Гоголезнавство

ГОГОЛЕЗНА́ВСТВО — наукова дисципліна, яка обʼ­єд­нує дослідже­н­ня різних аспектів життя і творчої спадщини М. Гоголя. Комплексна і багатовекторна за своєю структурою, вона охоплює широкий спектр студій не тільки філологічних — історії літ-ри (рос., укр. та світ.), текс­тології та поетики, мово­знавства й фольклористики, але й роз­відки з ін. галузей гуманітар. знань, традиц. і новіт. методол. напрямів — філософії та історії, культурології й етно­графії, психології та характерології, релігіє­знавства й герменевтики (зокрема й біблій. екзегетики), компаративістики, структур. аналізу, семіотики, сучас. міфол. шкіл та ін. Сучасне Г. як один із роз­ділів науки про літературу, перед­усім (але не тільки) славістики, може бути роз­глянуте у різних вимірах і ракурсах. З точки зору діахронії — це певний етап у процесі (спочатку в межах Рос. імперії, а від серед. 19 ст. — і в країнах Заходу) накопиче­н­ня первіс. крит.-аналіт. реакцій, далі — впорядкува­н­ня, текс­тол. обробки, ви­да­н­ня і коментува­н­ня Гоголевої худож., публіцист., епістоляр. спадщини, ви­вче­н­ня родоводу письмен­ника, його біо­графії, оточе­н­ня в різні періоди життя, люд. та літ. взаємин, збира­н­ня спогадів сучасників, укла­да­н­ня бібліо­графії. На цьому під­ґрунті роз­горталися і нині тривають пошуки різноманіт. під­ходів до наук. екс­плікації Гоголевої творчості, взятої в контекс­ті сучасного йому рос. й укр., згодом світ. літ. процесу, ширше — руху естет. та філос. ідей, світо­гляд. й етич. концепцій. Синхроніч. зріз Г. по­стає картиною роз­маї­т­тя дослідн. шкіл і напрямів, мережі гоголе­знав. ін­ституцій, наук. центрів, по­стій. семінарів, лекційних курсів, спец. ви­дань тощо в Росії, Україні, Польщі й ін. країнах словʼян. ареалу, Центр.-Сх. Європи, а також у США, Італії, Канаді, Німеч­чині, Австралії, Франції, Великій Британії, країнах Скандинавії, Ізраїлі та ін. З огляду на сенсові і методол. пріоритети, аксіол. критерії та естет. зацікавле­н­ня у Г. як істор.-літ. явищі означується кілька провід. напрямів. Після перших реакцій рос. літ. опінії на твори Гоголя, пере­важно позитивних, хоча за­звичай з по­блажл. акцентом на «малорос. екзотиці» (О. Пушкін, М. Полєвой, М. Надєждін), втім, часто-густо і лайливих (Т. Булгарін, О. Сєнковський), у критиці серед. 19 ст. панівне місце посіла лінія В. Бєлінського та М. Чернишевського, для якої головною була реалізмоцентрична тенденція («натуральна школа», «гоголівський напрям») з вирішал. пере­вагою ідеол. та соціол. чин­ників; у Гоголевій спадщині вирізнявся сатир.-викривал. струмінь як абсолют. домінант. Для ідеаліст.-символ. потрактува­н­ня творчості М. Гоголя словʼянофіл. критикою (С. Шевирьов, К. Аксаков) ідеол. складова також не була чужою, виявляючись у великодержавно-месіяністич. інтенціях. Обʼєктив. аналіз характерний для гоголе­знавчих студій А. Григорʼєва. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. на перший план виходить Г. не так ідеологізоване, як прагмат., позитивіст. орієнтації, зосереджене пере­важно у річищі культурно-істор. та психол. шкіл (О. Пипін, М. Тихонравов, В. Шенрок, В. Калаш, С. Венгеров, Д. Овсянико-Куликовський, Н. Котляревський, Олексій Веселовський, О. Мандельштам; остан­ньому належить піонер. роз­відка про укр. шар у мові Гоголевих творів). На той період припадають початки гоголів. бібліо­графії (С. Пономарьов, С. Горожанський, П. Заболотський, С. Бертенсен та ін.), яка доволі активно роз­вивалася і в рад. роки, зокрема в звʼязку з під­готовкою академ. зі­бра­н­ня творів письмен­ника. Ідеол.