Голізм

ГОЛІ́ЗМ (від грец. ὅλος — цілий, увесь) — термін на по­значе­н­ня певних теорій чи методологій, від­повід­но до яких пі­зна­н­ня окремого (часткового) можливе тільки шляхом пі­зна­н­ня цілого, до складу якого це окреме входить. Але при цьому йдеться про цілісність не тільки у значен­ні, властивому для звичай. мови (як фіз. цілого), а про цілісність як взаємоповʼязаність поодиноких явищ у межах певних множин (видів, родів) та сукупностей. Напр., су­спільство можна роз­глядати як взаємоповʼязане ціле, але не в ро­зумін­ні, що окремі люди є частинами су­спільства у звичай. ро­зумін­ні частини й цілого. Тобто, потрібно брати до уваги, що саме по­значаємо словами «окреме», «часткове», а що «ціле», «цілісне». При ширшому під­ході терміном «Г.» по­значають не тільки спосіб пі­зна­н­ня, а й метафіз. (онтол.), концепції, які наголошують на цілісності (єд­ності) буття та окремих його різновидів. Метафіз. концепції в історії зх. філософії часто впливали на ро­зумі­н­ня природи зна­н­ня та методів пі­зна­н­ня. У 20 ст. особливої гостроти набула суперечка між прихильниками Г. та їх критиками у методології сусп. наук. У центрі уваги опинилося пита­н­ня: чи в дослідж. су­спільств слід брати за основу опис поведінки окремих людей та взаємини між ними; чи поведінку людей можна пояснити, коли знаємо, з яким су­спільством маємо справу. Протилеж. по­гляд, згідно з яким пі­зна­н­ня цілого є під­сумком пі­зна­н­ня його складових частин (елементів) або окремих явищ, по­значають термінами «партикуляризм» (від лат. particularis — частковий, окремий) або «атомізм».

Найважливіші різновиди Г.: метафізичний (онтологічний), епістемологічно-методологічний та політичний.

М е т а ф і з и ч н и й Г. У реліг. світоро­зумі­н­нях, які вважають Бога творцем і вседержителем світу, задум Бога-Творця та його волю роз­глядають як основу всього буття і запоруку єд­ності цього буття. Тим часом у матеріалізмі (фізикалізмі) єд­ність буття вбачають у заємоповʼязаності природ. явищ, оскільки існує деяка їх спільна основа (напр., на рівні глибин. структур). Антична метафізика виходила з перед­умови цілісності буття як взаємоповʼязаності всіх його видів та родів: основу цілісності вбачали у світ. ро­зумі (нус, логос) чи в ієрархії ідей Платона або «форми всіх форм» Аристотеля. Одначе Аристотель звернув увагу на різницю між природ. утворе­н­нями і людиною як істотою звичаєвою (політичною): спосіб життя та поведінку людини не можна встановити на основі заг. характеристик, що стосуються люд. роду. Люди не тримаються свого роду — вони не «при роді», якщо викори­стати натяк, який містить слово «природа»: створюючи звичаї (культуру), колективи людей ви­значають і спосіб свого життя. Це стало джерелом для проти­ставле­н­ня природи та культури, а від­так за­грожувало ро­зумін­ню буття як цілісного. У середньовіч. схоласт. філософії основою єд­ності буття вважали Боже буття. Продовже­н­ням цього ро­зумі­н­ня є філос. системи, в яких основу єд­ності буття вбачали в духов. суб­станції (напр., обʼєктив. ідеалізм Ґ. Геґеля). Але Р. Декарт радикально роз­межував тілесну і духовну суб­станції, що при­звело до дис­кусії навколо про­блеми душі й тіла. Крім того, емпіризм у ви­гляді феноменалізму Д. Гʼюма заперечив пер­спективність мисле­н­ня за допомогою понять про деякі приховані від спо­стереже­н­ня основи (ідеї, суті, сили): напр., цілісність душі не ґрунтується на наявності деякої основи, що забезпечує цю цілісність, а є лише ідеєю, за допомогою якої люди повʼязують певні спогади, враже­н­ня тощо як вияви того, що називають словом «душа». На цьому прикладі бачимо, що есенціалізм — ви­зна­н­ня деякої прихованої від зовн. спо­стереже­н­ня основи чи суті (лат. essentia) — може свідчити про тенденцію Г. У філософії 20 ст. неогеґельянство, марксизм, зокрема діалектич. матеріалізм, неотомізм — пере­важно голістичні та есенціалістські. Тим часом прагматизм, аналіт. філософія та екзистенціалізм, а також інтелектуал. тенденції, що їх по­значають ярликом «постмодернізм», спрямовані проти ви­зна­н­ня певних основ і сутностей, які не залежать від люд. діяльності. Ю. Габермас, напр., за­уважив, що сучасна філософія більше не може виходити з припуще­н­ня цілісності світу, природи, історії, су­спільства, в сенсі деякого зна­н­ня, спрямованого на від­кри­т­тя цілостей. Не тільки наяв. по­ступ емпірич. наук під­важує теор. сурогати картин світу; ще більше їх спростовує рефлексивна сві­домість, яка су­проводжує цей по­ступ. Цьому, на його думку, від­повід­ають також зміни в політ. ідеологіях: у мас. культурах Заходу, комунікат. структури су­спільності, якими оволоділи ЗМІ і які зорієнтовані на пасивне, роз­важал. і приватизоване спожива­н­ня інформації, під­важують цілісні зразки тлумаче­н­ня хоча б серед. радіуса дії. А від­так фрагментаризована повсякден­на сві­домість споживачів, які володіють вільним часом, стала панів. формою ідеології. Але з цим «роз­падом цілостей» повʼязані за­грози, адже пита­н­ня «єд­ності ро­зуму в роз­маїт­ті його голосів» (Ю. Габермас) стало важливою про­блемою нашого часу.

