­н­ня», К., 1986). 

Від 2-ї половини 80-х рр. Ж. був одним із перших серед тих, хто за­ймався поверне­н­ням у літературу імен ре­пресованих письмен­ників та їхніх творів, присвятивши низку публікацій М. Хвильовому, Г. Чу­принці, М. Драй-Хмарі, Г. Косинці, В. Поліщуку, Г. Михайличенку та ін. у спеціальній авторській рубриці «Сторінки призабутої спадщини» газ. «Літературна Україна» (1987–90), написавши перед­мови до окремих ви­дань П. Куліша, В. Вин­ниченка, Т. Мельничука, стат­ті про письменство української діаспори — І. Багряного, У. Самчука, Д. Гумен­ної, І. Огієнка, Б. Лепкого, О. Теліги, О. Ольжича. Своєрідним під­сумком цієї літературно-критичної наукової діяльності Ж. стала кн. «Із забу­т­тя — в без­смертя» (К., 1990; Державна премія України імені Тараса Шевченка, 1992), в якій нариси про заборонених у СРСР письмен­ників по­дано разом із взірцями їхньої творчості. 

У науковому доробку Ж. — також роз­відки з класичної літератури, творчості Г. Сковороди, І. Котляревського, Лесі Українки, М. Гоголя, а найбільше — Т. Шевченка та І. Франка. Основні теми й про­блеми його шевченко­знавчих студій — світова велич, націєтворча місія, не­проминальне значе­н­ня поета в об­стоюван­ні ідентичності українського народу. Ж. послідовно доводить, що Т. Шевченко глибоко повірив у невичерпні можливості свого народу, рідної мови і заклав основи етнонаціональної про­грами, ствердив нову художню модель України, її історії, духовності і культури («Тарас Шевченко: поверне­н­ня “в нашу Україну”» // «Урядовий курʼєр», 1999, 10 березня), врятував націю від жорстоких асиміляційних впливів, які «пронизували звідусіль Україну»; наголошував на актуальності суворого осуду духовного невільництва, агресивного яничарства, продажності української еліти, від­сутності у народу єдиної національної волі («Шевченко: діалог з Богом за Україну» // «Літературна Україна», 2000, 9 березня). Геній Т. Шевченка, стверджує Ж., не лише в тому, що український юнак, під­пасич із «кирилівських бурʼянів» під­ніс­ся до поетичних, світо­глядних, інтелектуально-філософських вершин і вимірів свого світу і багато в чому випередив його, а й що він з найбільшою сатиричною силою, на яку не спромігся жоден із мислителів Російської імперії, засудив наругу царизму над свободою, деспотію, монархію та імперію як такі. Завдяки пророчій, транс­цендентній силі свого слова він став «вічним джерелом оновле­н­ня українського духу». 

Від 90-х рр. літературно-наукова праця Ж. тісно пере­плітається з його державно-політичною діяльністю, що вплинуло на роз­шире­н­ня тематичного спектра публікацій, які від­значаються загальнокультурологічною спрямованістю, порушують злободен­ні пита­н­ня про функціонува­н­ня української мови, її державність, роз­виток освіти й науки, голодомор як геноцид української нації, його наукове й художнє дослідже­н­ня, про­блеми націєтворе­н­ня і нігілістичних постмодерністських тенденцій («Національна ідея в ідеологічній системі державотворе­н­ня» // «Слово і час», 1996, № 1; «Національна культура за умов формува­н­ня нової су­спільної солідарності в Україні» // «Сучасність», 1997, № 1; «Без єдиної державної мови не буде України» // «Літературна Україна», 1999, 18 лютого; «Вірю в силу духа: І. Франко, Леся Українка та М. Грушевський у боротьбі за під­несе­н­ня політичної і національної сві­домості української людності», Лц., 1999; «Запобігти зовнішній екс­пансії» // «Урядовий курʼєр», 2000, 18 лютого; «Заявити про себе культурою: Тези трибун­ні, позатрибун­ні, а також роз­думи й сповіді за парадною завісою», К., 2001). Опублікував спогади «“То твій, сину, батько”: Українська душа — на Голгофі ХХ столі­т­тя» (К., 2003).

Пр.: Пафос жит­тєствердже­н­ня. 1974; Людина як міра часу. 1979; Людина в літературі. 1983; На­ближе­н­ня: Літературні діалоги. 1986; Із забу­т­тя — в без­смертя (Сторінки незабутньої спадщини). 1990; Олег Ольжич і Олена Теліга: Нариси про життя і творчість. Ви­брані твори. 2001; Духовна спрага по втраченій Батьківщині. 2002; Високий світоч віри. Голодомори в Україні та роман Василя Барки «Жовтий князь». 2003; Він знав, «Як много важить слово». 2008 (усі — Київ).

Літ.: Пшеничний М. Зупинити мить // ЛУ. 1987, 24 верес.; Покальчук Ю. Вглядаючись при­скіпливо // Дружба народів. 1989. № 1; Меншун В. І. Працює, щоб воскресла Україна // Трибуна. 1991. № 12; 60-річчя академіка НАН України М. Г. Жулинського // Вісн. НАНУ. 2000. № 8; Микола Григорович Жулинський: Біо­бібліогр. покажч. К., 2000; Тома Л. Духовний жезл Миколи Жулинського // Київ. 2002. № 12.

В. Г. Дончик

Завантажити статтю