-соціол. «несамовитість» (як ві­домо, не лише стосовно М. Гоголя) рос. «рев.-демократ.» критики від­роджується у рад. літературо­знавстві, набравши вкрай потворних, догмат. форм. Обовʼязк. нормою стало опертя гоголе­знав. праць на т. зв. ленін. засади партійності, класовості, пролетар. інтернаціоналізму, на марксист. вульгарносоціол. схеми (В. Пере­верзєв, В. Єрмилов, М. Гус, Г. Макогоненко, Г. Поспєлов, С. Машинський, М. Храпченко та ін.). Особливо негативно ці тенденції по­значилися на дослідж. пізнього періоду творчості Гоголя («Ви­брані місця із листува­н­ня з друзями», «Авторська сповідь»), які ді­стали обʼєктивну оцінку лише на­прикінці 70-х — у 90-х рр. 20 ст. (праці І. Золотуського, Ю. Барабаша, П. Михеда). З ін. боку, на порубіж­жі століть у студіях пред­ставників рос. «срібного віку» та «нової реліг. сві­домості» (І. Ан­ненський, Д. Мережковський, В. Брюсов, О. Блок, В. Ро­занов), згодом у рос. емі­грант. Г. (К. Мочульський, С. Франк, В. Зіньківський, О. Ремізов, Г. Флоровський, знову ж Д. Мережковський) виявилася полярна тенденція — цілковита зосередженість на реліг. під­валинах Гоголевої творчості, її звʼязках із православʼям у його моск. модифікації. Витоки європ. гоголе­знав. думки повʼяз. з іменами П. Меріме, Е.-М. де Воґюе, Ґ. Брандеса. Щодо зарубіж. Г. 20 ст. і сучасного, то кількісні рамки, про­блемно-темат. та жанр. спектри тут вельми широкі: від досліджень, присвяч. істор.-літ., філос.-етич. та реліг. про­блематиці (М. Браун, Р. Піс, Г. Мучник, В. Сечкарьов, Р. Маґауер, Г. Штольце, Ґ. Шапіро, Д. Дюришин, Дж. Голквіст, Л. Амберґ, Н. Шрайєр, М. Вай­скопф, Р.-Д. Кейль, Дж. Страно), біогр. і публікатор. аспектам (Л. Стілмен, Ґ. Гʼєтсо, Р. Джуліані, В. Гасперович, Ч. де Лотто, Кім Хюн І), до праць белетризованого плану (А. Труайя, Ч. Йоганс­сон). Під оглядом методології слід від­значити 2 течії. Одна з них — психологічна, значною мірою психопатологічна, пере­важно з наголосом на суто медичних, або навіть сексуальних (часом з ухилом у збоче­н­ня) аспектах особистого життя письмен­ника, його хвороб і смерті, з простоліній. екс­траполяцією зредуков. при­йомів і принципів фройд. психо­аналізу на сферу худож. творчості (С. Карлінський, Д. Робертсон; в Росії раніше на ці теми писали В. Чиж, М. Баженов, І. Єрмаков та ін.). Друга течія — умовно кажучи, «формалістична» (або, точніше, поетологічна), яка зорієнтована на про­блеми гоголів. поетики, незрідка — прочита­н­ня й інтер­претації худож. текс­ту із за­стосува­н­ням новіт. аналіт. інструментарію, методології та методик структуралізму, семіотики, теорії декон­струкції, різних міфол. шкіл (Д. Фенґер, Т.-С. Ліндстрем, А. де Жонж, К. Проф­фер, Ч. Бернхаймер, О. Жолковський, П. Дебрецені, Г. Ґюнтер, Р. Фріборн, І. Бокк). Поширеним є по­гляд на М. Гоголя як попередника сюр­реалізму, театру абсурду, кафкіанства (В. Ерліх) та ін.; такий під­хід, треба ви­знати, має певне під­ґрунтя, проте поки що він не ді­став пере­конливої теор. роз­робки, авторам бракує точних, науково коректних критеріїв. Проміжне місце посідають есе­їст. студії В. Набокова та А. Синявського (Абрам Терц), в яких нетривіальність тих чи ін. спо­стережень і суджень по­єд­нується з надмір. субʼєктивізмом оцінок, прихов. антипатією до М. Гоголя і не­прийня­т­тям деяких, причім засадничих, рис його творчості, в першу чергу повʼяз. з укр. корі­н­ням письмен­ника. Для зх. Г., зокрема досліджень у галузі поетики, ін­спіруюче значе­н­ня мали ідеї та роз­відки Андрія Бєлого, Б. Ейхенбаума, М. Бахтіна, Ю. Тинянова, Ю. Лотмана, які не вписувалися в