Дитячий фольклор

ДИТЯ́ЧИЙ ФОЛЬКЛО́Р – різножанрова сукупність творів, пов’язаних із життям і побутом дітей різного віку. У наук. обіг термін у 1920-х рр. увів рос. фольклорист Г. Виноградов. Більшість дослідників (О. Капіца, В. Анікін, М. Мельников, Г. Барташевич, А. Мартинова) зараховують до Д. ф. також твори, виконувані дітям раннього й молодшого віку дорослими (колискові пісні, забавлянки), які Г. Виноградов розглядав осібно і назвав «поезією плекання». Щодо меж поняття «Д. ф.» серед фольклористів немає одностайності. Традиц. Д. ф. мав виразно ужитк. спрямування: сприяв турботі про фіз. і духовне здоров’я, розвитку кмітливості, соціалізації старших дітей. Деякі жанри представлені водночас у дит. й дорослому репертуарах. Окремі жанри після втрати ними значення в житті дорослих носіїв стали набутком репертуару дітей; деякі твори з фольклору дорослих діти пристосували до своїх виконав. можливостей. Найнасиченішим поезією був побут дітей віком 7–12 р., хоча традиції дит. гурту та його репертуар вони починали засвоювати значно раніше. У 19 ст. спостерігачі дит. побуту відзначали, що серед селян. дітей вже з 6-ти р. майже немає таких, які б не співали або хоча б не намагалися приєднуватися до співу інших. Традиц. репертуар засвоювали від старших дітей, а також від дорослих членів родини. Мало не всі розваги супроводжували пісеньками чи примовками. До стихій, живих істот, рослин зверталися у поет. формі закличок. Виникнення таких творів пов’язане з архаїч. уявленнями про довкілля і характерне для багатьох народів, у яких на ранніх ступенях розвитку такі твори мали магічну функцію. Розвиток суспільства, зміна уявлень, зникнення давніх обрядів зумовили їхній перехід до дит. середовища. Об’єкти закличок, які були у репертуарі переважно селян. дітей ще у 20 ст., – сонце, дощ, хмари, грім, вода, птахи (журавель, бусол, шуліка, ластівка, зозуля), комахи (сонечко, мурашка, бабка), рослини. Засвоєння та виконання закличок дітьми підтримувалося їхньою наїв. вірою у реальність такого спілкування та у можливість отримати бажане – викликати сонце, припинити дощ, розігнати хмари, позбутися ластовиння, знайти гриб тощо. Найпоширенішими були заклички до дощу. Із втратою архаїч. уявлень зміст деяких закличок затемнився, змістилися функціонал. акценти. У закличках, які створювали у дит. середовищі, з’явилися мотиви з образом самої дитини. Деякі звертання з погрозами, залякуваннями бусла, чайки та ін. віддаляють твори від «класич.» заклички і уподібнюють їх до дражнінь. Нар. календарні свята й обряди не минали без участі дітей, а в деяких ритуалах їхня участь була обов’язковою. У дітей був окремий репертуар календарно-обрядових творів, серед яких найширше представлено дит. колядки та щедрівки. На Різдво хлопчики (а подекуди й дівчатка) ходили по хатах «віршувати», співати короткі колядки, поздоровляючи зі святом переважно родичів. У переддень Нового року («на Маланки») починали щедрувати, а в перший день Нового року («на Василя») від самого ранку «посівати» – посипати у хатах збіжжям, примовляючи віршов. побажання господарям, бажаючи добробуту й гарного врожаю у новому році. На посівальників-хлопчиків нетерпляче чекали. Дит. колядки та щедрівки – відгалуження календарно-обрядової зимової поезії, зберегли осн. риси, властиві цим жанрам нар. творчості у специфіч. втіленні. Їхні особливості пов’язані з середовищем побутування. Дит. колядки та щедрівки адресували лише господарям, зазвичай родичам – бабі, дідові, тітці, дядькові. Їхні образи й мотиви вказують на виконавців – вони скаржаться на мороз і благенький одяг, обіцяють віддячити за подарунок своєю працею. Замість величання господарів, звернення до них забарвлюється гумором, а то й обертається гудженням у разі невдоволення ними. На відміну від «дорослих» творів цього жанру, де переважають величал.-заклинал. мотиви, у дитячих осн. акцент перенесено на вимогу винагороди. Категоричність вимоги, на думку дослідників, генетично пов’язана з магією слова, а пізніше розвивалася поза зв’язком із віруваннями, на ґрунті ставлення до колядування як до розваги. Окрему групу дит. колядок і щедрівок складають твори з біблій. образами, які постають у специфіч. нар.