Гуцало Євген Пилипович

Визначення і загальна характеристика

ГУ́ЦАЛО Євген Пилипович (14. 01. 1937, с. Старий Животiв, нині Новоживотiв Оратiв. р-ну Вiнн. обл. — 14. 07. 1995, Київ) — письмен­ник. Літ. премія ім. Ю. Яновського (1982). Державна премія України iм. Т. Шевченка (1985). Між­народна премія фундації О. і Т. Антоновичів (1995). Закiн. Нiжин. пед. ін­ститут (1959). Працював у ред. газет у Вiнн., Львiв., Чернiг. обл., у «Лiт. Українi», у видавництві «Рад. письмен­ник» (нинi «Укр. письмен­ник»). Доробок Г. — один із найбагатших кількісно і найрізноманітніших жанрово в укр. літературі 2-ї пол. 20 ст. Він — поет, новеліст, повістяр, романіст, публіцист, есе­їст. Поет. цикл «Зелена радість конвалій» (1961) та зб. віршів «Письмо Землі» (1981), «Час і про­стір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989) вводили у стан зосередженості на духов. сприйнят­ті світу, пере­жива­н­ня природ. буття в багатстві його реалій. Особливо органічною виявилася для Г. форма лірич. оповідань, яких він написав понад 200. Звернула на себе увагу вже перша зб. оповідань Г. «Люди серед людей» (1962) — свіжою емоційністю та смаком до від­творе­н­ня роз­маїтих характерів, що навіть формально було наголошено у на­звах окремих оповідань («Іван», «Світлана», «Гордій», «Марися», «Божена», «Кесар» та ін.). Але молодий автор ще нерідко вдавався до силуваних «романтичних» ситуацій, надуманих сюжет. загострень із банку літературщини; від­чувалися часом пряме наслідува­н­ня ритмомелодики і синтаксич. кон­струкцій новелістики 20-х рр. (особливо ран­нього А. Головка) та стилізація під народнопоет. лад. Уже дві на­ступні зб. — «Яблука з осін­нього саду» (1964) та «Хустина шовку зеленого» (1966) засвідчили сформованість Г. як самобут. новеліста, якому притаман­ні ощадливість і місткість простої оповіді, коли почува­н­ня і стани душі людської (а це і був осн. обʼєкт зображе­н­ня) дається від­чути і «доуявити» за якимось одним словом персонажа, жестом, по­глядом. Водночас дається взнаки і тенденція до роз­логого ліричного витлумаче­н­ня пере­живань. Улюблені герої Г. цього періоду творчості — юнак або дівчина із селян. типом емоційності, які тільки ще входять у життя, стикаються з його загадками (оповіда­н­ня «Скупана в любистку», «Багряне листя»); під­літок або дитина з не­звичайною поет. душею («Олень Август»), зі щедро роз­виненим від­чу­т­тям природи («Яблука з осін­нього саду»). Залюбки змальовує Г. благодатний момент пробудже­н­ня душі («Місячне сяйво»), зародже­н­ня першого неясного почу­т­тя у дівчини («Хай собі цвіте...»); поетичні, вразливі на красу персонажі з неясними мріями нерідко наражаються на неро­зумі­н­ня з боку буден­них, черствих або душевно брутальних людей (як-от, кінорежисер Альтов у «Олені Августі», ремісник Назар у «Клаві, піратській матері»). Два стани людської душі, інтимно близькі Г. як художнику, — під­несена сприйнятливість коха­н­ня і дит. без­корисливість та від­критість до вражень життя. Зб. оповідань «У лелечому селі» (1969) стала однією з кращих в укр. літературі книжок про дітей.

Певну еволюцію Г. як новеліста засвідчила поява в його творах персонажів, кожен з яких по-своєму від­чуває потребу в спілкуван­ні, контактах, творен­ні світу «колективних» пере­живань на рівні нар. побуту; по суті, це форма побут.-емоцій. виявле­н­ня їхньої народності; у душев. причетності до інших людей, у прагнен­ні пригод, мандрів тощо — інстинктивний потяг до роз­шире­н­ня власного світу, збагаче­н­ня змісту особистості («Правильний чоловік Щерба», «Несамовитий, шалений Кирик», «Пісня про Карпа Окипняка» та ін.).