рамки офіц. рад. літературо­знавства. У під- і пост­радянському Г. осягне­н­ня досвіду цих учених, ран­ніх студій В. Вино­градова з питань стилю і сюжетології, а також на­дбань амер. та європ. науки роз­почалося у 2-й пол. 90-х рр. 20 ст. і сприяло плідним зруше­н­ням; по­ступово звільняючись від «найпередовішої» ідеології та «єдино вірної методології», воно виявляє якості, суголосні сучас. наук. тенденціям (в Росії — праці В. Турбіна, С. Бочарова, Ю. Манна, О. Ан­ненкової, М. Віролайнен, С. Гончарова, О. Іваницького, В. Денисова, А. Ґольденберґа та ін.). Водночас у рос. Г. активізується тенденція до інтер­претації Гоголевої спадщини з неословʼянофіл., во­йовничо імпер. позицій. Пред­ставники цієї течії (В. Воропаєв, І. Єсаулов, І. Вино­градов, В. Гумінський, П. Паламарчук, В. Марченко) роз­глядають спадщину М. Гоголя в контекс­ті т. зв. православ. коду рос. літ-ри, привʼязують письмен­ника до політ. і духов. цін­ностей рос. самодержавства, ортодоксал., одержавленої моск. Церкви.

Особливості істор. шляху і сучас. стану укр. Г. зумовлені, з одного боку, як тривалим і вимушеним пере­бува­н­ням в ідеол. координатах рос. та рад. колоніал. системи, так і власними хворобами, зокрема «Картагеною нашої провінційності» (вираз Ю. Шевельова), з ін. — специф. рисами, сформов. його генезисом та особливостями нац. менталітету. Пріоритетна увага до укр. компоненти у вдачі, світовід­чуван­ні, естет. засадах і смаках М. Гоголя, до звʼязків його творчості з нац. фольклор. та духовно-літ. традицією засадничо від­різняє укр. Г. від рос. та зх., де означена про­блематика, за окремими винятками (О. Мандельштам, В. Гіп­піус, М. Піксанов, частково Андрій Бєлий, М. Бахтін, С. Дурилін), або залишена поза сферою наук. інтересів, або тлумачиться в дусі імпер. стереотипів, чи взагалі заперечується. Гоголе­зна­вча україніcтика — природне і закономірне від­галуже­н­ня заг. Г. — за більш як пів­тора столі­т­тя про­йшла шлях від перших приват. від­гуків (лист О. Сомова до М. Максимовича) та прижит­тєвих журнал. публікацій, повʼяз. з укр. (тоді — «малорос.») тематикою, до цілого корпусу модер. наук. роз­відок. Значен­нєвими орієнтирами є для неї судже­н­ня й оцінки Т. Шевченка. В його поет. послан­ні «Гоголю», в листах, щоден­ник. записах закцентовано гуманіст. пафос і викривал. сатир. силу Гоголевої творчості, її закоріненість в укр. ґрунті; разом з тим Шевченко від­значав драматизм нац.-мовної роз­двоєності Гоголя (перед­мова до не­здійсн. ви­да­н­ня «Кобзаря»). Важливою подією у Г., і не лише українському, стала поява написаної П. Кулішем не­вдовзі після смерті М. Гоголя його першої біо­графії (на під­ставі роз­повід­ей матері, родичів і друзів письмен­ника), упорядкува­н­ня і ви­да­н­ня ним Гоголевих творів і листів. Разом з тим 1857 П. Куліш на­друкував у часописі «Рус­ская беседа» епілог до рос. пере­кладу свого роману «Чорна рада», згодом у ж. «Основа» — огляд Гоголевих повістей «з українського життя», де висловив критичні, вкрай субʼєктивні оцінки і висновки: «Не­знание нравов и обычаев украинских, не­уважение к человеческой личности украинского простолюдина так и разит на каждом шагу в первых повестях Гоголя» (1861, № 11–12). Кулішеві ви­ступи, попри їхню вразливість, полеміка з ними М. Максимовича на сторінках «Рус­ской беседы» й тижневика «День» сприяли формуван­ню і роз­витку укр. Г. Зважаючи на реалії мовної ситуації в Рос. імперії, стат­ті П. Куліша і М. Максимовича друкували рос. («владычной», за виразом М. Гоголя) мовою, ще й у часописах словʼянофіл. спрямува­н­ня, однак