Гуманітарні науки

Визначення і загальна характеристика

ГУМАНІТА́РНІ НАУ́КИ — галузі досліджень, предметом яких є людина як су­спільна (культурна, моральна, духовна) істота та все нею створене. Штучні жит­тєві середовища — це не тільки знаря­д­дя праці, житла, речі побутового вжитку, мистецькі витвори, а й уявле­н­ня, вірува­н­ня, ідеї пі­знавального змісту, звичаї та способи життя, су­спільні й політичні установи. Натомість терміном «науки про людину» по­значають як природничі, так і гуманітарні дослідже­н­ня, що стосуються людини та її діяльності. Поділ наук на природничі й гуманітарні є предметним (що пі­знаємо), а не методологічним (як пі­знаємо).

Термін «гуманітарні науки» має особливий смисловий від­тінок, джерела якого закорінені в європейській освітній традиції, яка на перше місце ставила ви­вче­н­ня латинської і давньо­грецької мов, літератури та мистецтва. Початки цієї традиції сягають античності, але вирішальну роль в її утверджен­ні ві­діграли європейські університети, засновані на поч. 13 ст., у яких базову освіту складало оволоді­н­ня трійкою наук (лат. trivium) — граматикою, риторикою та діалектикою (умі­н­ня вести аргументовану дис­кусію); від трійки від­різняли четвірку (лат. quadrivium) — геометрія, арифметика, астрономія і музика (ці науки більшою мірою теоретичні, повʼязані з викори­ста­н­ням математики). Такий поділ наук містить можливість проти­ставити природничі та гуманітарні науки не тільки за предметною, а й за методологічною ознаками. На методологічних від­мін­ностях між природничими і гуманітарними науками на межі 19 ст. — 20 ст. почали наголошувати у неокантіанстві й герменевтиці, вказуючи на провід­ну роль у гуманітарних науках методу індивідуалізації (на противагу узагальне­н­ням), а також інтер­претації та цін­ностей. В українській мові, як і в деяких інших європейських мовах, паралельно використовують два терміни — «гуманітарні науки» та «соціальні (су­спільні) науки». Попри від­мін­ність у смислових від­тінках, їх часто вживають як синоніми або по­єд­нують — «соціогуманітарні науки». У західних інтелектуальній традиції назви для гуманітарних наук змінювали залежно від того, що вважали найважливішою ознакою людини і людського світу — культуру, духовність, мораль. Звідси різні назви для них — «моральні науки» (Дж.-С. Мілль), «науки про культуру» (нім. Kulturwissenschaften), «науки про духовність» (нім. Geisteswissenschaften). В англійській мові роз­різняють «social sciences» (соціальні науки) і «humanities» (гуманістика, гуманітаристика) у давнішому значен­ні — ви­вче­н­ня латинської і давньо­грецької мов, від­повід­них текс­тів; у новітньому — дослідже­н­ня з літературо­знавства, мистецтво­знавства, культурології, релігіє­знавства, філософії.

Натуралістично зорієнтована методологія гуманітарних наук

За предметними особливостями можна ви­окремити три групи наук:

• природничі (фізика, астрономія, геологія, фізична гео­графія, хімія, біо­логія, ботаніка);
• природничо-гуманітарні (психологія, етологія, медицина, екологія, економгео­графія);
• гуманітарні: класичні — літературо­знавство й мистецтво­знавство, граматика, історія;
• новочасні й новітні — економіка та політ­економія, право­знавство, соціологія, соціальна психологія, антропологія (соціальна і культурна), етнологія (зокрема й етно­графія та фольклористика) і націологія (обʼ­єд­нувальна назва для досліджень, які по­значають пере­важно висловом «теорії нації»), право­знавство, політологія, релігіє­знавство.

• як можна здійснювати узагальне­н­ня у гуманітарних науках на противагу індивідуалізаціям;
• що вважати базовим у дослідже­н­нях — окреме, часткове (особа, група) чи ціле (су­спільство, культура);
• якою є роль інтер­претації у гуманітарних науках та як спів­від­носяться обʼєктивне і субʼєктивне в інтер­претаціях;
• яку роль ві­ді­грають цін­ності в методології гуманітарних наук.

