КОЛИСКО́ВІ ПІСНІ́ — жанр народної пісен­ної творчості. Інші назви — колисанки, колиханки. З певними за­стереже­н­нями можна зарахувати до дитячого фольклору. Одні дослідники вважають їх окремим жанром родин­но-побутових, інші — родин­но-обрядових пісен­ності. Рит­­мо-мелодійні особливості К. п. повʼязані з викона­н­ням у такт погойдува­н­ня колиски. Майже у всіх колисанках незалежно від змісту є за­співи та при­співи: «люлі», «люлесі», «люлечки», «а-а-а» та їхні різноманітні по­єд­на­н­ня, а на західних українських етнічних зем­­лях (Лемківщина, Пряшівщина) — «чуч-беле», «гайчі», які задають ритм співу, повʼязують в одне ціле різні за змістом фрагменти, що іноді бувають само­стійними по­співками. Дослідники вбачають генетичний звʼязок цих пісень із замовляннями, оскільки за допомогою слова, на­співу хотіли не лише приспати дитину, але й від­вернути (або ж привернути) певні сили. Основні персонажі — сон, дрімота, кіт, голуби, які дбають про дитину, її сон та спокій, годують її. Викона­н­ня К. п. часто називають «котка спів­ати». Частина колисанок за на­строєм і образністю споріднена з родин­но-побутовими піснями. У них виражені почу­т­тя й пере­жива­н­ня молодої матері, пере­важно сумні, викликані власною нещасливою долею, занепокоє­н­ням майбутнім дитини. Як К. п. використовували окремі твори баладного характеру з історичними мотивами («Ой у полі лобода»), низку родин­но-побутових пісень («Мати сина колихала»), деякі твори алегоричного змісту («Ой висиділа, ой висиділа пере­пеличка діти»). Спільного для них є від­ображе­н­ня стосунків матері та дитини. Колисанки від­кривають перед дитиною навколишній світ, а їхні когнітивні можливості найповніше реалізуються під час викона­н­ня дітям, які починають ро­зуміти мову.