стрижнем публікацій обох авторів була про­блема укр. природи таланту М. Гоголя, особливостей його світо- і самовід­чува­н­ня як українця родом і духом. Такий парадокс тривалий час був (є і до наших днів) однією з характер. рис усієї гоголе­знав. україністики. Про­блема двомовності в укр. Г. не є вадою, радше родовою ознакою, до того ж слід взяти до уваги, що йдеться все ж про російськомов. автора. Межа проходить не в сфері мови дослідників, а між їхніми позиціями щодо пита­н­ня про укр. корі­н­ня М. Гоголя, налаштованістю (або неготовністю) до осягне­н­ня й оцінки (позитив. чи негатив.) цього чин­ника, а то й цілковитим, незрідка демонстратив., його ігнорува­н­ням. Тому у 19 і в 20 ст., поряд із важливими з методол. по­гляду за­увагами І. Франка про Гоголеву спадщину, роз­думами М. Драгоманова, дарма що незрідка суперечливими (ті й ті досі, на жаль, системно не про­аналізовані), є чимало гоголе­знав. праць, напис. російською мовою, але зі щирою зацікавленістю і пієтетом до українства М. Гоголя, глибоким проникне­н­ням у його сутність, що дає під­стави роз­глядати такі дослідж. у контекс­ті саме укр. Г. У 2-й пол. 19 ст. Г. в Україні збагачується низкою публікацій (зокрема, в часописі «Киевская старина»), присвяч. ви­вчен­ню Гоголевого родоводу, у якому, поряд з полковником Остапом Гоголем, га­даним предком письмен­ника, знаходимо пред­ставників ві­домих укр. козац. родин — Скоропадських, Лизогубів, Танських, Трощинських, ймовірно — І. Мазепу. Друкуються біогр. матеріали, документи, спогади про дит. роки майбут. письмен­ника, причинки до його пере­бува­н­ня у Ніжин. гімназії вищих наук (згодом Ліцей князя О. Без­бородька), до характеристики родин. і хатнього оточе­н­ня: батька, В. Гоголя — літератора-аматора, автора кількох укр. комедій, матері, діда, бабусі, Д. Трощинського та його маєтку в Кибинцях, осіб, які входили до кола друзів Гоголів–Яновських, зокрема В. Капніста, ві­домого своїми автономіст. по­глядами. Подібні процеси активізуються і роз­виваються у Г. 1900-х рр., зокрема в Україні, що було повʼязано з 2-ма датами — 50-ми роковинами смерті письмен­ника (1902) і 100-лі­т­тям від дня його народже­н­ня (1909). Йшло пильне ви­вче­н­ня гоголів. родоводу (О. Лазаревський, В. Модзалевський), біо­графії (М. Сперанський, В. Науменко, М. Коробка, П. Владимиров), родин. хроніки (В. Чаговець), формувалася укр. бібліо­графія гоголіани (І. Стешенко, В. Дроздовський). Водночас в укр. Г., попри його пере­важну на той час російськомовність, по­ступово увиразнювалася тенденція до пере­ходу від емпірич. матеріалів на рівень глибшого, «стерео­скопічного» осягне­н­ня нац. природи Гоголевої спадщини. Встановлюються і досліджуються її генет. звʼязки з укр. фольклор. та літ. традицією, зокрема з нар. демонологією, нац. бароко — як «високим», так і «низовим», зі шкіл. драмою і вертеп. театром (В. Перетц, М. Петров, М. Сумцов, С. Шелухін, В. Розов, А. Кадлубовський, Г. Ґалаґан); заторкується про­блема схожості й роз­біжностей творчої спадщини М. Гоголя і Т. Шевченка (публікації у моск. часописі «Украинская жизнь»). У наук.-публіцист. ста­т­тях М. Грушевського, С. Єфремова, у студіях О. Єфименко, М.