-поет. інтерпретації. Найбільша частка серед весняно-літніх календар. творів у репертуарі дітей відведена іграм. Позаігрових поет. творів, пов’язаних із весняно-літніми святами й обрядами, мало. На Бойківщині разом із дорослими діти брали участь у ритуалах, приурочених до свята Юрія або Зеленої неділі, які мали забезпечити продуктивність худоби – діти, жінки й дівчата співали «пастуші ладканки», своєрідне величання тварини-годувальниці, прикрашали її вінками із зілля й квітів, за що отримували винагороду від господарів. На Русал. тиждень, лякаючи одне одного, діти приспівували насмішкуваті, із жартівливими погрозами русал. пісеньки, водночас не забуваючи застерегтися від русалок оберегами. Спілкування зі світом живої природи спричинило появу пісеньок-звуконаслідувань, побудованих на імітації звуків та інтонацій. Їхні витоки К. Квітка вбачав у архаїч. ономатопеїч. творах без повнознач. словес. тексту. Поет. прийом звуконаслідування у Д. ф. використано широко. Твори, цілком побудовані на звуконаслідуванні, були дит. розвагою; вони демонструють спостережливість багатьох поколінь носіїв фольклору – особливим добором звуків, слів, ритму відтворено інтонації співу солов’я, жайворонка, «голоси» диких гусей, горобців, жаб, церк. дзвона. Рухливості інтонацій сприяє діалог. будова звуконаслідувань. Словес. зміст таких творів пов’язаний з об’єктом наслідування або є побут. замальовкою. Задля розваги виконували діти чимало пісень та речитативів, які не пов’язували з порою року, календар. обрядами чи ігровими діями. «Пісні про навколишнє життя» (так назвав їх В. Пропп) перейняті знач. мірою з фольклору дорослих, переважно жартівливих і танц. пісень. Пісні та приспівки змінювалися відповідно до дит. уподобань. Саме ними можна пояснити існування в репертуарі дітей творів без чіткого змісту, з не пов’язаними один з одним образами. Дит. пісні та речитативи часто зображають епізоди з життя тварин і птахів, чиї дії та вчинки, працелюбство чи ледарство уподібнюються людським. Повчальність таких творів приховувалася у змісті й образах, сповнених гумором, іронією, фантастикою. У репертуарі дітей були й пародії на тексти самого Д. ф., молитов. Невеликі гумористичні замальовки створювалися з використанням форми та окремих виразів пародійованих творів. Природ. потяг дитини, яка вже орієнтувалася у співвідношеннях предметів та їхньому призначенні, до гри у «перевернутий світ» у фольклорі задовольняли небилиці, де від наскрізного порушення пропорцій і співвідношень предметів, якостей, дій виникає своєрід. абсурд. світ «навпаки». Переставлення місцями суб’єкта й об’єкта дії, зображення фізично неможливих дій персонажів, надання предметам протилеж. якостей, поєднуючись в одному творі в різних комбінаціях, створюють коміч. ефект. Особливо виразні ознаки власне дит. творчості помітні у прозивалках (дражнилках, дражніннях) – коротких віршованих творах для висміювання. Прозивалки генетично пов’язані з творчістю дорослих, що проявляється у багатьох спіл. рисах. Зрідка висміювали реал. вади чи риси характеру. Частіше недоладні дії чи якості об’єкта насмішки суцільно вигадані. Комізм прозивалок будується на абсурдності ситуацій. У змісті, лексиці й мові відобразився рівень етич. уявлень, притаман. дітям певного віку. Прозивалки багаті на «формули висміювання» (термін Г. Виноградова) – стійкі стиліст. конструкції, на основі яких створювали нові зразки або варіювали вже відомі. Виконували прозивалки переважно виклич. скандуванням або речитативом. У репертуарі дітей є група поет. творів, пов’язана з іграми, умови яких визначені нар. традицією. Виконання лічилок – коротких віршиків, які скандують, є найпоширенішим способом визначення ведучого або розподілу ролей у грі, відтак самі лічилки є найпопулярнішим жанром Д. ф. Лічилки відомі у традиц. культурі багатьох народів. В основі багатьох з них лежить лічба у формі переінакшених чисел, що пов’язано із забороною на лічбу. Саме такі твори мають у різних народів багато спільного. Лінгвіст. аналіз тих елементів лічилок, що тепер сприймаються як незрозумілі, дозволив дослідникам припустити зв’язок їхніх джерел із давніми замовляннями та назвами чисел. «Беззмістовні» слова, відсутність сюжету робили лічилки відкритими для різномов. лексики, яка для нових виконавців була незрозумілою, а відтак спотворювалася до невпізнанності. Активне побутування жанру сприяло його знач. видозмінам, збагаченню новими елементами. Лічилки вбирали образи з ясним змістом, з’явилися твори, відмінні від давніших зразків, зміст яких відображав близькі дітям явища життя. Часто в якості лічилок використовували твори (їх фрагменти) ін. жанрів Д. ф. і загального. Традиц. фольклор, що розвивав, виховував і розважав численні покоління дітей, від 2-ї третини 20 ст. поступово втрачав провідну роль у побуті й дозвіллі. Чимало творів, а то й жанрів відійшли в минуле, зафіксовані лише у публікаціях і дослідженнях. Останнє десятиліття минулого століття позначене організованими актив. спробами прилучити сучас. дітей до фольклор. надбань минулого. Водночас прагнення дитини до творчості продовжує реалізовуватися в творах, сповнених новим змістом, витвореним новими обставинами й реаліями дит. побуту 2-ї пол. 20 ст. та життя суспільства. В остан. чверті 20 ст. дослідники звернулися до вивчення нових форм фольклору дітей – страшних історій, «садист.» віршиків, анекдотів, пародій, творів шкіл. фольклору, явищ, які функціонують переважно у міському дит. середовищі.

