Доля

ДО́ЛЯ — поня­т­тя, що по­значає історично першу (міфологічну в своїй основі) форму осягне­н­ня детермінованості людського буття. Д. — сукупність подій та об­ставин, які впливають (не можуть не впливати) на буття людини, народу; ви­значеність подій, вчинків; фатум, судьба; вища сила, яку ро­зуміють як божество; екзистенціал люд. буття, що виражає фундам. умови і можливості людини та її світу. Д. народжується при зу­стрічі зовн. і внутр. світу людини. Давні греки персоніфікували судьбу у ви­гляді Мойри (Клото, Лахезис, Антропос), Тиха, Ате, Адрастеї, Хе­ймармене, Ананке; давні римляни — у ви­гляді Парки (Нона, Децима, Морта). У давньогрец. літературі Д. ро­зуміли у двох значе­н­нях: як первісне, заг., пасивне — ви­значене наперед кожному смертному, а часом і божеству; а також як похідне, власне, активне — істоти, яка при­значає, виголошує кожному час і вид смерті. Уявле­н­ня про антропоморф. богів та богинь, які з одного боку, обмежені у своїй могутності, під­даються пристрастям, умилостивлен­ню жертвами та молитвами, а з ін. — зобовʼязані винагороджувати доброчесних і карати роз­бещених, виявилися недо­статніми, щоб пояснити у кожному конкрет. випадку причини бід та нещасть, що спіткали смертних, часто цілком неочікувано й незаслужено. Багато подій у житті окремих людей та народів від­буваються усупереч усім роз­рахункам і міркува­н­ням, усім уявле­н­ням про участь людиноподіб. божеств у люд. справах. Це змушувало давніх греків припускати існува­н­ня та втруча­н­ня особливої істоти, воля та дії якої часто незбагнен­ні, тому у їхній сві­домості її дії не отримали чітко окресленого образу. Давньогрец. історик Полібій за­значав, що ті люди, які через природну обмеженість, невігластво чи легковажність не в змозі осягнути у певній події усіх випадковостей, причин і від­ношень, вважають богів та Д. вин­ними у тому, що було досягнуто проникливістю, роз­рахунком та перед­баче­н­ням. Д. — вектор, що ви­значає най­імовірніші події життя, але його можна змінити твор. зуси­л­лям людини. Поня­т­тя «Д.» може описувати як індивід., так і колективне буття (Д. народу, країни). Дві крайні позиції по від­ношен­ню людини до ідеї Д. по­значають поня­т­тями «волюнтаризм» і «фаталізм». Проголоше­н­ня Д. влас. волі породжує волюнтаризм, під­порядкованість Д. як зовн. сліпій силі — фаталізм. У ро­зумін­ні Д. до волюнтаризму близький субʼєктив. ідеалізм, а до фаталізму — обʼєктив. ідеалізм і матеріалізм. Подола­н­ня крайностей волюнтаризму та фаталізму можливе у персоналізмі, де Д. усві­домлюють як спів­творчість людини і Бога, ототожнюють із при­значе­н­ням, місією. В індуїзмі та буддизмі Д. спри­ймають як від­плату за гріхи чи досягне­н­ня минулого, об­умовлене законом карми. Людина християн. культури бачить у Д. волю Бога, яку варто спри­ймати як кару чи нагороду. На від­міну від ідеї промислу Божого в релігії, ідеї необхідності в науці, Д. також осмислюють як таку, що не під­дається пі­знан­ню чи будь-якій зміні, її можна вгадати або від­гадати (ворожі­н­ня, пророкува­н­ня тощо). Д. «дається» і «задається» людині чи цілому народові, її не можна «обі­йти», а тільки пов­стати проти неї або скоритися їй. За висловом М. Максимовича, гол. тема низки укр. нар. пісень — «боротьба духу з Д.». Філос. аспект Д. роз­глянув О. Потебня у дослідж. «Про долю і споріднені з нею істоти» (1867), спів­ставляючи ро­зумі­н­ня Д. як «уособле­н­ня» та «міфічної подоби»; роз­крив своєрідність нац. контекс­тів тлумаче­н­ня Д. у різних народів; докладно зупинився на особливостях ро­зумі­н­ня Д. в укр. нар. творчості.

Завантажити статтю