• обʼєктивність (істин­ність);
• здійсне­н­ня узагальнень та повʼязува­н­ня загальних понять і тверджень у системи (теоретичність);
• пере­веде­н­ня якісних характеристик у кількісні (математизація);
• поясне­н­ня, засновані на принципі причин­ності;
• перед­баче­н­ня;
• практична за­стосовність наукових знань (технологічність).

По­стало пита­н­ня, яка з наук має бути засадничою в пояснен­ні су­спільних явищ (за аналогією з фізикою у природничих науках). Заперече­н­ня механістичного детермінізму під­штовхувало до того, щоб за основу гуманітарним наукам брати не фізику, а біо­логію або психологію. Найбільш виправ­даним здавався по­гляд, що засадничою для цих наук має бути психологія, адже люди від­різняються від інших живих істот духовністю. Але до кін. 19 ст. психологія залишалася інтро­спективною (субʼєктивною) та описовою. Ідея засадничої су­спільної науки, яка б була обʼєктивною (емпірично об­ґрунтованою), зреалізована О. Контом під на­звою «соціологія». Дотримуючись принципу методологічної єд­ності наук, він роз­ташував усі науки по лінії від простішого (і абстрактного) до складнішого (і конкретного):

математика — астрономія — фізика — хімія — фізіологія (біо­логія) — соціальна фізика (соціологія).

Замінивши «соціальну фізику» терміном «соціологія», поділив її на соціальну статику та соціальну динаміку. Соціальна статика — дослідже­н­ня організації су­спільства, його сталих структур: сімʼї, власності, держави, релігії, мови. Соціальна динаміка ви­вчає функціюва­н­ня цих структур — той зміст, яким вони наповнюються у процесі історичних змін. О. Конт вважав, що основи су­спільної структури є універсальними (властивими для всіх су­спільств) та не­змін­ними (змінюється лише їхня функція). Дж.-С. Мілль також дотримувався ідеї про методологічну єд­ність усіх наук: з його по­гляду, принцип причин­ності, по­єд­на­н­ня індуктивних і дедуктивних методів до­зволяє забезпечити таку єд­ність. При цьому Дж.-С. Мілль виходив із того, що основою поведінки людей є душевні події. А тому, на його по­гляд, су­спільні науки повин­ні базуватися на психології, яка до­зволяє від­крити закони поведінки людей (науку про поведінку людей він на­звав «етологією»). Він використовував термін «су­спільна наука» в однині, проте ви­знавав, що існує низка су­спільних наук, серед яких роз­різняв часткові і загальні. Часткові ґрунтуються на провід­ній ролі певного мотиву поведінки. Напр., політ­економія як наука стає можливою, якщо люди керуються потягом до збагаче­н­ня, але не в усіх су­спільствах такий мотив є провід­ним. Ринкова економіка можлива тільки при наявності у су­спільстві цін­нісних орієнтацій на збільше­н­ня багатства. Це врахува­н­ня ролі мотивів (які від­різняються у людей, що належать до різних су­спільств, цивілізацій та епох) за­грожувало під­важити універсалізм тих узагальнень, що їх здатна робити соціологія. Дж.-С. Мілль також припускав можливість «теоретичної історії» — індуктивного виведе­н­ня історичних законів на основі спо­стереже­н­ня за послідовністю певних змін, що до­зволяє перед­бачати майбутні історичні зміни. Загалом це від­повід­ає основній ідеї еволюціонізму, пред­ставленого в біо­логії концепцією Ч. Дарвіна, еволюційною соціологією Г. Спенсера, еволюційною антропологією (Л.-Г. Морґан, Е.-Б. Тайлор). Оста­н­ня ґрунтується на ви­знан­ні певних стадій зрілості, крізь які повин­ні пройти всі су­спільства. З еволюційною антропологією споріднена марксистська соціальна філософія, яка базується на припущен­ні, що всі су­спільства проходять крізь однакові стадії роз­витку (су­спільно-економічні формації). Марксистська філософія історії містить також явні ознаки економічного редукціонізму та есхатології (комунізм як заверше­н­ня історії класової боротьби).