У на­ступ. збірках зро­стає інтерес до людських доль і вдач — аж до від­чутного пафосу жит­тєписа­н­ня цікавих особистостей. Ці оповіда­н­ня можна умовно поділити на 2 типи: 1-й — ситуаційні, побудовані навколо якогось випадку, що ніби під­сумовує або з несподіваного боку висвітлює цілу людську долю («Жартували з Катериною», «Єдина в світі Варочка» та ін.); 2-й — «порт­ретні»: змалюва­н­ня виразно самобутнього людського характеру з максимально виявленою гол. пристрастю, що надає оповідан­ню емоцій. під­несеності, часто таким оповіда­н­ням Г. дає умовне жанр. означе­н­ня — «пісня» («Пісня про джиґуна Овдія Гору», «Пісня про Варвару Сухораду», «Пісня про Максима» та ін.); своєрідною піснею на славу сільс. патріархів, хто прожив велике трудове життя, є й оповіда­н­ня «Орлами орано». Піснями означив автор і деякі оповіда­н­ня, що поетизують або мальовничо характеризують сільс. побут («Пісня про запеклі торги»); у «Пісні про сільську хату» хата по­стає як вмістилище всього життя села. З любовʼю змальовує Г. заг. образ традиційного укр. села («Високі гори», «Ой гук, мамо, гук»). Цікавить його колізія нового і старого в побуті села, в якому, за всіх соц. і госп. змін, ще зберігалася певна традиція, а її гарантією була сталість нар. характеру. Серед галереї сільс. типів особливо вдавалися Г. образи матерів («Веселі Терни», «Шлях осявали берези», «До срібного весі­л­ля», «Пісня про мить»). В оповіда­н­нях Г. — не­звичайне багатство спо­стережень над жи­т­тям природи; автор немовби пропонує читачеві повернути собі здатність не­спішного і без­корисливого пере­жива­н­ня краси світу. Від­кри­т­тя людиною для себе природи пере­ро­стає в особливе самопочува­н­ня, коли в ній пробуджується «духов. без­мір» і вона як ніколи від­чуває себе саму, свою духовну особистість. Часто це су­проводжується й іншим, паралел. процесом — пробудже­н­ням у юній душі почу­т­тя коха­н­ня. Г. зміг зобразити в щасливому кохан­ні гру тонких нюансів, показати його в роз­витку, а не як спалах, акт — і не в остан­ню чергу саме завдяки спів­переживан­ню персонажами світу природи, яке єднає їх. Власне, це і є естет. центр більшості оповідань Г. — живе спів­від­ноше­н­ня між людиною і природою, по­глиблене сприйня­т­тя природи людиною в особливому емоцій. стані і роз­кри­т­тя самого стану через таке сприйня­т­тя. Здебільшого таким станом є любов, її вабляча, пориваюча сила («І дівчина, як парус», «Весняні святощі трави», «Місячне сяйво» та ін.).

Природа буває у Г. і самодо­статньою темою лірич. спо­гля­да­н­ня — у числен. етюдах, ескізах (цикл «Осяя­н­ня» та ін.). Діапазон їх широкий — від мальовничих замальовок різних куточків рідної землі в різні пори року — до роз­думів про таємницю буття, про феномени життя природи, про місце людини в природі, зли­т­тя з нею, про вічність... Так само характерна для оповідань Г. і лірика памʼяті («Крило синього вітру», «По мерзлу калину», «У сяйві на обрії», «Дорослі дівчата нашого дитинства») — у цьому остан­ньому зі щемливим спів­чу­т­тям змальовано долю дівчат перших повоєн­них літ, їхні бідні радощі й без­борон­ність перед суворим побутом. Багато оповідань Г. мають характер від­критого лірич. спогаду. Душевне життя по­стає як потік. Воно не складається з окремих компонентів, не має кон­струкції. Тому Г. тяжіє до лірич. ім­пресій, до організації матеріалу навколо однієї особи, одного епізоду.

Г. мав певні клопоти з композицією, сюжетом при перших спробах опанува­н­ня великих прозових форм. Однак тяжів до них, скоряючись внутр. на­становлен­ню на глибше ро­зумі­н­ня життя в більшому істор. мас­штабі, ширшому жит­тєвому, соц. матеріалі. Повість «Подорожні» (1969) виникла з потреби дати вихід дит. спогадам про часи війни. Мати з сином повертається до села, звідки втекла під час боїв. Дорога стає картиною сплюндрованості землі, пустки, що її залишила війна. Але водночас дорожні пригоди показують і витривалість люду, і незнищен­ність душев. здоровʼя народу, людяності, доброти. Образ матері з її «ро­зумом серця», чулістю до всього живого і по­стійним «за­ступництвом» за все живе від­криває галерею таких образів матерів у пізніших повістях Г.

