КРЮ́КІВ — одна з двох місцевостей (на сході — менша за роз­мірами Раківка) на правому березі Дніпра в складі Крю­ківського ра­йо­ну міста Кременчук, колишнє істо­ричне місто. Інші назви — Куруків, Круків. 26 жовтня (5 листопада) 1625 тут в ур­очищі Ведмежі Лози по­близу Курукового озера (нині не існує) під час козацького пов­ста­н­ня під про­водом М. Жмайла була укладена угода між польським корон­ним геть­маном С. Конєцпольським і геть­маном М. Дорошенком. Згід­но з нею козацький реєстр був збіль­шений до 6 тис. осіб (створені Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Пере­яславський, Черкаський і Чигиринський пол­ки). Під­писан­ню угоди пере­дувала пере­можна Куруківська битва козаків з польським військом (встановлено памʼятний знак). Імовірно, за золотоординських часів тут існувало укріплене поселе­н­ня, залишки якого запорожці викорис­тали під час цієї битви. За народними пере­казами, назва прав­обережної частини сучасного Кременчука, а колись окремого поселе­н­ня, по­вʼязана з «курука­н­ням» журавлів на Куруковому озері.

На зла­мі 19–20 ст. польський дослідник О. Яблоновський висунув гіпотезу про тюркську етимологію слова «куруків», виводячи його від пословʼяненого словосполучен­ня «курук-ова» — «Курукова твер­диня», «укріпле­н­ня на р. Курук». У писемних джерелах К. 1659 згадується як місце татарської стоянки, 1696 — планованої козацької ра­ди. К. остаточно усталилося як село 1740. У 1745 налічувалося 162 двори, мешкало 486 осіб, 1752 (у цьому році вперше згадується як містечко) — від­повід­но 198 і 594. Від 18 ст. містилися склади лісу, солі та ін.; тривалий час вва­жався «чумацькою столицею». 1752–64 — шанець Пандурського полку Нової Сербії. Від 1764 — у складі Новоросійської губернії. У цей період оселилася значна кількість росіян-старообрядців. 1776–83 — повітовий центр Єлисавет­градської провінції Новоросійської губернії, від 1784 — містечко Катеринославського намісництва. 1796 від­несений до Кременчуцького повіту Малоросійської губернії, 1798 — знову до Новоросійської губернії, 1802 — до Катери­но­славської губернії. Від 1803 — посад, під­­порядкований Кременчуку. 1817 К. вклю­чено до Кременчука в скла­ді Полтавської губернії. 1869 прокладено Харківсько-Миколаївську залізницю (нині діє ван­тажно-пасажирська залізнична ст. Крюків-на-Дні­прі Полтавської дирекції Пів­ден­ної залізниці). Від­­тоді ж почали працювати залізничні майстерні (від початку 1870-х років — вагоноремонтні; нині Крюківський вагонобудівний завод). Від 1898 веде історію Кременчуцька кондитерська фабрика (від 2000 — у складі корпорації «Рошен»), від 1904 — Кременчуцький лікеро-горілчаний завод. За пере­писом 1910 було 1142 двори, мешкало 5606 осіб. У цей час працювали також 2 парових млини, тартак. Від 19 ст. роз­робляють сірі та рожеві граніти Крюківського ро­довища. Під час воєн­них дій 1918–20 влада неодноразово змінювалася. Від 1923 — райцентр Кременчуцької округи; від 1925 — смт. 1928 Крюківська р-н (сільська) роз­­формовано, смт К. при­єд­нано до Кременчука. У тому ж році створено Крюківську райраду Кремен­чуцької міськради. Під час німецько-фашистської окупації УРСР тут діяла окрема Крюківська міська управа. У К. народився етно­граф, славіст О. Котляревський (1837–81). Його від­відували Т. Шевченко (1843), М. Горький (1900), С. Ва­сильченко (разом з хоровою капелою «Думка», 1920). У 1901 до К. пере­їхав з батьком А. Макарен­ко, який 1905–11 працював учи­телем у Крюківському залізничному училищі (створено меморіальний музей, у фондах якого — понад 1200 екс­понатів). У середині 1920-х років тут працював у залізничних майстернях і починав свою літературну діяльність В. Кузь­мич.