Пере­гляд натуралістичної методології гуманітарних наук

На межі 19–20 ст. в опозицію до натуралістичного ро­зумі­н­ня методологічної єд­ності всіх наук ви­ступили гуманітарії, які наполягали на принциповій методологічній від­мін­ності їхніх наук від природничих. Неокантіанці баденської школи В. Віндельбанд та Г. Рік­керт проти­ставили дві групи наук за ознакою узагальне­н­ня–індивідуалізація: природничні науки спрямовані на від­кри­т­тя узагальнень (вони «номологічні»), гуманітарні науки — на індивідуалізацію («ідіо­графічні»). Інший під­хід для доведе­н­ня методологічної від­мін­ності між двома групами наук роз­винутий у руслі герменевтики (В. Дильтей, М. Гайдеґ­ґер, Г.-Ґ. Ґадамер). Згідно з герменевтичною традицією, різниця між двома групами наук ґрунтується на тому, що гуманітарії мають справу з обʼєктами, в яких уже втілено духовність певного діяча (особистого чи колективного): тобто, ці обʼєкти вже містять певне значе­н­ня, яке гуманітарій може «від­крити» шляхом ро­зумі­н­ня та інтер­претації. З герменевтичного по­гляду гуманітарні є «науками про дух», а індивідуалізація — тільки наслідок цього. Якщо позиція методологічної єд­ності всіх наук закорінена у філософії (світо­гляді) просвітництва, то герменевтичний наголос на внутрішньому досвіді та духовності — у філософії романтизму чи, вужче, у менталістичній традиції Й.-Ґ. Гердера. Якщо дивитися на зміни в ро­зумін­ні методології соціогуманітарних наук від кін. 19 ст. та у 20 ст. під кутом зору від­ходу від орієнтації на природничі науки, їх можна роз­глядати як пере­гляд (іноді дуже радикальний) вище на­званих показників науковості. У процесі цього пере­гляду гуманітарії були змушені вибирати певну позицію між полюсами, які можна подати у ви­гляді проти­ставлень: узагальне­н­ня — індивідуалізація, причин­не поясне­н­ня — інтер­претація, партикуляризм — голізм (мікрорівень — макрорівень), фактичне — цін­нісне. Крім цього, предметом дис­кусії стало пита­н­ня, на­скільки можливе перед­баче­н­ня в гуманітарних науках, а також осмисле­н­ня ролі новітніх технологій та практичної діяльності людини загалом. Щоправда, було б хибно ро­зуміти «зсуви» у на­званих бінарних опозиціях зліва праворуч як лінійні однобічні процеси. Не йдеться про цілковите від­ки­да­н­ня узагальнень на користь індивідуалізації, причин­ного поясне­н­ня — на користь інтер­претації, партикуляризму — на користь голізму. Скажімо, причин­не поясне­н­ня залишається за­стосовним і важливим у гуманітарних науках, доки його викори­ста­н­ня є виправ­даним. Головне — усві­домлювати різницю між причинами і мотивами: мотиви — особливі причини, оскільки з ними повʼязаний той чи ін. ступінь усві­домленого вибору дій, способів поведінки: маємо справу не з детермінацією, а самодетермінацією. Зміще­н­ня у на­званих бінарних опозиціях може бути корисним лише для зʼясува­н­ня певних тенденцій в окремих науках під кутом зору від­ходу від модерного, позитивістського ідеалу науки. Зміще­н­ня у бік індивідуалізації, голізму та посиле­н­ня ролі методу інтер­претації (у герменевтичному значен­ні терміна) спо­стерігаємо майже в усіх Г. н. Обмеженість можливості узагальнень у просторі (діахронічний аспект) та у ви­гляді універсальної історії (синхронічний аспект) випливає з наголоше­н­ня у соціології Дж.-С. Мілля на ролі мотивів. Критика універсалістських під­ходів (пере­важно на європоцентризмі) схиляла гуманітаріїв до вибору таких загальних під­ходів, які б уможливлювали індивідуалізацію. Від­хід від універсалізму до індивідуалізації пред­ставлений під­кресле­н­ням унікальності культур різних етносів, націй, цивілізацій, а також непо­вторних особливостей їхньої історії.