У «Дівчатах на ви­дан­ні» (1971) осере­д­дя твору — колізія між природ. душевністю, нар. морал. чу­т­тям (молода дівчина Килина) і формал. мора­л­лю, зовн. «при­стойністю», що маскує его­їст. роз­рахунок і душевну неправду (агроном Арсен Тугай та його дружина вчителька Антоніна Петрівна). Є в повісті образ тітки Пистини, що уособлює традиц. нормативну мораль села. Але, ді­знавшись, що Килина вагітна, вона не осуджує її, а під­тримує в бажан­ні мати дитину хоча б і без чоловіка. Це мало засвідчувати людяність нар. ро­зуму, що реагує на істор. зміни умов буття і береже не фарисейську догму, а дух життя. Правдивість зображе­н­ня нелегкої дівочої долі за умов не­сприятл. демогр. ситуації на селі (Г. немовби сплатив частину боргу літ-ри цим нещасливим дівчатам і їхнім стільком драмам і трагедіям); змістовність суджень і роз­важань як автора, так і героїв про цю про­блему, її виразна житей. і морал. окресленість, глибока характерність образу Килини; обʼємність від­творе­н­ня всієї атмо­сфери селян. життя і орган. шука­н­ня нар. мора­л­лю нових під­ходів до жит­тєвої про­блематики, що враховували б соц. реальність і водночас зберігали душевне здоровʼя народу і людини, — все це надає непересічної змістовності повісті Г.

У повісті «Шкільний хліб» (1973) Г. змалював побут і роботу колективу сільс. учителів у важкі повоєн­ні роки, коли їм ставилися в обовʼязок невластиві їм функції, як-от: стягне­н­ня держ. позики із земляків, участь у збиран­ні колгосп. врожаю, в антиреліг. пропаганді тощо. Вчителі живуть тим же жи­т­тям, що й селяни, але водночас одні з них менше, інші більше ро­зуміють своє поклика­н­ня як сільс. інтелігенції. «Ми вчителі, ми не хочемо нікого обманювати», — каже одна з героїнь повісті, Ольга Левківна, коли її хочуть змусити до фальшу. Вона — мовби совість села. На перший по­гляд, сільс. вчителі затуркані своїм без­правним становищем і бідністю, але за цим є своє душевне і морал. життя, є від­чу­т­тя своєї освітян. місії. Письмен­ник, який сам виріс у сімʼї сільс. учителів, від­дав данину поваги й ро­зумі­н­ня їхньої скромної благород. праці, завдяки якій крізь товстий шар буден­ності пробивається «промінь духу». Люди в селі притлумлені нуждою, щоден­ними клопотами, принижені воєн. і повоєн. злиднями, засмикані колгосп. крутаниною, — а проте живе в них совісність, душевність. Тема нар. моралі, нар. мудрості — одна з гол. у дилогії, як, зрештою, і в усій творчості Г.

Особливе місце у творчості Г. посідає роман «Позичений чоловік» (1982). Викори­ставши ві­домий фольклор. мотив (жартівлива пісня «Ой там на товчку, на базарі / жінки чоловіків продавали»; щось подібне є у фольклорі інших народів, напр., карел. поет Яакко Ругоєв на основі нар. жарту написав оповіда­н­ня «Самовар», у якому жінка позичає сусідці чоловіка за самовар), Г. роз­гортає парадоксальні ситуації, що мали б подати своєрід. коміч. роз­тин сільс. життя. При цьому Г. з не­знаною в укр. прозі ряснотою насичує оповідь нар. прислівʼями, примовками, дотепними слівцями, що стають не декор., а структур. елементом роману: фабула ніби тримається на них. Тут виявилися не лише закоханість Г. у природне слово, подив перед багатством нар. мови, бажа­н­ня захопити її виразністю читача, — а й тривога за майбутнє рідної мови. Маємо певні аналогії у світ. літ-рі. Скажімо, у від­повідь на за­грозу знебарвле­н­ня франц. мови через заси­л­ля літературщини Р. Рол­лан пише свого «Кола Брюнь­йона», де герой з кожного приводу сипле колоритними нар. слівцями та примовками. Можна згадати і «Курземіте» сучас. латис. письмен­ника І. Зієдоніса, де фактич. зміст становить пряме демонструва­н­ня прислівʼїв, старовин. пісень, архаїч. слів, рідкіс. зворотів тощо — як нац. духов. багатства. Набагато більша за­гроза збідне­н­ня й забу­т­тя стояла і стоїть перед українською мовою, тож роз­кошува­н­ня Г. в нар. слові мало не лише значе­н­ня естет. замилува­н­ня.

Немовби «вві­йшовши в смак», Г. провів «позиченого чоловіка» Хому ще через два романи — «Приватне життя феномена» (1983) та «Парад планет» (1984). Так уклалася трилогія «про старшого куди пошлють», що мала стати свого роду пародій. енциклопедією тогочас. життя села, а водночас і колажем гротескно потрактованих світ. подій. У трилогії зна­йшли своє самовикривальне заверше­н­ня чимало традиц. мотивів ілюзор. уявле­н­ня про дійсність (стереотипів казен­ного мисле­н­ня). Однак екс­тенсивне роз­ро­ста­н­ня оповіді, зло­вжива­н­ня однотип. при­йомами комікува­н­ня при­звели до певної механічності і клішованості вига­даних ситуацій, що послабило сатир. змістовність трилогії.

Більша частина творчості Г. припала на рад. часи, коли неминучими були більші або менші самооб­меже­н­ня. Але в остан­ні роки Г. звертається до еротичної тематики («Епос-ерос», «Блуд»), до політ. публіцистики («Ментальність орди»). Г. ви­ступав також з нарисами, літ.-крит. ста­т­тям. За мотивами його творів знято 2-серій. х/ф «Соломʼяні дзвони» (1987, автор сценарію, оператор і реж. Ю. Іл­лєнко, Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. Довженка). Усі за­значені в текс­ті твори ви­дано в Києві.

Тв.: Яблука з осiн­нього саду. 1964; Скупана в любистку. 1965; Мертва зона. 1967; Родин­не вогнище. 1968; Запах кропу. 1969; Серпень, спалах любові. 1970; Весна високосного року. 1973; Двоє на святі коха­н­ня. 1973; За обручем. 1976; Орлами орано. 1977; З вогню воскресли. 1978; Що ми знаємо про любов. 1979; Полюва­н­ня з гончим псом. 1980; Са­йора. 1980; Пролетiли конi. 1984; Мистецтво подобатись жінкам. 1985; Ви­бранi твори: У 2 т. 1987; Твори: У 4 т. 1998–99 (усі — Київ).

Лiт.: Панч П. Молодой голос // Дружба народов. 1962. № 9; Клочко М. На третій сходинці — діалектика душі // Вітчизна. 1964. № 10; Брюг­ген В. Пора змужi­н­ня // Там само. 1966. № 12; Орлик Ю. Баба Килина и суперинтел­лект // ЛГ. 1966, 27 июля; Шевченко А. Чого варте життя? // ЛУ. 1967, 5 верес.; Гримич Г. Композиція–характер–ідея // Дні­про. 1969. № 12; Дончик В. Гранi сучасної прози. К., 1970; Новиченко Л. Олена Левкiвна та iншi // Лiт-ра i сучаснiсть. К., 1972. Вип. 5; Янченко А. Три повісті Гуцала // Жовтень. 1973. № 2; Бахаєва Л. До пита­н­ня про сюжети // Вітчизна. 1973. № 4; Штонь Г. Без повноти синтезу // Дні­про. 1974. № 4; Гитович И. Испытание памятью // Новый мир. 1974. № 6; Брыль Янка. Где-то на Вин­нич­чине // Лит. обозрение. 1975. № 10; Слабошпицький М. Не­осяжний світ героя // Вітчизна. 1978. № 6; Высоцкая Н. Не­предсказуемость таланта // ЛГ. 1981, 8 апр.; Штонь Г. Духовна стратегія теми // ЛУ. 1983, 8 верес.; Дзюба I. Жага все­осяжностi i межi таланту (Штрихи до порт­рета Євгена Гуцала) // УМЛШ. 1985. № 11; Жулинський М. На­ближе­н­ня. К., 1987; Плющ В. Мов дзеркало письмен­ницької душі // Гуцало Є. Твори: В 5 т. Т. 1. К., 1996; Дончик В. З потоку літ і літпотоку. К., 2003; Жулинський М. Від­крився птахам, людям і рослинам... [Десять років без Євгена Гуцала] // ЛУ. 2005, 6 лип.

І. М. Дзюба

Завантажити статтю