Жартівливі пісні

Визначення і загальна характеристика

ЖАРТІВЛИ́ВІ ПІСНІ́ — один із шарів українського музичного фольклору жартівливого чи сатиричного змісту. Прояви гумору в різних градаціях наявні майже в усіх жанрах укр. нар. пісен­ності. Жартівливий елемент простежується вже у старовин. обряд. піснях: веснянках і гаївках («Хвалилася береза»), петрівоч. та купал. («У Києві зорі»), жнив. («Од куреня до куреня котилася кухва») піснях. Найчастіше у піснях весняного циклу гуморист. образи й ситуації повʼязують із взаємина- ми молоді, по­друж. стосунками. Веселим струменем насичено більшість ігрових пісень («Просо», «Чоловік і жінка»), колядок («Пречиста по груші ходила»), нар. обряд. ігор («Маланка», «Коза»). Жартівливі епізоди складають понад дві третини весіл. обряду (пере­співи-змага­н­ня бояр — «Чом, буяри, не спів­аєте?», дружок — «Чом, світилки, не спів­аєте?», свах — «Хвалилася сваха»), пере­важаючи у 2-й його частині (понеділкува­н­ня, циганщина тощо). Гуморист. сюжети зу­стрічаються в кантах («Ой під вишнею»), але здебільшого у них є пісен­ні аналоги. В окремий жанр укр. фольклору виділяють Ж. п. пере­важно побут. змісту. В них висміюють люд. взаємини, риси зовнішності й поведінки, аномал. з точки зору нар. моралі. Осн. змістове навантаже­н­ня припадає на текст, позаяк на­спів, композиція строфи, засоби виконавства мають лише під­силювати коміч. ефект. Ж. п. беруть початок у творчості спів­ців-скоморохів; згодом їх складали кобзарі, лірники, бурсаки, мандрівні дяки, козаки; виконували на вулицях, вечорницях, гулянках, забавах, танцях, роз­важ. нар. зі­бра­н­нях тощо. Найчислен­нішу групу Ж. п. присвяч. молоді, зокрема етапам взаємин парубка й дівчини: заклик на вулицю («Добривечір, дівчино, куди йдеш?»), залиця­н­ня («Ой я, молода, на базар ходила»), побаче­н­ня («Якби мені не тиночки»), освідче­н­ня («Та не люблю я ні Стецька, ні Грицька»), свата­н­ня («Ой ти гарний, Семене») — увесь цикл до весілля. На­ступна числен­на серія висвітлює перипетії сімей. життя: порівня­н­ня його до й після одруже­н­ня («Казав мені батько»), суперечки й сварки («Била жінка мужика»), нерів. шлюб («Задумав дідочок»), зраду («Я ж тебе, Галю, не лаю»), вади характеру (без­господарність, скупість, неохайність). У Ж. п. сформувалися типи персонажів, які «пере­ходять» з однієї пісні в іншу: парубок-пияк і гульвіса, вередлива красуня, не­вдалий залицяльник, весела вдовиця, сварлива дружина, простакуватий чоловік та ін. Ж. п. класифікують за формою композиції або викладу змісту (О. Дей, А. Іваницький). Пісні-діалоги побудовані на контрасті, проти­ставлен­ні та зі­ставлен­ні («Гей, люди їдуть по ліщину»), що досягається за участі кількох виконавців або груп; під час викона­н­ня однією особою уявну діалогічність здійснюють засобами зміни голосу, інтонації, міміки тощо. Пісні-самооповіді (монологи), де спів­ак подає самохарактеристику у сміш. ви­гляді, роз­криваючи невід­повід­ність дійсності й побажань («Коли б мені зранку»), наказів і вчинків («Казала мені мати»), слів та дії («Умираю, моя мати»). Описові пісні, де текст по­дано від 3-ї особи, наче сторон. спо­стерігач роз­повід­ає про кумедні події, ситуації, сцени, риси характеру. У таких піснях часто присут. веселий при­спів, що від­творює звуча­н­ня нар. інструментів («Тринди, ринди, риндиця»), рухи танцюристів («Гоп, чуки, чуки, чуки»). Пісен. зміст буває досить докладним: з пере­ліком процесів праці (сіяв, вибирав, молотив — «Кум з кумою залицяється»), подій за днями тижня («Вчора була неділенька, нині — понеділок»), ді­йових осіб («Сватав мене, матінко, перший»). У піснях змішаної форми по­єд­нують типи викладу, засоби комізму. Один з найпоширеніших при­йомів — накопиче­н­ня, нанизува­н­ня деталей, сукупність яких створює комічне враже­н­ня («Ой кум до куми залицявся»). Муз. мова Ж. п. не має яскраво виражених жанр. ознак. У них пере­важає жвавий темп, неширокий діапазон мелодії, серед. регістр, однорядковий варіатив. на­спів. Коміч. ефект під­силюється, якщо текст і на­спів роз­виваються у паралел. ключі («Ой ішов я вулицею раз») або суперечать одне одному («Чи не той то Омелько?»). У мелод. структурах домінують короткі одно­елементні на­співи, часті по­втори провід­ної мелод. фрази. Плавний роз­спів зу­стрічається у випадках навмис. пародіюва­н­ня («Ой знати, знати, хто кого любить») чи змалюва­н­ня вайлуватого парубка («Та куди їдеш, Явтуше?»). Часто в мелодії імітують сміх («Мав я раз дівчиноньку чепурненьку»), використовують скоромовки («А куди їдеш, моє серденяточко, Степане?»), іронічно пере­дають плач, зітха­н­ня («Ой умру я, умру, буду ся дивити»). Варіюва­н­ня мелодії сполучають з по­ступовим при­скоре­н­ням темпоритму («От такий-то я, Ярема»). У структурі домінують квадратність, парний роз­мір (2/4; 4/4), квантитативна ритміка (кількість звуків від­повід­ає кількості складів). За змістом і муз. складом (лад, мелодика, багатоголос­ся) із Ж. п. змикаються танц. пісні. Багато Ж. п. літ. походже­н­ня. Укр. Ж. п. широко викори­стано у худож. літературі, зокрема в інтермедіях вертеп. драми, творах класиків укр. драматургії І. Котляревського, Г. Квітки-Основʼяненка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Франка та ін. Ж. п. уведено й транс­формовано у творчості М. Гоголя, Т. Шевченка, Остапа Вишні.

Літ.: Жартівливі пісні. К., 1961; 1963; 1966; 1967; 1971; Веселі спів­аночки: Укр. нар. жартівливі пісні. К., 1969; Жартівливі пісні Херсонщини. Хн., 1970; Танцювальні пісні. К., 1970; Жартівливі пісні: Родин­но-побутові. К., 1971; 1972; Танцювальні пісні. К., 1972; Жартоўныя песни. Мінск, 1974; За­співаймо пісню веселеньку. К., 1979; Дей О. Народно-пісен­ні жанри. К., 1977. Вип. 1, 2; Його ж. Поетика української народної пісні. К., 1978; Весільні пісні: У 2 кн. К., 1982; Жартівливі та сатиричні пісні. К., 1988; Веселі спів­аночки: Укр. нар. жартівливі пісні. К., 1988; Іваницький А. Українська народна музична творчість. К., 1990; Українські народні жартівливі пісні. К., 2005.

І. М. Сікорська

Завантажити статтю