Літ.: Виноградов Г. С. Детская сатирическая лирика. Иркутск, 1925; Заглада Н. Побут селянської дитини. Матеріали до монографії с. Старосілля // Мат. до етнології. К., 1929. Т. 1; Виноградов Г. С. Русский детский фольклор. Иркутск, 1930; Чичеров В. Зимний период русского земледельческого календаря ХVІ–ХІХ вв. // Тр. Ин-та этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. Москва, 1957. Т. 2; Выготский Л. С. Воображение и творчество в детском возрасте. Москва, 1967; Барташэвіч Г. А. Вершаваныя жанры беларускага дзіцячага фальклору. Мінск, 1976; Пропп В. Я. Жанровый состав русского фольклора. Фольклор и действительность. Москва, 1976; Довженок Г. В. Український дитячий фольклор. Віршовані жанри. К., 1981; Мельников М. Н. Русский детский фольклор. Москва, 1987; Дитячі пісні та речитативи. К., 1991; Лойтер С. М. Русский детский фольклор и детская мифология: Исследования и тексты. Петрозаводск, 2001; Аліксійчук О. Дитячий фольклор Поділля: (Антологія нар. творчості). Кам’янець-Подільський, 2005.

Г. В. Довженок

Рекомендована література

Виноградов Г. С. Детская сатирическая лирика. Иркутск, 1925;
Заглада Н. Побут селянської дитини. Матеріали до монографії с. Старосілля // Мат. до етнології. К., 1929. Т. 1;
Виноградов Г. С. Русский детский фольклор. Иркутск, 1930;
Чичеров В. Зимний период русского земледельческого календаря ХVІ–ХІХ вв. // Тр. Ин-та этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. Москва, 1957. Т. 2;
Выготский Л. С. Воображение и творчество в детском возрасте. Москва, 1967;
Барташэвіч Г. А. Вершаваныя жанры беларускага дзіцячага фальклору. Мінск, 1976;
Пропп В. Я. Жанровый состав русского фольклора. Фольклор и действительность. Москва, 1976;
Довженок Г. В. Український дитячий фольклор. Віршовані жанри. К., 1981;
Мельников М. Н. Русский детский фольклор. Москва, 1987;
Дитячі пісні та речитативи. К., 1991;
Лойтер С. М. Русский детский фольклор и детская мифология: Исследования и тексты. Петрозаводск, 2001;
Аліксійчук О. Дитячий фольклор Поділля: (Антологія нар. творчості). Кам’янець-Подільський, 2005.