Девіантна поведінка
ДЕВІА́НТНА ПОВЕДІ́НКА (від лат. deviation — відхилення) — тип соціальної поведінки, який суперечить прийнятим у даному суспільстві правовим, моральним, соціальним нормам і стереотипам. Девіантна поведінка безпосередньо пов’язана з актом свідомого вибору порушувати чи не порушувати соціальну норму, що обмежує індивідуальну сваволю. З часом соціальні норми й правила та соціальні відхилення зазнають змін. Виникнення нових законів і правил спричиняє нові види девіантної поведінки, тому її оцінку здійснюють з урахуванням історичних умов, і вона має конкретний характер.
До основних форм девіантної поведінки зараховують правопорушення (зокрема й злочинність, алкоголізм, наркоманія, проституція) та суїциди. Різноманітність соціальних норм у суспільстві призводить до різних девіацій. Девіантну поведінку розрізняють за:
- типами порушень (права, моралі, етикету тощо);
- цільовою спрямованістю і мотивацією (отримання зиску, агресія, ретретизм);
- суб’єктом (індивіди, соціальні групи, організації).
У діяльності представників колективів і організацій вона може виявлятися у формі бюрократизму, хабарництва, ухилення від сплати податків та інших порушень встановлених правових норм. Порушення соціальних норм у сфері міждержавних і внутрішньодержавних відносин зумовлює істотне поширення соціальних відхилень із поглибленням негативних соціальних наслідків у вигляді агресії, геноциду, тероризму, руйнування культурних цінностей тощо.
Залежно від ступеня шкоди, заподіяної інтересам індивіда, соціальної групи, суспільства в цілому, розрізняють три види девіантної поведінки:
- деструктивна поведінка (шкода, що заподіяна лише особі й не відповідає загально прийнятим соціально-моральним нормам);
- асоціальна поведінка (шкода, заподіяна і особі, й соціальним спільнотам);
- протиправна поведінка (порушення моральних і правових норм).
Зазвичай девіантна поведінка має лише негативний характер, однак різні форми науково-технічної або художньої творчості розглядають як позитивні відхилення, оскільки новаторство нероздільно пов’язане з подоланням чи порушенням наявних норм і типів діяльності.
Існують 3 підходи щодо визначення причин й обставин походження девіантної поведінки: біологічний (Ц. Ламброзо, Р. Шелдон), психологічний (З. Фройд) і соціологічний (Р. Мертон, Л. Олін, Г. Беккер). Прихильники біологічного підходу причиною девіації вважають фізичні особливості індивіда; психологічний підхід пов’язаний з аналізом кримінальної поведінки, виявленням психологічних розладів, психопатії; соціологічне пояснення девіації ґрунтується на визначенні різноманітних соціальних чинників девіації.
Дослідження девіантної поведінки започаткував Е. Дюркгайм — автор концепції аномії. З його точки зору вона є наслідком криз і різких суспільних змін і створює ситуацію послаблення та руйнації норм, виникнення суперечливих правил, що регулюють соціальні відносини, внаслідок чого індивіди втрачають соціальну орієнтацію, це й сприяє розвиток девіантної поведінки. Творець теорії девіантної поведінки Р. Мертон, виходячи з концепції аномії для пояснення природи відхилення від соціальних норм, вказав на неузгодженість між визначеними культурою цілями і соціально організованими засобами їхнього досягнення. При цьому неоднаковий доступ до можливостей легального досягнення цілей зумовлений соціальною структурою суспільства. Для представників окремих соціальних груп такий доступ є обмеженим або взагалі неможливим, що призводить до девіантних способів досягнення цілі.
Р. Мертон запропонував класифікацію типів девіантної поведінки: інновація (прийняття цілей, але відмова від засобів); ритуалізм (заперечення цілей, але прийняття засобів); ретретизм, відсторонення (заперечення цілей і засобів); повстання (заперечення цілей і засобів із заміною їх новими). Проблеми девіантної поведінки розглядають також у культурологічних теоріях, творці яких вбачають причини соціальних відхилень у конфлікті між нормами субкультур і панівною культурою. Зокрема, Е. Сатерленд стверджував, що злочинна девіантна поведінка часто є результатом багаторазового і тривалого спілкування індивіда з представниками злочинного світу, під час якого передаються норми делінквентної (злочинної) субкультури. Щоб стати злочинцем, потрібно засвоїти особливі цінності та відмовитись від норм суспільства, а також перейняти зразки дій, стиль життя, способи висловлювань, обов’язкові у злочинному середовищі. Контрсоціалізація відбувається у злочинних співтовариствах зазвичай спонтанно, шляхом наслідування тих, хто користується у цьому середовищі авторитетом і є життєвим ідеалом для новачків. Так виникло уявлення про диференційоване використання незаконних засобів для досягнення успіху. Згідно з концепцією диференційованих можливостей для індивіда може бути привабливим використання рольової моделі поведінки девіантів, які досягли успіху, оскільки це відкриває для нього (обмеженого у доступі до законних засобів досягнення цілі) сприятливі можливості повторення успіху.
Не кожен вияв девіантної поведінки викликає відповідну суспільну реакцію. Між девіацією у нормативному (невідповідність дії зразку) і функціональному (дією, що викликає суспільну реакцію у вигляді санкцій) значеннях існує певне поле суспільної толерантності. Розміри цього поля залежать від того, хто здійснив проступок, які норми порушено, наскільки тяжкі наслідки порушень. Крім цього, інколи виникає особливий стан усього суспільства (умовна назва — атмосфера поблажливості), при якому воно дозволяє здійснювати вчинки, що мають характер відхилення, і навіть злочини. Суспільна реакція виявляється загальмованою — ніхто не звертає уваги й не реагує (включно з відповідними фіскальними органами) на порушення норм.
У сучасній соціологічній теорії девіантної поведінки злочинність та інші форми антисоціальних виявів розглядають як сферу соціальної патології, що потребує постійного соціального контролю, профілактики і спеціальних санкцій. За теорією стигматизації («таврування») соціальне відхилення є результатом негативної соціальної оцінки з боку суспільства, присвоєння індивіду «ярлика» девіанта. Для теоретиків стигматизму девіантна поведінка — це певна послідовність подій і вчинків, здійснених упродовж досить тривалого часу. Допущення девіації у нормативному значенні або здійснення вчинку, що суперечить чинним нормам, є відправною точкою девіантної поведінки. Така дія може залишатися особистою справою людини, доки не буде доведена її провина («наклеєний» ярлик).
Інший висновок теоретиків стигматизму — люди з девіантною поведінкою не народжуються, такими їх робить суспільство. Саме механізми соціального контролю та застосування санкцій приводять у рух девіаційну кар’єру шляхом відчуження людини, підштовхуванням її до асоціальних елементів. Теорія стигматизації не пояснює, чому одні люди схильні до первинної девіації, що викликає наступні порушення, а інші — ні, проте вона виявила важливу, раніше не враховану сторону соціального контролю: надмірна поблажливість або жорстокість каральних заходів не можуть достатньо ефективно протистояти помилкам соціалізації.
Рекомендована література
- Головаха Е. И., Панина Н. В. Социальное безумие: история, теория и современная практика. К., 1994;
- Гилинский Я. И. Социология девиантного поведения и социального контроля // Социология в России. Москва, 1996;
- Рущенко І. П. Соціологія злочинності. Х., 2002;
- E. Good. Deviant Behavior. New York, 2004;
- H. N. Pontell. Social Deviance: Readings in Theory and Research. New York, 2004.
Завантажити статтю
