ЕКОЛО́ГІЯ ЕТНІ́ЧНА — науковий напрям, що досліджує екофобні та екофільні традиції того чи іншого етносу, залежність духовних кондицій людини від стану природного оточе­н­ня. Існує істор. традиція роз­глядати ландшафт і соціум як єдине утворе­н­ня (Гесіод, Стратон, Полібій). Гіп­пократ принципово повʼязував особливості характеру народу з геогр. та клімат. характеристиками тер. його прожива­н­ня. Звідси Й. Гердер виводив специф. і непо­втор. «нар. дух» (Volksgeist) — сукупність звичок та манер, способи почува­н­ня й поведінки. Е. е. зосереджує увагу на орган. при­стосуван­ні етніч. спільноти до природ. оточе­н­ня упродовж її істор. становле­н­ня й роз­витку, що є вагомими світо­гляд. та методол. орієнтирами для зʼясува­н­ня сут­тєвих ознак кожного окремого соціуму (нації), унікальності культурно-етніч. матриці, в межах якої може невимушено та органічно існувати людина. Термін «Е. е.» за­пропонував у серед. 1950-х рр. амер. етно­граф Р. Конклін; теор. засади роз­робив у 1-й пол. 1980-х рр. В. Козлов. Сучасні етно­графи пере­конливо аргументують положе­н­ня про те, що гол. чин­ником вимира­н­ня окремих етносів є не без­посередні акти експансії (фіз. знище­н­ня, завезені хвороби тощо), а деформація реліг., етніч., жит­тєвого укладів, що надавало сенсу їхньому існуван­ню. Втрата традицій та звичаїв, особливо в етноекол. аспекті, неминуче призводить до руйнува­н­ня етносу, зубожі­н­ня духов. життя, масових виявів аморальності. Традиц. форми жит­тєзабезпече­н­ня, властиві певному етносу, не лише від­ображають специфіку процесу викори­ста­н­ня природи, а й роз­кривають формотворчі під­валини культури, де органічно й неподільно повʼязані матеріал. та духовні її компоненти. В Україні дослідж. з Е. е. проводять в Ін­ституті філософії НАНУ (Київ), Київ. університеті.