Євшана зроблено спроби окреслити і про­аналізувати не тільки укр. природу гоголів. мист. таланту, його люд. вдачі, але й притаман­ні їм суперечливість, фатал. дво­їстість, що великою мірою зумовило духовну драму письмен­ника; причому ці риси роз­глядаються на соц. та ідеол. тлі колоніал. становища України як типові прикмети істор. та соціопсихол. хвороби нац. характеру — явища, котре згодом буде означене терміном «малоросійство». Цій тенденції протистояла позиція авторів, пере­важно зросійщених українців, які ігнорували саму думку про укр. складову в творчості М. Гоголя або не надавали їй істот. значе­н­ня, роз­глядаючи творчість письмен­ника у контекс­ті «загальнорос.» культури (Н. Котляревський, Д. Овсянико-Куликовський, В. Зіньківський, І. Лин­ниченко). У своєрід. модифікаціях й оновлених формах це проти­стоя­н­ня укр. і «малорос.» Г. тривало й навіть загострилося за рад. часів. У 20-і рр. (період недовгої і нетривкої українізації) ще можливою була поява таких праць, як роз­відка П. Филиповича про укр. стихію у творчості М. Гоголя; проте вже тоді вони під­давалися брутал. ідеол. критиці, а за часів сталін. ре­пресій були вилучені (часто слідом за авторами) з літ. і наук. обігу. За пів­столі­т­тя (кін. 30-х — кін. 80-х рр.) Г. в УРСР, фактично «малоросійське» за своїм статусом і спрямува­н­ням, не вельми поповнилося значущими дослідж. з укр. про­блематики; автори нечислен. студій (О. Білецький, Н. Крутікова, О. Карпенко), які до неї зверталися, змушені були робити це вкрай обачливо, із замовчува­н­нями, ритуал. за­стереже­н­нями та по­вторе­н­ням стереотип. формул, з об­ґрунтованим острахом перед парт. критикою, котра при­скіпливо вишуковувала то від­ступи від класового під­ходу, прояви «ідеалізації укр. козацтва і його верхівки», сліди «бурж.-націоналіст. теорії єдиного потоку», то недооцінку рев. руху в Росії і благотвор. впливу рос. літ-ри та ін. подібні «збоче­н­ня». Натомість зʼявлялися числен­ні моно­графії, стат­ті, дис., в яких ідеологічно під­ставовими були тези про вирішал. значе­н­ня для М. Гоголя лише рос. літ. традицій, про його виняткову любов до Росії, внесок у «віковічну братню дружбу» — аж мало не до повної ідентичності — двох народів. За цих умов провід­ну, компенсаторну роль у роз­витку укр. Г. пере­бирають на себе не інфіковані вірусом «найпередовішої методології» вчені й літератори на еміграції та у діаспорі, які, з огляду на об­ставини, друкують свої роз­відки не тільки укр., а й англ., нім., франц., рос. мовами. Д. Чижевський неодноразово посилається на М. Гоголя у своїх фундам. працях з історії укр. літ-ри і філософії; вченим висунуто, зокрема, тезу про типол. паралелі між М. Гоголем і Г. Сковородою, яка у подальшому отримала під­твердже­н­ня й об­ґрунтува­н­ня в укр. Г. та сковородино­знавстві. Д. Чижевський оприлюднив низку піонер. студій з питань гоголів. естетики, поетики, релігійності, пере­йнятих укр. ремінісценціями. «Джерелом нашої національної прози» вважає М. Гоголя Ю. Шерех (Шевельов), мист. досягне­н­ня письмен­ника вчений бере за найвищий взірець і критерій при аналізі сучасної йому укр. літ-ри (зокрема, творів Т. Осьмачки, пізніше Ю. Андруховича). Ю. Луцький роз­глядає М. Гоголя у порівнял.-типол. аспекті, зі­ставляючи його з Т. Шевченком під кутом зору про­блеми нац. ідентичності. Він є також автором адресованого англомов. читачеві нарису життя і творчості письмен­ника, огляду провід. тенденцій у сучас., зокрема укр., Г. Д. Донцов, Ю. Липа, Є. Маланюк зосереджують увагу на нац. роз­двоєн­ні письмен­ника (формула остан­нього «Гоголь — Ґоґоль»), вбачаючи у феномені М. Гоголя типовий випадок «малоросійства». У працях деяких авторів (П. Голубенко, Ю. Косач, О. Стромецький) дається взнаки ідеол. тенденція до потрактува­н­ня М. Гоголя як мало не борця з імперією, сві­домого діяча нац. рези­стансу. Пред­ставник на­ступ. поколі­н­ня літературо­знавців укр. зарубіж­жя Г. Грабович інтер­претує гоголів. повісті укр. циклу з методол. позицій сучас. міфологізму та структуралізму. Внесок в укр. Г. зробили І. Мірчук, О. Оглоблин, М. Глобенко, В. Чапленко, Ю. Бойко, О. Ільницький. Більшість із праць цих дослідників після 1991 зʼявилася друком в Україні, стала набутком заг.