Головко Андрій Васильович

Визначення і загальна характеристика

ГОЛОВКО́ Андрій Васильович (21. 11 (03. 12). 1897, с. Юрки, нині у складі с. Хорішки Козельщин. р-ну Полтав. обл. — 05. 12. 1972, Київ) — письмен­ник. Член СПУ (1934). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1969). Навч. у Кременчуц. реал. училищі (нині Полтав. обл., 1908–14), з якого був виключ. за участь у нелегал. літ. гуртку «Юнацька спілка» та створен­ні рукопис. ж. «Рідна мова». Після закін. Чугуїв. військ. училища прапорщиків (нині Харків. обл., 1915) — солдат рос. армії (1917 — чл. рев. солдат. комітету). Після поверне­н­ня додому працював у кременчуц. повіт. г. «Нове життя» (1918–20). Влітку 1920 добровольцем вступив до Червоної армії, був командиром загону кін­ної роз­відки, згодом — лектором Школи червоних старшин у Харкові; вчителював. Починав як поет; юнац. ліричні вірші склали зб. «Самоцвіти» (Кременчук, 1919). Тоді ж зʼявляються і перші проз. спроби Г., а літ. імʼя зробила йому повість «Червоний роман» // «Червоний шлях», 1923, ч. 4–5. Драматизм рев. подій від­творено в образах двох героїв-антиподів. Один із них, прапорщик Петленко, малює ідеал вільної України в старокозац. дусі: «Наша ненька-Україна в муках родить нове життя. Більш за двісті літ неволі, годі з нас! Україна буде вільною і само­стійною!» І він «малював нез­глядний степ... Козацькі походи... Села в долині. У садках хати, як малюнки. На полі за плугом селяни... А увечері... спів­ають дівчата хороші в намисті і в картатих плахтах». Інший, який пішов без­о­глядно за більшовиками, так само захоплено малює ідилію «комуни». Автор всіляко прагне надати більшої привабливості візіям збільшовиченого молодика, виразно ідентифікуючись із ним: «Через десять літ яких не впі­знаємо ми степу свого. Самих себе не впі­знаємо... Жнива. Якась комуна жне. Хліб буйний, золотий. На гони далекі — жатка за жаткою... А слідом комунари молоді...». Обидва герої великою мірою умовні, як узагальне­н­ня двох можливих шляхів у революції. Це ніби обʼєктивація тієї внутр. суперечки, що точилася в душі багатьох молодих селян: «Боліла голова. Здавалося, взяли її в лещата й тиснули в одну скроню ХVII сторіч­чя, а в другу ХХ». Антитеза 17 ст. — 20 ст. — не випадкова: стереотип більшов. пропаганди, яка наголошувала, мовляв, істор. анахронізм «само­стійництва», а майбутнє вбачала в без­умов. і швидкому тріумфі «комуни». Г., як і ін. молоді рад. письмен­ники того часу, щиро пере­ймався цим стереотипом, але, як талановитий художник-реаліст, не міг не бачити й антитези — це вже пізніше в літературу при­йшла норма окарикатуре­н­ня її, обовʼязк. ком­прометації «негативного» персонажа. І в на­ступ. повісті — «Пасинки степу» (1924), де йдеться про соц. влаштува­н­ня батрацтва за перших літ рад. влади, життя й боротьбу наймитської молоді, її потяг до культури, — маємо гостре проти­стоя­н­ня. Один голос за­стерігає: «...В комунії твоїй щастя. Те ж крепацтво — щитай. Прикажчики, управляющі... Бачили ми, жили по-комунічеському. От у казармах, в солдатах...», — а другий знімає всі сумніви без­о­гляд. вірою в гучні ідеї: «Вір не вір, а небезперемін­но буде, як ото оратори висказували. Не життя, а... (не знаходив слова під­хожого, тільки головою хитнув і бриля скинув поривно) — їдріт твою наліво!». З пер­спективи часу саме ці моменти ідеол. проти­стоянь (попри не­адекватність ре­презентації «ворожої точки зору») являють особл. інтерес. У ці роки формується своєрід. «головківський» стиль, в якому ліризм і часом романт. під­несеність по­єд­нуються з тяжі­н­ням до густої реаліст. конкретики; багато уваги письмен­ник уділяє ритмомелодиці свого письма (на жаль, пізніше ці якості були втрачені — не в остан­ню чергу, мабуть, під впливом критики, яка звинувачувала письмен­ника в орнаменталізмі). Висока стиліст. культура вирізняла Г. з-поміж багатьох «плужан» — членів літ. організації «Плуг», що обʼ­єд­нувала авторів, які орієнтувалися на сільс. тематику і серед яких було чимало початківців; хоч «Плуг» і декларував важливість профес. на­вча­н­ня, але в гучних дис­кусіях 20-х рр. нерідко від­давав пере­вагу «ідеологічній витриманості» перед культурою письма. З цього по­гляду Г. був одним із небагатьох нетипових «плужан».

