ДЕ РО́ЗА Ґабріеле (De Rosa Gabriele; 24. 06. 1917, м. Кастел­лашаре-ді-Стабія, Італія) — італійський історик. Здобув юрид. освіту. Під час нацист. окупації брав участь у Русі Опору. 1945 вступив до КП Італії, з якої 1952 ви­йшов через не­згоду з ідеологією. 1987–94 — сенатор Італії. 1992 обраний головою Християн.-демократ. партії (від­тоді — Нар. партія Італії). Вперше в історії італ. університетів організував каф. сучас. історії (1958). Викладав сучасну історію в університетах Падуї та Салерно (зокрема 1964–74 — ректор Салерн. університету), а також Рим. університеті «Ла Сапʼєнца». 1966 створив у Падуї Центр студій історії Церкви регіону Венето в сучасну добу, при якому під його керівництвом заснована серія «Тhesaurus Ecclesiarum Italiae recentioris aevi (sec. XVIII–XX)» («Тезаурус релігійної історії Італії остан­ніх століть»). 1975 Падуан. центр пере­несений до м. Віченца і пере­йменований на Ін­ститут студій сусп. та реліг. історії. Д. Р. був ген. секр. (1975–99) і президентом (1999–2006) цього Ін­ституту, від 2007 — почес. президент. Водночас 1979–2007 — президент Ін­ституту Л. Стурцо в Римі, від 1972 — гол. ред. часопису «Ricerche di storia sociale e religiosa» («Студії су­спільної та релігійної історії»). 1954–59 спів­працював з Л. Стурцо — ви­значним італ. реліг. діячем і філософом-антифашистом, який послідовно боровся проти тоталітар. режимів 20 ст. на боці поневолених народів (видавець творів і його біо­граф). Досліджує історію Церкви Пд. і Пн. Італії, катол. руху, папства у звʼязку з жи­т­тям соціуму та політ. рухами. Новац. метод реліг. історіо­графії Д. Р. спирається на концепцію «реліг. пере­жива­н­ня реальності», що до­зволило вченому ви­вчати історію Церкви у звʼязку з роз­витком громадян. су­спільства та концептуалізувати етичні під­стави історико-культур. єд­ності демократ. Європи як континууму християн. цивілізації. У 1980–90-х рр. став одним із популяризаторів у Італії та Зх. Європі ідеї необхід. інтеграції Сх. Європи в Обʼ­єд­нану Європу. Важливу роль ві­ді­грав організов. Д. Р. симпозіум «Релігія в під­піл­лі у країнах Сходу» (Тревізо, 1990), в якому взяли участь вчені зі Сх. Європи. Завдяки тісній спів­праці з італ. славістом С. Ґрачот­ті та польс. істориком Є. Клочовським сприяв утверджен­ню в Італії полоністики (зокрема за його участі при Ін­ституті Л. Стурцо організована Італ.-польс. школа для випускників польс. університетів) і загалом студій Центр.-Сх. Європи. В остан­ні роки пріоритет. напрямком студій Д. Р. і діяльності Ін­ституту студій сусп. та реліг. історії Віченци під його керівництвом стала Україна, яку він вважає невід­ʼєм. частиною культур. динаміки Старого Континенту, а євроінтеграцію України — одним із ви­значал. чин­ників культур. збагаче­н­ня та формува­н­ня нової ідентичності Європи. Активно сприяє поширен­ню україно­знав. студій в Італії та Європі в галузі історії, веде боротьбу проти ідеол. стереотипів, які досі су­проводжують «укр. пита­н­ня» на Заході, сприяє створен­ню нових наук. і політ. контекс­тів у Європі, прихильних до України. Організував круглий стіл «Польсько-Український університет між минулим і майбутнім Центрально-Східної Європи» (Ін­ститут Л. Стурцо, Рим, 2003), між­нар. симпозіуми «Доба Давнього Києва та її спадок у зу­стрічі з Заходом» (Ін­ститут студій сусп. та реліг. історії, Віченца, 2002); «Поранене людство: 20 років після Чорнобиля» (там само, 2006). Важливою подією став проведений під патронатом президента Італії К.-А. Чампі між­нар. симпозіум «Смерть землі. Великий Голод в Україні 1932–33 рр.» (Ін­ститут студій сусп. та реліг. історії, Віченца, 2003), що дав початок багатьом наук. і політ. ініціативам, спрямованим на по­глибле­н­ня ви­вче­н­ня Голодомору. Учасники симпозіуму направили по­да­н­ня до Парламенту Італії та ЄС з вимогою ви­знати Голодомор геноцидом українського народу. Результатом симпозіумів стали два важливі ви­да­н­ня під ред Д. Р., які надали нового імпульсу роз­витку україністики в Італії і поклали початок серії «Media et Orientalis Europa» («Центральна і Східна Європа»): «LʼЕtà di Kiev e la sua eredità nellʼincontro con lʼOccidente» («Доба Києва та її спадок у зу­стрічі з Заходом», 2003), «La morte della terra. La grande “carestia” in Ucraina nel 1932–33» («Смерть землі. Великий Голод в Україні 1932–33 рр.», 2004; обидва — Рим, упорядковані разом з Ф. Ломастро). Україно­знавчі публікації Д. Р.: «Una terra sconosciuta nel cuore dellʼEuropa: lʼUcraina» («Неві­дома земля в серці Європи: Україна») // «Ricerche di storia sociale e religiosa. Nuova serie», 2003, № 63; «Ucraina, silenzio degli storici» («Україна, мовча­н­ня істориків») // «LʼAvvenire», 22. 02. 2003; укр. перекл. — «Польсько-український університет між історією та майбутнім Центрально-Східної Європи» // «Слово і Час», 2003, № 10; «Una storiografia in costruzione» («Історіо­графія в процесі побудови») // «Lʼetà di Kiev e la sua eredità nellʼincontro con lʼOccidente» (Roma, 2003). Окремі твори пере­кладені англ., нім. і франц. мовами.