-укр. Г., яке в умовах держ. незалежності, звільне­н­ня від колоніал. режиму, лещат комуніст. ідеології й цензури отримало нові імпульси для роз­витку. Про вирішал. злам у цій галузі літ. науки поки що зарано говорити, однак публікації остан­ніх років Д. Наливайка, Н. Крутікової, М. Жулинського, В. Скуратівського, М. Поповича, В. Звиняцьковського, П. Михеда, О. Ковальчука, Т. Чумак, І. Мойсеїва, Т. Гундорової, О. Нахлік, Т. Агаєвої, О. Су­пронюк, О. Киченка та ін. авторів дають під­стави від­значити, що в укр. Г. (й донині у певній своїй частині російсько- або двомовному) виявляються нові обнадійливі тенденції. Набирає силу процес пере­читува­н­ня і пере­осмисле­н­ня Гоголевої спадщини під оглядом її по­глибленого, по­збавленого тиску ідеол. упереджень та догмат. приписів тлумаче­н­ня, із врахува­н­ням досвіду зх. та екзил. Г., котре раніше від­кидалося як «буржуазне» та «націоналістичне»; ширше і сміливіше, хоча часом і з певними методол. втратами, за­стосовуються новітні літературо­знавчі методи й технології, елементи психо­аналізу, аналіт. психології. На наук. рівні, без колиш. пропаганди й скутості імпер. ідеологемами досліджуються укр. корі­н­ня, етноментал. та етнопоет. шар Гоголевої творчості, формується діалектич. під­хід до складного і разом цілісного «феномена Гоголя» як, з одного боку, російськомов. від­галуже­н­ня питомо укр. духов. культури, креатив. чин­ника роз­витку нац. красного письменства, з ін. — реального факту історії рос. літ-ри. Втім, виявляються й нові крайнощі — то без­за­стережне означе­н­ня Гоголя як стовід­сотково укр. письмен­ника, то штучне «роз­половине­н­ня» його спадщини на 2 автономні нац. частини. Обʼєктивніше ви­вчаються взаємозвʼязки і взаємодія творчості Гоголя з рос. літ-рою, стосунки письмен­ника з моск. та с.-петербур. довкі­л­лям, про­блема мовної дихотомії у гоголів. прозі, її благотвор. вплив на рос. літ. мову. З позицій історизму роз­глядається «малоросійство» М. Гоголя, драма його, за словами Є. Маланюка, «нац.-недокровної душі», хоча й тут зу­стрічаємо радикаліст. прояви (напр., прямі паралелі між письмен­ником та Андрієм Бульбенком). Попри замашисті, вульгарно-соціол. оцінки В. Бєлінського в його «Листі до Гоголя», котрі раніше прийнято було брати за незаперечну істину, аналізуються сенс і значе­н­ня творів письмен­ника остан­нього періоду, його духовна еволюція, реліг.-етичні шука­н­ня, ідейні похибки, суперечливі, почасти хворобливі риси психіч. складу. Важливо, що ці процеси роз­виваються під знаком плюралізму, вільного висловлюва­н­ня і толерант. (за окремими винятками) змага­н­ня різних по­глядів і концепцій. Знаковою прикметою сучас. стану укр. Г. є роз­шире­н­ня геогр. меж дослідн. роботи, активне залуче­н­ня до неї наук. сил з позастолич. теренів. На місцях функціонують гоголів. наук.-метод. центри, регулярно організовуються між­нар. наук. конференції, видаються «Гоголе­знавчі студії» (від 2004 — «Нові Гоголе­знавчі студії»). Вченими Ніжина укладено низку бібліогр. збірників, літопис життя і творчості письмен­ника ніжин. періоду. Всеукр. «Гоголівські чита­н­ня» проходять у Полтаві. Плідно працюють гоголе­знавці Харкова, Львова, Донецька, Одеси, Він­ниці, Чернівців, Ужгорода, Запоріж­жя, Луганська, Сімферополя та ін. міст України.

Завантажити статтю