Велику популярність принесли Г. оповіда­н­ня «Пилипко» і «Червона хустина» (1923), в яких через долю дітей села показано драматизм подій рев. доби; оповіда­н­ня пере­йняті глибоким лірич., нар.-поет. на­строєм. Повість «Можу» з однойм. збірки (Х., 1926) від­значалася зосередженістю на психології героя і викликала закиди в «біо­логізмі» та натуралізмі. У своїх ран­ніх творах Г. від­творив на­стрій хмільного захвату молодих учасників революції з бідноти й батрацтва, а водночас їхні наївні ілюзії й химерні уявле­н­ня. Але дійсність готувала його героям суворий урок соц., жит­тєвої науки. Він лежав у площині спів­від­ноше­н­ня ілюзії та реальності, ви­мріяної ідилії та жит­тєвих неминучостей, у кризі стихій. волюнтаризму, що роз­раховував на негайне і прописове ощасливле­н­ня людства. Ця невід­повід­ність для сільс. бідноти й батрацтва, речником яких був Г., особливо наочно виявилася тоді, коли по бурхл. роках революції, громадян. війни та «воєн­ного комунізму» на­стала смуга порівняно спокій. госп. роз­будови (НЕП) та нових, не­збройних форм соц. проти­стоянь. Основні екон. і соц. гасла та зав­да­н­ня революції на селі залишилися не­здійсненими. А тим часом нові жит­тєві процеси породжували нові про­блеми. Все це приходило в болючу суперечність з недавніми надіями тих, хто повірив у більшов. заклики та обіцянки. Шука­н­ня селянством, сільс. біднотою соц. справедливості не скінчилося. І укр. література отримала разючий документ люд. совісті й соц. драми — роман Г. «Бурʼян». Формально роман ніби вписувався в проваджувану більшов. партією кампанію викри­т­тя деморалізов. елементів у своїх лавах, посібників куркульства та ін. класових ворогів. Г. нібито роз­вивав крит. на­станови партії. Але на­справді обʼєктив. зміст роману виходив далеко за межі цього партій. пафосу. Не у формах критиканства, а у формах жит­тєвої правди в романі показано, як під машкарою рад. «соціалістичної» су­спільності, госп. пере­будови і показних гараздів та ритуал. радостей в укр. селі тривали старі й народжувалися нові соц. трагедії селянства, як пере­роджувалася «революційна» влада і зро­сталася з «традиційним» екс­плуататор. шаром; соц. психологію цих пере­родженців письмен­ник «екс­понував» в усій жит­тєвій повнокровності й закоріненості. Пере­родженцям проти­ставлено «справжнього комуніста» Давида Мотузку, який, повернувшись з армії, бере на себе місію від­новле­н­ня справж. облич­чя рад. влади як самоврядува­н­ня трудівників. Образ Давида Мотузки був внутрішньо повʼязаний з традиціями укр. класики і викликав у памʼяті образи мужиц. правдошукачів з творів І. Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, М. Коцюбинського. Тодішня літ. критика вбачала тут успіх молодої рад. літ-ри; і в пізнішому літературо­знавстві Давид Мотузка інтер­претується як один із най­яскравіших образів комуністів в укр. літ-рі. Однак не можна оминати й те, що міра його типовості для парт. кадрів небезсумнівна — з цього по­гляду промови­стою є роз­мова селян про Давида Мотузку. Люди знають, що він «партійний», але дивуються: чому такий не схожий на інших, знаних їм «комуністів» («тих, що в галіхве»): не лізе в начальство, не роз­махує наганом, не криє «в мать», не грабує, не пиячить... і приходять до висновку: «зовсім він не партійний, виходе».