У соціології М. Вебера обрано поміркований варіант узагальне­н­ня: введе­н­ня поня­т­тя «ідеальних типів» означало, що узагальне­н­ня чинні тільки стосовно споріднених су­спільств. Соціологія Т. Парсонса ґрунтується на врахуван­ні домінантних у певному су­спільстві чи цивілізації систем цін­ностей. Ту саму тенденцію маємо в антропології (прикладом може бути культуроцентрична антропологія Ф. Боаса та його школи). Обмежену можливість здійснювати узагальне­н­ня, які б стосувалися усіх су­спільств, націй, цивілізацій по­єд­нували з критикою поня­т­тя «універсальної історії». Адже культурна від­мін­ність між су­спільствами, націями та цивілізаціями — наслідок від­мін­ностей в їхній історії. Цю тенденцію пред­ставлено в антропології 20 ст.: критика еволюційної антропології з боку «дифузіоністів», які від­кидали про­гресивізм, наголошуючи на ролі «впливів» (проникне­н­ня елементів однієї культури в іншу), на наявності в сучасному елементів минулого, хай навіть у видо­зміненому ви­гляді (циклічність), а це уможливлює різні форми су­спільної де­градації (комунізм, фашизм тощо). Оскільки віра в універсальні. історичні закономірності залишалася впливовою навіть у 1-й пол. 20 ст. (напр., у марксизмі), К. Поп­пер у праці «The Poverty of Historicism» (London, 1945, vol. 1–2; укр. пере­клад — «Злиден­ність історицизму», К., 1994) звернувся до аналізу поня­т­тя «історичних закономірності», проти­ставивши його поня­т­тю «історичної тенденції». Історична тенденція лише нагадує дію історичної закономірності, але на­справді вона триває внаслідок інертності су­спільств, яким бракує усві­домле­н­ня свободи вибору чи волі, щоб здійснювати історичний вибір.

Більшість видатних істориків 20 ст. уже не пояснювали хід історії дією універсальних історичних закономірностей, а зосереджували увагу на «біо­графіях» певних су­спільних цілостей (напр., кн. А.-Дж. Тойнбі «A Study of History» — «Дослідже­н­ня історії», Оксфорд, 1934–61, т. 1–12). При цьому самі «цілості» ро­зуміли як динамічні утворе­н­ня, які охоплюють елементи внутрішньої різнорідності та суперечливі тенденції. Спроби по­єд­нати деякі загальні під­ходи з урахува­н­ням принципових від­мін­ностей різних типів систем наявні у загальній теорії систем, основи якої у 40–50-х рр. заклав ві­денський біо­лог Л. фон Берталанфі. Роз­виток теорії систем у за­стосуван­ні до людини і людського су­спільства призвів до ро­зумі­н­ня того, що соціальним системам властива самореференція, самодетермінація і само­структурува­н­ня (Н. Луман, Г.-Р. Матурана): цю ознаку стали по­значати терміном «аутопоезис». Теорію систем використовували у теоріях організації, управлі­н­ня та виробле­н­ня рішень, політичних теоріях. Зміще­н­ня в бік голізму пред­ставлене у психології критикою по­елементної (асоціаністської) психології прихильниками ґештальтпсихології, а також критикою «глибин­ної» психології (психо­аналізу) з боку прихильників «вершин­ної» психології (В.-Е. Франкл). У мово­знавстві та літературо­знавстві альтернативу до по­елементного під­ходу за­пропонував структуралізм. Наголоше­н­ня на ролі герменевтичних під­ходів (інтер­претації) маємо у соціології (від М. Вебера до П. Бурдьє), в історичній герменевтиці Р.-Дж. Кол­лінґвуда, а також у літературо­знавстві, мистецтво­знавстві та культурології. Сучасна ситуація у філософії та методології гуманітарних наук стала наслідком критики неопозитивістської філософії науки, пред­ставленої в радикальній версії філософами Ві­денського гуртка. Критику цієї філософії науки ще у 30-х рр. роз­почав К. Поп­пер. Хоча він був прихильником позиції методологічної єд­ності всіх наук, але вважав, що таку єд­ність можна успішно об­ґрунтувати тільки шляхом пере­гляду концепції логічного позитивізму, що спирається на принцип емпіричної верифікації. Значно радикальнішу критику традиційних епістемологічних під­ходів за­пропонував П. Вінч у книзі «The Idea of Social Science and its Relation to Philosophy» («Ідея соціальної науки і її від­ноше­н­ня до філософії», Лондон, 1958), наголосивши на герменевтичному значен­ні терміна «ро­зумі­н­ня» у за­стосуван­ні до гуманітарних наук та на різниці між поня­т­тями причин і мотивів. Та найбільшу роль у під­важуван­ні панівного уявле­н­ня про наукову діяльність ві­діграло дослідже­н­ня «The Structure of Scientific Revolutions» («Структура наукових революцій», Чикаґо, 1962) Т.-С. Куна. Нову філософію науки стали по­значати як постпозитивізм, постемпіризм, постмодернізм. Це змінило під­хід до традиційних про­блеми спів­від­ноше­н­ня методів природничих та гуманітарних наук

