Д
Д — шоста літера української абетки. Є в усіх алфавітах, створених на основі слов’янської кириличного графіки. Назва літери «де» вживається як іменник середнього роду. Буває велике і мале. За формою накреслення — це видозмінена кирилична літера «Д» («добро»), що походить від греко-візантійської «Δ» («дельта»). У староукраїнській графіці мала варіанти написання, зумовлені типом письма та належністю писаря до писемної школи. Велика кількість графічних варіантів «Д», що зафіксована в пам’ятках української мови, допомагає визначити час і місце їх написання. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. У сучасній українській мові літерою «Д» позначають шумний зімкнений передньоязиковий приголосний звук, твердий або м’який. Перед глухими в середині і в кінці слова не втрачає дзвінкості. Має кореляти за дзвінкістю/глухістю — звук [т]. Входить до складу диграфів дж та дз. У старослов’янській кириличній абетці мала числове значення «чотири». Використовується у класифікаційному поділі зі значенням «шостий»: розділ «д», група «Д», пункт «д». При цифровий нумерації вживається як додаткова диференційна ознака, коли низка предметів має однаковий номер: будинок 7д тощо.
Завантажити статтю