«Бурʼян» можна вважати вершиною вільного худож. самовираже­н­ня Г. Далі почалися часи, коли йому, як і ін. талановитим письмен­никам, довелося без кінця узгоджувати свої ідейно-художні концепції з вимогами офіціоз. вульгаризатор. критики, без кінця пере­робляти, а то й просто калічити раніше написане (не уник «виправлень» і текст «Бурʼяну»). Це була справжня трагедія скутого творчого духу, роз­тягнена на роки й десятилі­т­тя. Чи не найболючішим її моментом були поневіря­н­ня з романом «Мати» та не­здійсненим задумом роману «Три брати». Роботу над остан­нім Г. роз­почав на­прикінці 20-х рр. У ньому він хотів від­творити події революції та громадян. війни в Україні. Але, як свідчив пізніше автор, «роз­робляючи сюжет, від­бираючи типаж, я побачив, що роз­виток дії стримуватимуть, гальмуватимуть від­ступи, де я буду показувати пере­д­історію та історію подій 1905; я пере­конався, що без пролога мені не обі­йтися. Так зʼявився твір «Мати» як пролог до роману». Отже, роман «Мати» мав бути прелюдією до епіч. картини рев. подій в Україні. Г. хотів дати своєрідну художню філософію укр. історії, боротьби народу за соц. й нац. визволе­н­ня. Тому письмен­ник шукав по­єд­на­н­ня без­посеред. реалізму, соц.-психол. аналізу, якого він досягнув у «Бурʼяні», — з високою худож. символікою й концентров. антитетичністю образів (тенденція до чого від­чувалася в низці його ран­ніх творів). Звідси певна алегоричність образу матері та трьох її синів, що мали ре­презентувати три соц. сили: селянство (Остап), інтелігенцію (Юрко) і робітн. клас (Артем) — та їхні шляхи в революції. Роман ви­йшов друком 1932. Твір зразу ж ви­знано видатним досягне­н­ням укр. прози: формально в ньому дотримано офіц. соціол. схему, від­повід­ні політ. оцінки, а художню пере­конливість забезпечував талант письмен­ника. Окремі закиди критики не ставили під сумнів непересіч. вартості твору. Але не­вдовзі ситуація різко змінилася. В атмо­сфері зро­ста­н­ня агресивності вульгар. соціологізму та ідеол. погромів і політ. ре­пресій критика роману Г. набрала характеру політ. цькува­н­ня. Письмен­ника звинувачували не лише в «біо­логізмі», а й «націоналізмі» — тільки через те, що він намагався по можливості не спрощувати процеси істор. роз­витку України і не подавати по­статі антагоністів більшовизму в карикатур. плані: широко й драматично показував соц.-політ. роз­лам укр. су­спільства. Особливо ж закидали письмен­никові те, що образ матері в романі — вже й не просто символ України, а, мовляв, символ єд­ності й без­буржуазності укр. нації — в дусі теорії «єдиного потоку», — з чим не могли змиритися апологети класової боротьби. Така політ. кваліфікація зна­йшла й офіц. під­твердже­н­ня в доповіді І. Кулика на Першому Всеукр. зʼ­їзді рад. письмен­ників (1934): «Самий образ матері наводить на сумнів, нагадує символ «неньки-України», що є однаковою мірою рідною матірʼю і для робітника, і для селянина, і для потенціального петлюрівця».

В атмо­сфері нагніта­н­ня політ. звинувачень Г. зрештою від­мовився від продовже­н­ня роботи над «Трьома братами», а роман «Мати» докорін­но пере­робив. У другій ред. «Матері» (1935) знято образ Юрка; немає і чудових лірич. сторінок, що показували зу­стрічі Катрі з художником Савою Дорошенком та їхнє коха­н­ня. Тепер Сава Дорошенко, «вин­ний» за вихова­н­ня Юрка в дусі «національного патріотизму» (в першій ред.), — просто закінч. негідник і роз­пусник, що намагався спокусити Катрю — у панських, мовляв, традиціях. Письмен­ник пішов на по­ступки вимогам шаржувати образи «націоналістів», спростити складні істор. ситуації на догоду «класовій чіткості». Втрату внутр. драматизму образу матері письмен­ник намагався компенсувати, наголошуючи домінанту її ідей. зро­ста­н­ня, насамперед у стосунках із сином Артемом — робітником-більшовиком. Ставши закінч. само­стій. твором, нова ред. роману «Мати» одначе зберегла й характер своєрід. «за­співу» до дальшої роз­робки теми укр. села в трьох революціях. Задум «Трьох братів» по­ступово транс­формувався в цикли романів про одного з них — більшовика Артема Гармаша, сина Катрі й коваля Юхима Гармаша. Г. зберіг енергію та лаконізм письма, але колишня його сувора дисципліна вислову часто пере­ходить у аскетизм і сухість, а то й інформативність. Стиліст. тканина збідніла на соковиті барви й лірично-поет. тони; майже втрачені раніше характерні для Г. індивід. ритм фраз та синтаксис (якими йому немало докоряла критика); поменшало тієї вольової екс­пресії в малюван­ні, що на­ближала ранню прозу Г. до кіновиразності й кінодинаміки. Однак водночас зміцніла епічна роз­важливість роз­повіді й потвердішали колючки «мужицької» іронії. Взагалі орієнтація на солону «мужицьку» правду в роз­повіді складає її тверду основу, пере­сякає і форму її, і структуру. З цим же повʼязаний і «місцевий», локал. характер роману: це епопея провінції, «глибинки», низів, — саме тих місць, тих сіл і містечок, які письмен­ник вичерпно знав і яких стосувалося найголовніше в його житті й творчості. Екон. побут, аграрні від­носини, соц. й класові процеси на селі Г. описав з таким досконалим зна­н­ням, конкретністю й точністю, з такою широтою й ґрунтовністю, яких в укр. літературі не було після «Fata morgana» М. Коцюбинського. Г. умів пере­йматися психологією, світопочува­н­ням та рефлексами селянина і тоді, коли виводив його в по­дробицях та випадковостях щоден. побутува­н­ня, і тоді, коли пере­ходив до його корін­них жит­тєвих інтересів; тут Г. під­носився до рівня М. Коцюбинського й В. Реймонта. Су­проти тверезого й самобут. глузду селян, їхнього прагне­н­ня само­стійно до всього докопатися, досить про­грашно ви­глядає в романі книжність, догматичність, «цитатність» городян, які мислять і роз­мовляють здебільшого взятими на­прокат казен­нуватими формулами. В тому числі й робітникам та партійцям бракує колориту і багатства натури. Однак сам гол. герой, попри свою парт. ортодоксальність і дидактичність, усе-таки залишається змістов. і привабл. по­ста­т­тю.