Методологічний плюралізм

Загальна тенденція змін у філософії та методології Г. н. у 20 ст. полягає у тому, що в остан­ній третині 20 ст. науковці вважали виправ­даною практику методологічного плюралізму замість намага­н­ня від­крити якусь одну обʼ­єд­нувальну парадигму гуманітарних наук. Це від­повід­ало аналогічним змінам у методології природничих наук (концепція конкуренції теорій К. Поп­пера, методологічний «анархізм» П.-К. Феєрабенда та ін.). У 19 — 1-й пол. 20 ст. робили спроби подолати наявні ознаки роз­ходжень та суперечок на основі деякої засадничої парадигми, на яку б спиралися соціогуманітарні науки. У 20 ст. певні методології набули статусу парадигм у межах кількох наук чи навіть для всіх соціогуманітарних наук, зокрема структурно-функціональний під­хід, бігевіоризм, семіотика, феноменологія, герменевтика, фройдизм (і фройдо-марксизм), автопоетичний системний під­хід, структуралізм. Певний метод виникав у межах однієї науки, потім поширювався на інші: бігевіоризм — у психології (Дж. Вотсон, Б.-Ф. Скін­нер), далі у поміркованій формі використовували в семіотиці (Ч.-В. Мор­рис), у мово­знавстві (Б.-Л. Ворф, Е. Сепір), політичній науці. Структуралізм зʼявився спочатку в лінгвістиці (Ф. де Сос­сюр), поширився на літературо­знавство (Празька школа), на антропологію (К. Леві-Строс). Те ж саме можна сказати про системний під­хід. Існували також територіальні від­мін­ності у викори­стан­ні окремих теорій у певні періоди.

В остан­ній третині 20 ст. у природничих та су­спільних науках почали ви­знавати виправ­даність конкуренції, доповнюваності та по­єд­на­н­ня різних методологій. Учасник обговоре­н­ня стану методології в політичній науці на 16-му світовому кон­гресі 1994 Між­народної асоціації політичних науковців (IPSA — International Political Science Association) Ґ. Альмонд висловив думку, що існує плюралізм у методах та під­ходах, але він є радше еклектичним і синергетичним, ніж ізоляціоністським. Тобто йдеться не про механічне спів­існува­н­ня різних теорій та методологій, а про їх взаємодоповнюваність. У під­ручнику «А New Handbook of Political Science» («Новий під­ручник політичної науки», Оксфорд, 1996) К. фон Бейме пропонує емпіричні політичні теорії роз­ташувати у чотирьох площинах, утворених прямокутним пере­тином осей. Лівий полюс горизонтальної осі по­значає зро­ста­н­ня системного під­ходу, правий — під­ходу під кутом зору діяча (особи, держави, нації). Вертикальна вісь по­значає роз­ташува­н­ня теорій за виміром макрорівень (рух угору) — мікрорівень (рух униз). Кожну із сучасних теорій чи методологій роз­міщено в одній із чотирьох площин від­повід­но до на­званих вимірів. Ситуація методологічного плюралізму, зафіксована в політичній науці, значною мірою стосується всіх гуманітарних наук. Але цей методологічний плюралізм по­єд­нано з протилежною тенденцією: замість ізольованого спів­існува­н­ня окремих теорій чи претензій однієї з теорій ви­ступати обʼ­єд­нувальною парадигмою в остан­ній третині 20 ст. у науковій діяльності набувало дедалі більшої ваги прагне­н­ня науковців до зі­ставлень своїх концепцій із концепціями інших науковців. У філософії цю тенденцію пред­ставлено як дола­н­ня від­городженості західної філософської традиції від інших філософських традицій (китайської, індійської) та появу компаративної філософії. Загалом цю тенденцію можна по­значити як прагне­н­ня до «єд­ності ро­зуму в різноманітності його голосів» (за формулюва­н­ням Ю. Габермаса).

