Дадаїзм

ДАДАЇ́ЗМ (франц. dadaism, від dada — іграшковий деревʼяний коник, дитячий лепет, іншим разом, це так, авжеж) — формалістична течія в літературі й образотворчому мистецтві. Назва «дада» навмисно без­глузда, означає рух-протест проти колишнього мистецтва. Існував від середини 1910-х до початку 20-х рр. Д., під­готовлений творчістю французьких художників М. Дюшана та Ф. Пікабія у Нью-Йорку, як мистецький рух сформувався у Цюриху, де під час Першої світової війни у середовищі інтернаціональної художньої еміграції виникла група «Дада». Засновники: митці-емі­гранти Т. Тцара (лідер та автор назви течії; від 1917 видавав одно­ймен­ний журнал), Р. Гюльзенбек, Г. Балль, Г. Арп, М. Янко. 

Письмен­ники й художники збиралися для творчих екс­периментів у царині без­змістовної поезії, «шумової» музики й автоматичного малюнка. Породжений сумʼя­т­тям перед Першою світовою війною, Д. став про­грамно нігілістичним — інтелектуальним бунтом, що виражався в екс­центричних акціях та скандальних ви­ставах, які провокували публіку. 

Мистецтво Д. було зухвалим епатажем, «антимистецтвом», різкою реакцією на снобізм і консе­рвативність. Дада­їсти використовували всі можливості, аби викликати обуре­н­ня в буржуазії, від­кидали будь-яку позитивну естетичну про­граму, пропонували «анти­естетику», ви­ступали проти всіляких принципів, заперечували планомірну побудову творів, культивуючи випадковість, вдаючись до при­йомів пародії, руйнува­н­ня художньої форми. Ці тенденції проявилися у «реді-мейд» М. Дюшана, пере­мальовках технічних креслень у полотнах Ф. Пікабія, колажах К. Швіт­терса й Г. Арпа. 

Головний вид дада­їстської діяльності — абсурдизоване видовище. Хвиля скандальних ви­ступів, акцій та екс­позицій дада­їстів прокотилася по Швейцарії, Австрії, Німеч­чині, Франції. Як пригадував Л. Араґон, нічого, крім скандалу, дада­їсти не шукали. Власні картини ви­ставляли у темних приміще­н­нях, ставили абсурдні комедії, скетчі. Запозичивши від кубізму техніку колажу, а футуризму — пристрасть до літературних маніфестів (друкували у числен­них дада­їстських журналах) та публічних епатажних дійств, від абстракціонізму — спонтан­ність творчості, Д. у своїх напів­театралізованих ви­ступах прагнув зламати сталі уявле­н­ня про мистецтво, іронізував над тиражува­н­ням досягнень світової культури. 

Кидаючи зухвалий виклик традиційному мистецтву й буттю, дада­їсти шукали позитивні цін­ності. Д. не протистоїть життю естетично, але «роз­риває» на частини всі уявле­н­ня етики, культури і внутрішнього буття. Р. Гюльзенбек стверджував, що Д. — вола­н­ня особистостей, які опинилися у небезпеці. Т. Тцара вважав, що від­сутність системи — найкраща система; радив для створе­н­ня дада­їстських віршів вирізати слова з книг та газет і довільно їх по­єд­нувати. Чита­н­ня подібних творів су­проводжували «бруїтською» музикою (звуки каструль, дзвінків, свистків тощо). Д. за­провадив нові жанрові форми — ігрові, екс­периментальні, пародійні («бруїтський», «симультан­ний», «статичний» вірші). 

За основу творчості дада­їсти взяли алогізм, ір­раціональне. Вони створювали власний специфічний світ словотворчих трюків, гри, містифікації, проголошували повну само­стійність слова. У літературі Д. як прояв екс­периментального від­ноше­н­ня до слова прагнув «знищити» кордони з іншими видами мистецтва, дійсністю, окремими творами (симультан­ний твір — одночасне прочита­н­ня різних текс­тів). 

Висміюючи й пародіюючи традиційні літературні форми, дада­їсти руйнували звичні структури, граматику, створювали нові слова, прагнули подолати будову мови. Крайнім проявом цієї тенденції стали твори, у яких мову «роз­кладали» на первісні складові — звуки. Дада­їсти намагалися пере­творити графіку мови на художній засіб: їхні текс­ти ставали візуальними композиціями. Французькі дада­їсти до пошуків Д. додали техніку автоматичного письма — спробу повного роз­кріпаче­н­ня під­сві­домого; гурток дада­їстів пере­йшов на позиції сюрреалізму. 

У Німеч­чині та Нідерландах літературний Д. складно від­межувати від деяких проявів експресіонізму й конструктивізму. Д. ві­ді­грав помітну роль у роз­витку європейського модернізму (сюр­реалізм, театр абсурду), сприяв зароджен­ню низки художніх течій 20 ст. (боді-арт, перформанс, концептуальне мистецтво, поп-арт тощо). В Україні подібні з Д. риси наявні у мистецтві та акціях футуристів. На думку літературо­знавця Ю. Коваліва, його від­гомін помітний у поезії Г. Шкурупія.