ДА́РНИЦЬКИЙ ТА́БІР ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕ́НИХ — один із найбільших німецьких таборів для радянських військовополонених на території України в роки Другої світової війни. Роз­міщувався в лісі, за 3 км від Ново-Дарниці (дачне селище по­близу залізничної станції Дарниця, нині в межах Дарницького ра­йону Києва), по лівому боці дороги на м. Борис­піль Київської обл., у 4-х будівлях військового складу. Створений у жовтні 1941 для захоплених у полон під Києвом бійців і командирів Червоної армії. Спочатку в таборі пере­бувало 30–35 тис. осіб, згодом їх кількість збільшилася. Військовополонених групували за національною ознакою, політпрацівників та євреїв роз­стрілювали. Їжу — баланду та хліб-сурогат (150–200 г) — видавали 1–2 рази на день. З початком холодів силами військовополонених у колишніх складських приміще­н­нях, які не опалювалися навіть у сильні морози, обладнано нари в 3–4 яруси, але більшість вʼязнів змушена була спати на під­лозі. Інфекційні хвороби спричиняли масову смертність. На табірному кладовищі, влаштованому неподалік від селищної школи, під кожною могилою з одним-двома випадковими прі­звищами поховано десятки й сотні загиблих. Загалом у Д. т. в. загинуло й померло близько 75 тис. осіб. 1968 на місці його роз­ташува­н­ня споруджено памʼятник (скульптор В. Зноба, архітектори О. Малиновський і Ю. Москальцов).