Пошире­н­ня пред­ставницької демократії, прав людини, ринкової економіки та універсалізація соціальних стандартів сут­тєво збільшили спільність нормативних перед­умов. В обговорен­ні про­блем су­спільних наук — економіки, права, політології — спільність цих перед­умов збільшила можливості поро­зумі­н­ня та викори­ста­н­ня спільних системних під­ходів. Цю універсалізацію цін­ностей гуманітарії не мислять як наслідок дії обʼєктивної історичної закономірності, бо поцінува­н­ня прав людини (демократія) чи ринкової економіки залежить від вибору людей. Між тим, спільнотам, які прагнуть зберігати традиційні способи життя, має бути забезпечено таке право, хоча його здійсне­н­ня є нелегким у світі, в якому зро­стає взаємоповʼязаність і мобільність — інтеграція, міграція людей та ідей. Ця універсалізація цін­ностей (глобалізація) не обовʼязково має вести до знище­н­ня культурної різноманітності світу та інших негативних наслідків глобалізації. Традиційні про­блеми узагальне­н­ня–індивідуалізації, універсалізму–релятивізму одержують нову пер­спективу роз­вʼяза­н­ня: йдеться не лише про обʼ­єд­на­н­ня зусиль для подола­н­ня глобальних про­блем (напр., екологічних), а й про ви­зна­н­ня засадничих цін­ностей як універсальних шляхом між­культурних та між­цивілізаційних полілогів.

У мистецтві спо­стерігаємо протилежні процеси. У 20 ст. у західнокультурній традиції домінува­н­ня певних напрямів і стилів стає дедалі більш короткочасним, нормативні теорії в літературі, живописі, музиці (засн. на певних естетичних канонах) втрачають свою силу. Літературо­знавство та мистецтво­знавство виявляють найвиразніші ознаки гуманістики: по­єд­нуються мінімальні теоретичні перед­умови (їх джерелом є пере­важно семіотика та герменевтика) з інтер­претаціями, де провід­ну роль ві­ді­грає особиста інтуїтивна чутливість інтер­претатора до смислів, що їх містить певний твір. До викори­станих вимірів К. фон Бейме щодо політичних теорій слід додати виміри під кутом зору ролі інтер­претації (у герменевтичному значен­ні терміна) та ролі цін­ностей. На­станова герменевтики, що своє світоро­зумі­н­ня й цін­нісні орієнтації дослідник має «брати в дужки», прагнучи зро­зуміти чужі жит­тєві світи, спрямована на досягне­н­ня обʼєктивності інтер­претацій. Але ситуація ускладнюється у випадку твор. інтер­претації, яку можна поділити на два види (що часто по­єд­нуються):

• ви­окремле­н­ня та роз­виток окремих ідей твору, хай навіть самим автором сформульованих неясно, у ви­гляді натяків;
• за­пропонувати цілісне «баче­н­ня» певного твору, творчості, дії чи діяльності особи, світоро­зумі­н­ня певної епохи.