Г. і п а р т и к у л я р и з м в е п і с т е м о л о г і ї. Успіхи механіки та фізики загалом, а потім хімії у Новий час європ. історії схиляли до думки, що успішне пі­зна­н­ня ціліс. утворень можна забезпечити шляхом пі­зна­н­ня складових частин та звʼязків між ними. Тобто, дослідж. має рухатися від мікрорівня до макрорівня. Такий під­хід повʼязаний з редукціонізмом — поясне­н­ням вищого рівня шляхом його зведе­н­ня до нижчого. Його називають по­елементним, атомарним, механістичним, оскільки його прообразом є поясне­н­ня особливостей твердих тіл за допомогою атомарно-молекуляр. взаємодій. Натомість різні концепції Г. наголошують на тому, що пі­зна­н­ня цілого потребує особливих під­ходів, і що в багатьох випадках тільки пі­зна­н­ня цілого до­зволяє пояснити природу та фунціюва­н­ня його складових частин. Ще у 18 ст. механіст. ро­зумін­ню живих організмів було проти­ставлено концепцію віталізму (Л. Дюма), яка в оновлених варіантах зна­йшла продовже­н­ня у 19 та 20 ст. (Г. Дріш, А. Берґсон та ін.). Але у міру того, як у фізиці і хімії досягали дедалі більшого успіху в роз­крит­ті атомарно-молекуляр. структури речовин, аналіт. спосіб пі­зна­н­ня прагнули використовувати в ін. науках — у біо­логії (вірховізм), психології — асоціаніст. екс­перим. психологія та бігевіоризм. Методи бігевіоризму вплинули на соціологію і політ. науки: базовими стали вважати дис­позиції (схильності) чи ставле­н­ня (attitudes) окремих осіб; тим часом групові звʼязки пояснювали як наслідок між­особистіс. взаємодій (інтеракцій). Але на противагу до партикуляр., по­елемент. способу мисле­н­ня у природ. та гуманітар. науках на­прикінці 19–20 ст. були роз­винуті цілісні під­ходи. У біо­логії та медицині у 20 ст., на додаток до традиц. анатоміч. під­ходу, почали приділяти ува-гу системам (нервовій, гормональній) та повʼязаності цих систем в організмі. У нейрофізіології, зокрема у ви­вчен­ні мозку, на противагу дослідж. локалізації певних функцій, екс­периментально під­тверджено ціліс. характер діяльності мозку. У психології наголоше­н­ня взаємоповʼязаності псих. функцій та виявле­н­ня ціліс. структур маємо у ґештальтпсихології (засн. В. Кьолер і К. Коф­фка), яка пере­буває в опозиції до по­елемент. асоціаніст. та бігевіорист. психології. Як за­уважив Л. Виготський у перед­мові до рос. пере­кладу книги В. Кьолера, поня­т­тя структури (як цілого, що володіє своїми особливими властивостями, які не зводяться до властивостей окремих частин) допомагає подолати як механіст. теорію, так і наївні різновиди віталізму. Аналог. тенденції від кінця 19 ст. зʼявляються також у гуманітарних науках. З метою пояснити різні види цілостей австр. біо­лог Л. фон Берталанфі заклав основи заг. теорії систем, яку роз­вивав від серед. 1940-х до 60-х рр. Ця теорія дає типологію систем, класифікуючи різновиди цілостей. Його типологія ґрунтується на врахуван­ні двох осн. характеристик: як частини (елементи) повʼязані (взаємодіють) всередині цілого та як ціле взаємодіє зі своїм оточе­н­ням. При цьому взаємодія з оточе­н­ням до­зволяє пояснити взаємодію частин. У цій типології найбільш пер­спективним виявився поділ систем на закриті (мех.), кібернетичні і від­криті. Для від­критих систем характерний обмін із середовищем (матерією та енергією) на мікрорівні, при збережен­ні осн. макрорівневих параметрів. Від­криті системи здатні до самовід­творе­н­ня (роз­множе­н­ня), знаходже­н­ня динам. рівноваги з середовищем, на­громадже­н­ня й викори­ста­н­ня інформації про середовище з метою адаптації до нього. Сусп. системи здатні до само­структурува­н­ня (автопоезис), зміни основ своєї цілісності тощо.

П о л і т и ч н и й Г. У 20 ст. особливої гостроти набула суперечка між прихильниками та критиками Г. у методології сусп. наук. У центрі уваги по­стало пита­н­ня: чи у дослідж. су­спільств слід брати за основу опис поведінки окремих людей та взаємин між ними; а чи поведінку людей можна пояснити, коли знаємо, з яким су­спільством маємо справу. Суперечка набула гостроти, бо з цими позиціями повʼязували прихильність до несуміс. політ. ідеологій та практик, речників яких називали «індивідуалістами» і «колективістами». У багатьох випадках можна виявити звʼязок між методом пі­зна­н­ня сусп. явищ, якого дотримується філософ, та його політ. філософією. Аналіт. під­хід може схиляти до концепцій, які обирають за основу своїх політ. теорій особу, а прихильники ціліс. під­ходів — су­спільство як взаємоповʼязане ціле. Але епістемол. (методол.) індивідуалізм можуть по­єд­нувати з політ. Г. (напр., у випадку Т. Гоб­бса) і навпаки. У загальному ж традиц. напрями у зх. політ. філософії та від­повід­ні політ. ідеології і практики можна роз­ташувати у спектрі від крайніх форм партикуляризму (індивідуалізму) до крайніх форм Г. (колективізму, тоталітаризму). Анархізм опиниться на правому крилі цього спектра, комунізм і фашизм — на лівому. Всередині — опозиція між лібералізмом та консе­рватизмом: ці дві концепції, в свою чергу, містять колективіст. й індивідуаліст. варіанти. Одним із гострих критиків голістич. політ. практик став К. Поп­пер. У пр. «The Poverty of Historicism» (London, 1945, vol. 1–2; укр. перекл. — «Злиден­ність історицизму», К., 1994) та «The Open Society and Its Enemies» (London, 1996, vol. 1–2; укр. перекл. — «Від­крите су­спільство і його вороги», К., 1994, т. 1–2) він роз­глянув ці практики у звʼязку з їхніми метафіз. та методол. перед­умовами. Голістич. соц. інженерії, націленій на реформува­н­ня су­спільства в цілому (де реформатор чи революціонер пере­бувають у ситуації, коли не знають, що роблять), він проти­ставив почастин­ну соц. інженерію (piece-meal engineering). Про­блема «особа–су­спільство» по­стала у центрі уваги цікавої і плідної дис­кусії, яку сьогодні по­значають як суперечку між лібералами й комунітаристами. У цьому випадку обʼєктом критики стала обмеженість індивідуаліст. (атомарної) соц. та політ. філософії лібералізму. Комунітаристи вказують на прийнятність цілком виправ­даних елементів Г., оскільки особа не є абстракт. одиницею, бо ж її особливості можна пояснити тільки беручи до уваги, що вони є наслідком соціалізації (тобто, необхідно враховувати особливості того су­спільства, до якого належить особа). До ві­домих комунітаристів належать канад. філософ Ч. Тейлор та амер. політолог М. Сендел. В укр. політ. та ідеол. дис­кусіях цій колізії від­повід­ає роз­межува­н­ня на ліберал-демократів і націонал-демократів. Ліберал-демократи в СРСР ви­ступали проти тоталітаризму, за демократизацію, і вважали, що право націй на самови­значе­н­ня може бути звичай. наслідком процесу демократизації (якщо на те буде воля народів). А тому вони не наголошували на праві націй на самови­значе­н­ня та на вихован­ні нац. самосві­домості як шляху до реалізації цього права. У своєму ро­зумін­ні демократії вони виходили з універсаліст. перед­умов (універсал. прав людини), а від­так роз­глядали людину як абстракт. індивіда, не повʼязаного з певною самобут. культурою. Цін­ність культур. різноманітності світу та у звʼязку з цим захист самобут. нац. культур не входили в їхнє ро­зумі­н­ня демократії. Тим часом націонал-демократи виходили з того, що демократія як влада народу, перед­бачає наявність колектив. субʼєкта (народу, нації), який володіє певними культур. ознаками та нац. самосві­домістю. І вважали, що таке ро­зумі­н­ня демократії є складовою частиною як класич., так і новіт. політ. філософії лібералізму.

У сучас. укр. мас. та профес. інтелектуал. культурі, зокрема в гуманітар. і політ. мислен­ні, даються взнаки стереотипи наїв. Г. та есенціалізму, успадковані від філософії діалектич. матеріалізму, ідеології марсизму-ленінізму. Один із проявів наїв. есенціалізму маємо у випадку, коли значе­н­ня слів і термінів ро­зуміють під кутом зору певних сутностей, а не залежно від того, як використовують слова, терміни та вислови у різного роду лінгвіст. і ситуатив. контекс­тах. А не­увага до способу викори­ста­н­ня знаків, слів та висловів полегшує за­стосува­н­ня різного роду риторик як засобу маніпуляції мас. сві­домістю. Тому в укр. інтелект. культурі актуал. є засвоє­н­ня уроків аналіт. філософії та крит. герменевтики. Йдеться про становле­н­ня якісно вищого рівня крит. самосві­домості, коли різного виду стереотипи у мислен­ні стають обʼєктом ро­зумової саморефлексії.

Завантажити статтю