Творчість Г., попри втрати й спотворе­н­ня, яких за­вдали часи догматизму й несвободи, залишається серед най­яскравіших сторінок укр. прози. Важливим зав­да­н­ням є від­новле­н­ня первіс. текс­тів письмен­ника. 1979 СПУ встановила щорічну літ. премію ім. А. Головка за кращий проз. твір року. Окремі твори Г. пере­кладено мовами багатьох народів світу. Г. — також автор кіноповісті «Скиба Іван» (Х., 1934) та кіносценаріїв «Митько Лелюк» (1937), «Літа молодії» (1940). На Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. Довженка за творами Г. знято новелу «Пилипко» (1962, реж. М. Сергеєв; уві­йшла до дит. кіноальманаху «Зірочка») та х/ф «Бурʼян» (1966, реж. А. Буковинський).

Тв.: Дівчинка з шляху. Х., 1923; Червона хустина. Х.; К., 1924; Можу. Повісті й оповіда­н­ня. Х., 1926; Бурʼян. Х., 1927; Пилипко. Х., 1928; Мати. Пролог до роману «Три брати». Х., 1933; Мати. Вид. 3-є, пере­робл. К.; Х., 1935; Літа молодії. Кіносценарії. К., 1956; Твори: В 5 т. К., 1976–77; Твори: В 2 т. К., 1986–87.

Літ.: Майфет Г. Андрій Головко // Плужанин. 1927. № 7; Чередниченко В. Про нову повість українську «Бурʼян», її автора і радянську критику // Зоря. 1927. № 6; Ткаченко И. О современ­ном украинском романе // Забой. 1928. № 6; Заєць В. Документ доби. Про Головків роман «Мати» // ЧШ. 1933. Ч. 3; Ткаченко І. Велика пере­мога (про роман А. Головка «Мати») // Літ. Донбас. 1933. № 2; Кулик І. Ю. Доповідь на Першому Всеукраїнському зʼ­їзді радянських письмен­ників. Х., 1934; Новак Я. Творчість Андрія Головка // Літ. критика. 1940. № 1; Килимник О. Андрій Головко. К., 1954; Коваленко Л. Андрій Головко. К., 1958; Сеник Л. Роман Андрія Головка «Мати». К., 1963; Маєвська Т. П. Андрій Головко: Біо­бібліогр. покажч. К., 1964; Пасічник М., Фролова К. Андрій Головко. К., 1967; Новиченко Л. М. Світлий талант // Новиченко Л. М. Не ілюстрація — від­кри­т­тя! К., 1967; Дзюба І. Чи знаємо ми Андрія Головка // Дукля. 1968. № 5; Про Андрія Головка. Спогади. Стат­ті. К., 1980; Лета В. П. Андрій Головко // Письмен­ники Рад. України. К., 1984. Вип. 11; Орлик П. І. Андрій Головко: Нарис життя і творчості. К., 1986; Клочек Г. Д. Як на­близитись до Давида Мотузки? К., 1987.

І. М. Дзюба

Завантажити статтю