Гуманітарні науки в сучасній Україні

Роз­глядаючи новітню історію соціогуманітарних наук в Україні, мусимо зважати на фундаментальну важливість су­спільно-політичних перед­умов для інтелектуальної діяльності. Більшовицька агресія проти УНР і включе­н­ня більшої частини України до складу комуністичної імперії з її терористичним диктаторським режимом обернулися трагедією для українських інтелектуалів, особливо літераторів, митців та науковців-гуманітаріїв за період 1920–41. Тільки почасти ці втрати були компенсовані від­носно більшим рівнем свободи слова у Західній Україні 20-х–30-х рр. та дослідже­н­нями українців у діаспорі. Не­зважаючи на ці вкрай не­сприятливі су­спільно-політичні перед­умови, позитивні здобутки гуманітарних наук у Радянській Україні є вагомими. Однак ці досягне­н­ня мало стосувалися про­блем філософії та методології соціогуманітарних наук, оскільки цей напрям досліджень (зокрема антропологія, етнологія, націологія, філософія історії, релігії, література і мистецтво) пере­бував під при­скіпливим ідеологічним контролем. До рідкісних винятків належать структуралізм Тартуської школи, генеративні теорії в мово­знавстві (серед них і математична лінгвістика), роз­робки у соціології. Йдеться про напрями, які роз­глядали як цін­нісно (ідеологічно) нейтральні. Поза тим можна знаходити лише окремі тенденції, пере­важно приховані або не роз­винуті до рівня особливих теорій чи концепцій. Для їх реалізації в Україні зʼявилися можливості у 1990-і рр. (дола­н­ня наслідків ізоляції перед­усім від зх. інтелектуальних здобутків 20 ст. у цій галузі, охоплюючи також краще зі створеного українцями в діаспорі). Філософським фондом 2001 засновано серію ви­дань під на­звою «Сучасна гуманітарна бібліотека» (здійснюють у межах видавн. про­грами «Сковорода» за під­тримки посольства Франції в Україні). У початковому періоді, беручи до уваги потреби вищої освіти, важливим пріоритетом має бути створе­н­ня антологій, які б концентровано подавали студентам стат­ті та фрагменти творів із загальних і спеціальних про­блем філософії та методології гуманітарних наук. Прикладом може бути «Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.» (Л., 2002) за ред. М. Зубрицької. Існує потреба в таких добре структурованих антологіях з семіотики, герменевтики, культурної антропології, пере­кладах окремих західних авторів, присвячених філос.-методологічним про­блемам Г. н. Ви­дано окремі дослідже­н­ня українських гуманітаріїв із філософії та методології окремих гуманітарних наук, які можна вважати початком виходу на належний якісний рівень обговоре­н­ня про­блем.

Літ.: W. Dilthey. Der Aufbau der geschichtlichen Welt in den Geisteswissenschaften. Suhrkam Verlag, 1970; Rationality and Relativism. Oxford, 1982; J. Bleicher. Contemporary Hermeneutics. Hermeneutics as Method, Philosophy and Critique. London; New York, 1987; Гадамер Х.-Г. Истина и метод / Пер. с нем. Москва, 1988; J. Hick. An Interpretation of Religion. Hampshire; London, 1989; J. Bohman. New Philosophy of Social Science. Cambridge, 1991; D. Little. Varieties of Social Explanation. Westview, 1991; Ґел­лнер Е.-А. Розум і культура / Пер. з англ. К., 1992; Бурдье П. Социология политики / Пер. с франц. Москва, 1993; M. Hollis. The Philosophy of Social Science. Cambridge, 1994; Рикер П. Конфликт интер­претаций / Пер. с франц. Москва, 1995; Кол­лінґвуд Р.-Дж. Ідея історії / Пер. з англ. К., 1996; За­шкільняк Л. О. Вступ до методології історії. Л., 1996; Грицак Я. Нарис історії України. Формува­н­ня модерної української нації XIX–XX ст. К., 1996, 2000; W. Adams. The Philosophical Roots of Anthropology. CSLI Publications, 1998; Dialogue and Universalism. Warszawa, 1998. Vol. 8, № 5–6; Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія: Під­руч. К., 1999; Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. К., 1999; Габермас Ю. Структурні пере­творе­н­ня у сфері від­критості / Пер. з нім. Л., 2000; Йонас Г. Принцип від­повід­альності / Пер. з нім. К., 2001; Баландьє Ж. Політична антропологія / Пер. з франц. К., 2002; Слотердайк П. Критика цинічного ро­зуму / Пер. з нім. К., 2002; Павличко С. Теорія літератури. К., 2002; Кузнецов В. І. Філософія права: Історія та сучасність. К., 2003; Блюменберг Г. Світ як книга / Пер. з нім. К., 2005; Про­блеми теорії ментальності. К., 2006.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю