Гуцало Євген Пилипович

ГУ́ЦАЛО Євген Пилипович (14. 01. 1937, с. Старий Животів, нині Новоживотів Оратівського р-ну Він­ницької обл. — 14. 07. 1995, Київ) — письмен­ник. Літературна премія імені Юрія Яновського (1982). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1985). Між­народна премія фундації Олени і Тараса Антоновичів (1995). Закінчив Ніжинський педагогічний ін­ститут (1959). Працював у редакції газет у Він­ницькій, Львівській, Чернігівській областях, у «Літературній Україні», у видавництві «Радянський письмен­ник» (нині «Український письмен­ник»). Доробок Гуцала — один із найбагатших кількісно і найрізноманітніших жанрово в українській літературі другої половини XX столі­т­тя. Він — поет, новеліст, повістяр, романіст, публіцист, есе­їст. Поетичний цикл «Зелена радість конвалій» (1961) та збірки віршів «Письмо Землі» (1981), «Час і про­стір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989) вводили у стан зосередженості на духовному сприйнят­ті світу, пере­живан­ні природного буття в багатстві його реалій. Особливо органічною виявилася для Гуцала форма ліричних оповідань, яких він написав понад 200. Звернула на себе увагу вже перша збірка оповідань Гуцала «Люди серед людей» (1962) — свіжою емоційністю та смаком до від­творе­н­ня роз­маїтих характерів, що навіть формально було наголошено у на­звах окремих оповідань («Іван», «Світлана», «Гордій», «Марися», «Божена», «Кесар» та інші). Але молодий автор ще нерідко вдавався до силуваних «романтичних» ситуацій, надуманих сюжетних загострень із банку літературщини; від­чувалися часом пряме наслідува­н­ня ритмомелодики і синтаксичних кон­струкцій новелістики 20-х років (особливо ран­нього Андрія Головка) та стилізація під народнопоетичний лад. Уже дві на­ступні збірки — «Яблука з осін­нього саду» (1964) та «Хустина шовку зеленого» (1966) засвідчили сформованість Гуцала як самобутнього новеліста, якому притаман­ні ощадливість і місткість простої оповіді, коли почува­н­ня і стани душі людської (а це і був основний обʼєкт зображе­н­ня) дається від­чути і «доуявити» за якимось одним словом персонажа, жестом, по­глядом. Водночас дається взнаки і тенденція до роз­логого ліричного витлумаче­н­ня пере­живань. Улюблені герої Гуцала цього періоду творчості — юнак або дівчина із селянським типом емоційності, які тільки ще входять у життя, стикаються з його загадками (оповіда­н­ня «Скупана в любистку», «Багряне листя»); під­літок або дитина з не­звичайною поетською душею («Олень Август»), зі щедро роз­виненим від­чу­т­тям природи («Яблука з осін­нього саду»). Залюбки змальовує Гуцало благодатний момент пробудже­н­ня душі («Місячне сяйво»), зародже­н­ня першого неясного почу­т­тя у дівчини («Хай собі цвіте...»); поетичні, вразливі на красу персонажі з неясними мріями нерідко наражаються на неро­зумі­н­ня з боку буден­них, черствих або душевно брутальних людей (як-от, кінорежисер Альтов у «Олені Августі», ремісник Назар у «Клаві, піратській матері»). Два стани людської душі, інтимно близькі Гуцалу як художнику, — під­несена сприйнятливість коха­н­ня і дитяча без­корисливість та від­критість до вражень життя. Збірка оповідань «У лелечому селі» (1969) стала однією з кращих в українській літературі книжок про дітей.

Певну еволюцію Гуцала як новеліста засвідчила поява в його творах персонажів, кожен з яких по-своєму від­чуває потребу в спілкуван­ні, контактах, творен­ні світу «колективних» пере­живань на рівні народного побуту; по суті, це форма побутово-емоційного виявле­н­ня їхньої народності; у душевній причетності до інших людей, у прагнен­ні пригод, мандрів тощо — інстинктивний потяг до роз­шире­н­ня власного світу, збагаче­н­ня змісту особистості («Правильний чоловік Щерба», «Несамовитий, шалений Кирик», «Пісня про Карпа Окипняка» та інші).

У на­ступних збірках зро­стає інтерес до людських доль і вдач — аж до від­чутного пафосу жит­тєписа­н­ня цікавих особистостей. Ці оповіда­н­ня можна умовно поділити на 2 типи: 1-й — ситуаційні, побудовані навколо якогось випадку, що ніби під­сумовує або з несподіваного боку висвітлює цілу людську долю («Жартували з Катериною», «Єдина в світі Варочка» та інші); 2-й — «порт­ретні»: змалюва­н­ня виразно самобутнього людського характеру з максимально виявленою головною пристрастю, що надає оповідан­ню емоційної під­несеності, часто таким оповіда­н­ням Гуцал дає умовне жанрове означе­н­ня — «пісня» («Пісня про джиґуна Овдія Гору», «Пісня про Варвару Сухораду», «Пісня про Максима» та інші); своєрідною піснею на славу сільських патріархів, хто прожив велике трудове життя, є й оповіда­н­ня «Орлами орано». Піснями означив автор і деякі оповіда­н­ня, що поетизують або мальовничо характеризують сільський побут («Пісня про запеклі торги»); у «Пісні про сільську хату» хата по­стає як вмістилище всього життя села. З любовʼю змальовує Гуцало загальний образ традиційного українського села («Високі гори», «Ой гук, мамо, гук»). Цікавить його колізія нового і старого в побуті села, в якому, за всіх соціальних і господарських змін, ще зберігалася певна традиція, а її гарантією була сталість народного характеру. Серед галереї сільських типів особливо вдавалися Гуцалу образи матерів («Веселі Терни», «Шлях осявали берези», «До срібного весі­л­ля», «Пісня про мить»). В оповіда­н­нях Гуцала — не­звичайне багатство спо­стережень над жи­т­тям природи; автор немовби пропонує читачеві повернути собі здатність не­спішного і без­корисливого пере­жива­н­ня краси світу. Від­кри­т­тя людиною для себе природи пере­ро­стає в особливе самопочува­н­ня, коли в ній пробуджується «духовний без­мір» і вона як ніколи від­чуває себе саму, свою духовну особистість. Часто це су­проводжується й іншим, паралельним процесом — пробудже­н­ням у юній душі почу­т­тя коха­н­ня. Гуцало зміг зобразити в щасливому кохан­ні гру тонких нюансів, показати його в роз­витку, а не як спалах, акт — і не в остан­ню чергу саме завдяки спів­переживан­ню персонажами світу природи, яке єднає їх. Власне, це і є естетичний центр більшості оповідань Гуцала — живе спів­від­ноше­н­ня між людиною і природою, по­глиблене сприйня­т­тя природи людиною в особливому емоційному стані і роз­кри­т­тя самого стану через таке сприйня­т­тя. Здебільшого таким станом є любов, її вабляча, пориваюча сила («І дівчина, як парус», «Весняні святощі трави», «Місячне сяйво» та інші).

Природа буває у Гуцала і самодо­статньою темою ліричного спо­гля­да­н­ня — у числен­них етюдах, ескізах (цикл «Осяя­н­ня» та інші). Діапазон їх широкий — від мальовничих замальовок різних куточків рідної землі в різні пори року — до роз­думів про таємницю буття, про феномени життя природи, про місце людини в природі, зли­т­тя з нею, про вічність... Так само характерна для оповідань Гуцала і лірика памʼяті («Крило синього вітру», «По мерзлу калину», «У сяйві на обрії», «Дорослі дівчата нашого дитинства») — у цьому остан­ньому зі щемливим спів­чу­т­тям змальовано долю дівчат перших повоєн­них літ, їхні бідні радощі й без­борон­ність перед суворим побутом. Багато оповідань Гуцала мають характер від­критого ліричного спогаду. Душевне життя по­стає як потік. Воно не складається з окремих компонентів, не має кон­струкції. Тому Гуцало тяжіє до ліричних ім­пресій, до організації матеріалу навколо однієї особи, одного епізоду.

Гуцало мав певні клопоти з композицією, сюжетом при перших спробах опанува­н­ня великих прозових форм. Однак тяжів до них, скоряючись внутрішньому на­становлен­ню на глибше ро­зумі­н­ня життя в більшому історичному мас­штабі, ширшому жит­тєвому, соціальному матеріалі. Повість «Подорожні» (1969) виникла з потреби дати вихід дитячим спогадам про часи війни. Мати з сином повертається до села, звідки втекла під час боїв. Дорога стає картиною сплюндрованості землі, пустки, що її залишила війна. Але водночас дорожні пригоди показують і витривалість люду, і незнищен­ність духовного здоровʼя народу, людяності, доброти. Образ матері з її «ро­зумом серця», чулістю до всього живого і по­стійним «за­ступництвом» за все живе від­криває галерею таких образів матерів у пізніших повістях Гуцала.

У «Дівчатах на ви­дан­ні» (1971) осере­д­дям твору — колізія між природною душевностю, народним моральним чу­т­тям (молода дівчина Килина) і формальною мора­л­лю, зовнішньою «при­стойністю», що маскує его­їстичний роз­рахунок і душевну неправду (агроном Арсен Тугай та його дружина вчителька Антоніна Петрівна). Є в повісті образ тітки Пистини, що уособлює традиційну нормативну мораль села. Але, ді­знавшись, що Килина вагітна, вона не осуджує її, а під­тримує в бажан­ні мати дитину хоча б і без чоловіка. Це мало засвідчити людяність народного ро­зуму, що реагує на історичні зміни умов буття і береже не фарисейську догму, а дух життя. Правдивість зображе­н­ня нелегкої дівочої долі за умов не­сприятливої демо­графічної ситуації на селі (Гуцало немовби сплатив частину боргу літератури цим нещасливим дівчатам і їхнім стільком драмам і трагедіям); змістовність суджень і роз­важань як автора, так і героїв про цю про­блему, її виразна житейська і моральна окресленість, глибока характерність образу Килини; обʼємність від­творе­н­ня всієї атмо­сфери селянського життя і органічне шука­н­ня народною мора­л­лю нових під­ходів до жит­тєвої про­блематики, що враховували б соціальну реальність і водночас зберігали духовне здоровʼя народу і людини, — все це надає непересічної змістовності повісті Гуцала.

У повісті «Шкільний хліб» (1973) Гуцало змалював побут і роботу колективу сільських учителів у важкі повоєн­ні роки, коли їм ставилися в обовʼязок невластиві їм функції, як-от: стягне­н­ня державної позики із земляків, участь у збиран­ні колгоспного врожаю, в антирелігійній пропаганді тощо. Учителі живуть тим же жи­т­тям, що й селяни, але водночас одні з них менше, інші більше ро­зуміють своє поклика­н­ня як сільської інтелігенції. «Ми вчителі, ми не хочемо нікого обманювати», — каже одна з героїнь повісті, Ольга Левківна, коли її хочуть змусити до фальшу. Вона — мовби совість села. На перший по­гляд, сільські вчителі затуркані своїм без­правним становищем і бідністю, але за цим є своє духовне і моральне життя, є від­чу­т­тя своєї освітянської місії. Письмен­ник, який сам виріс у сімʼї сільських учителів, від­дав данину поваги й ро­зумі­н­ня їхньої скромної благородної праці, завдяки якій крізь товстий шар буден­ності пробивається «промінь духу». Люди в селі притлумлені нуждою, щоден­ними клопотами, принижені воєн­ними і повоєн­ними злиднями, засмикані колгоспною крутаниною, — а проте живе в них совісність, душевності. Тема народної моралі, народної мудрості — одна з головних у дилогії, як, зрештою, і в усій творчості Гуцала.

Особливе місце у творчості Гуцала посідає роман «Позичений чоловік» (1982). Викори­ставши ві­домий фольклорний мотив (жартівлива пісня «Ой там на товчку, на базарі / жінки чоловіків продавали»; щось подібне є у фольклорі інших народів, на­приклад, карельський поет Яакко Ругоєв на основі народного жарту написав оповіда­н­ня «Самовар», у якому жінка позичає сусідці чоловіка за самовар), Гуцало роз­гортає парадоксальні ситуації, що мали б подати своєрідний комічний роз­тин сільського життя. При цьому Гуцало з не­знаною в українській прозі ряснотою насичує оповідь народними прислівʼями, примовками, дотепними слівцями, що стають не декор., а структурним елементом роману: фабула ніби тримається на них. Тут виявилися не лише закоханість Гуцала в природне слово, подив перед багатством народної мови, бажа­н­ня захопити її виразністю читача, — а й тривога за майбутнє рідної мови. Маємо певні аналогії у світовій літературі. Скажімо, у від­повідь на за­грозу знебарвле­н­ня французької мови через заси­л­ля літературщини Ромен Рол­лан пише свого «Кола Брюнь­йона», де герой з кожного приводу сипле колоритними народними слівцями та примовками. Можна згадати і «Курземіте» сучасного латиського письмен­ника Іманта Зієдоніса, де фактичний зміст становить пряме демонструва­н­ня прислівʼїв, старовин­них пісень, архаїчних слів, рідкісних зворотів тощо — як національного духовного багатства. Набагато більша за­гроза збідне­н­ня й забу­т­тя стояла і стоїть перед українською мовою, тож роз­кошува­н­ня Гуцала в народному слові мало не лише значе­н­ня естетичного замилува­н­ня.

Немовби «вві­йшовши в смак», він провів «позиченого чоловіка» Хому ще через два романи — «Приватне життя феномена» (1983) та «Парад планет» (1984). Так уклалася трилогія «про старшого куди пошлють», що мала стати свого роду пародій. енциклопедією тогочас. життя села, а водночас і колажем гротескно потрактованих світових подій. У трилогії зна­йшли своє самовикривальне заверше­н­ня чимало традиційних мотивів ілюзорного уявле­н­ня про дійсність (стереотипів казен­ного мисле­н­ня). Однак екс­тенсивне роз­ро­ста­н­ня оповіді, зло­вжива­н­ня однотипними при­йомами комікува­н­ня при­звели до певної механічності й клішованості вига­даних ситуацій, що послабило сатиричний змістовність трилогії.

Більша частина творчості припала на радянські часи, коли неминучими були більші або менші самооб­меже­н­ня. Але в остан­ні роки він звертається до еротичної тематики («Епос-ерос», «Блуд»), до політичної публіцистики («Ментальність орди»). Ви­ступав також з нарисами, літ.-критичними ста­т­тям. За мотивами його творів знято 2-серійного х/ф «Соломʼяні дзвони» (1987, автор сценарію, оператор і реж. Ю. Іл­лєнко, Київ. кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка). Усі за­значені в текс­ті твори ви­дано в Києві.