ГУЦУ́ЛЬСЬКА ПОРО́ДА КО́НЕЙ — місцева гірська порода коней. Виведена українцями Сх. Карпат шляхом складного від­творювал. схрещува­н­ня гірських коней Буковини, Галичини й Угорщини з жеребцями норійського типу — гафлінгерами і пінцгауерами, а також з кіньми сх. типу, зокрема арабської породи. На поч. 20 ст. для схрещува­н­ня використовували чистокровних верхових коней — англо-араб., згодом — кабардинських. Перші письм. згадки про Г. п. к. датовані 1603. Існує думка про походже­н­ня Г. п. к. від тарпанів, що пояснюється схожістю зовн. ознак, зокрема поширеністю зеброподібності, властивої абориген. породам. Осн. тип гуцул. коня — запряжно-вʼючний. Тварини цієї породи низькорослі, мають міцну кон­ституцію, округлі форми тіла, широкий і довгий тулуб, середньої величини голову з широким лобом, прямим або ввігнутим профілем, великі дуже рухливі і виразні очі, товсту коротку шию, низьку довгу холку, круту лопатку, короткі широко по­ставлені кінцівки, пере­дні — часто з коротким пʼястям і під­ставлені, задні — у пере­важної більшості іксоподібні. Середні проміри (висота в холці, коса довжина тулуба, обхват грудей і пʼястя) жеребців — 136–140–159–17,8 см, кобил — 132–137–155–16,7 см. Масть пере­важно гніда та ворона, іноді — руда, мишаста, булана, чала, ряба та ін. Часто мають темну смугу вздовж хребта, іноді — поперечні темні смуги в області пере­дпліч­чя. Гуцул. коні швидко від­новлюють вгодованість, вирізняються добрими від­творювал. якостями і довголі­т­тям, добре при­стосовані до гірських умов. Завдяки спокійному норову використовуються у туризмі. Нині господарства Закарп., Івано-Фр. та Чернів. обл. працюють над від­новле­н­ням укр. популяції Г. п. к. Роз­водять її також на тер. Чехії, Словач­чини, Угорщини, Румунії і Польщі.