Абетка

Визначення і загальна характеристика

АБЕ́ТКА (від назви перших укр. літер а, б) — 1) сукупність літер, роз­ташованих у певному усталеному в даній мові порядку, що по­значають її звуковий лад на письмі. Синоніми: алфавіт (від назви перших літер грец. А. — a (альфа) і b (бета (віта); азбука (від назв перших старословʼян. літер «аз» та «буки»); 2) початковий посібник для на­вча­н­ня грамоти (див.: Буквар); 3) система умовних знаків: у музиці — нотна А., у теле­графному звʼязку — теле­графна А.; 4) у пере­носному значен­ні — основні, най­простіші елементи будь-якої науки, справи. Перші А. виникли на­прикінці 2-го тис. до н. е. Найдавнішою А. вважають фінікійську, з неї походить більшість сучас. літерно-звукових А., зокрема давньоєвр., арамей., грец., з якої роз­винулися пізніше етруська та латинська. Оста­н­ня набула знач. пошире­н­ня завдяки посилен­ню впливу католиц. церкви. Згодом вона стала основою А. зх.-європ. мов. З грец. А. виникли також готська, груз., вірм. та глагол. і кирил. А. Кирил. А. (кирилицею) користувалися болгари, серби, румуни (до 19 ст.), а також давні українці, білоруси та росіяни. Кожний із словʼян. народів вніс певні зміни до кирилиці, зумовлені фонет. особливостями від­повід­ної мови. На укр. землях кирил. А. утвердилася з прийня­т­тям християнства, однак цілком ймовірно, що вона була ві­дома задовго до його за­провадже­н­ня. На поч. 18 ст. у Рос. імперії проведено правописну реформу, наслідком якої стало введе­н­ня граж­дан. шрифту. З А. було вилучено низку непотрібних кирил. літер та введено нові. Граж­дан. шрифт був прийнятий за основу в болг., серб. та білорус. А. На­прикінці 18 ст. він став основою нової укр. А. Однак на зх.-укр. землях він почав широко вживатися лише на­прикінці 19 ст., коли ним почали користуватися москвофіли. На цих землях у серед. 19 ст. двічі було здійснено спробу за­провадити лат. А. Першим цю ідею висловив укр. мово­знавець, етно­граф, громад. діяч Й. Лозинський у ст. «О wprowadzeniu abecadùa polskiego do piúmiennictwa ruskiego» (1834), роз­почавши тим самим полеміку, що при­звела до «азбучної війни» — боротьби укр. інтелігенції проти латинізації укр. А. Вдруге за­проваджували латинку в укр. школах Галичини 1859, що також викликало масові протести громадськості. Як частк. латинізацію укр. А. можна вважати за­провадже­н­ня М. Драгомановим у граж­данку літери «j» та вилуче­н­ня натомість з неї літер «я», «ю», «є», «ї». Всі ці спроби не мали успіху, оскільки в умовах польського тиску були політично невигідними для українців Галичини. Не увінчалася успіхом латинізація укр. письма на угор. основі і в Закарпат­ті (1914–18). З проектом латинізації укр. письма ви­ступила група мово­знавців (М. Наконечний, М. Йогансен, Б. Ткаченко) на правопис. конф. у Харкові 1927. Однак ця пропозиція була від­кинута. Прихильником уведе­н­ня лат. А. в укр. письмо був також В. Сімович. Сучас. ви­гляду укр. А. набувала по­ступово. Її склад у різні часи на різних укр. землях залежав від ужива­н­ня того чи ін. правопису: максимовичівки, кулішівки, драгоманівки, желехівки, «ярижки», панькевичівки. Про­блемами укр. А., окрім діячів, прі­звища яких дали назву правопис. системам, за­ймалися О. Па­вловський, Г. Квітка-Основʼяненко, А. Метлинський, Я. Головацький, К. Шейковський, М. Гатцук, І. Франко, Б. Грінченко, Г. Голоскевич, А. Бурячок. На основі кирил. А. були побудовані системи письма майже всіх націй, що входили до складу СРСР, за винятком Вірменії, Грузії, Естонії, Латвії та Литви. Кирил. А. використовувала й монгол. мова. Понад 60 мов користувалися кирил. А., однак пере­важна більшість з них — це мови малочисел. народів, що входили до складу СРСР. Деяким з них довелося декілька разів змінювати систему письма, напр., з араб. на лат., а потім на кирил., що зумовлено не потребами мови, а політикою зближе­н­ня націй та народів, що на практиці означало русифікацію. Нині чимало націй колиш. СРСР, що створили суверен­ні держави, пере­йшли на лат. графіку. Сучасна укр. А. нараховує 33 літери, які по­значають на письмі 38 фонем. Однак у 1933–90 рр. в А. було 32 літери, оскільки з неї вилучили літеру «ґ». Кожна літера укр. А. від­повід­ає одній фонемі, однак літери «щ» та «ї» по­значають дві фонеми від­повід­но [шч] та [йі]. Дві фонеми також по­значають літери «я», «ю», «є», якщо вони стоять на поч. складу або після апо­строфа. Укр. А. містить літеру «ь» (мʼякий знак), що не по­значає жодного звука, а служить для по­значе­н­ня мʼякості поперед. приголосної. Подібну функцію виконують також літери «я», «ю», «є», які у цьому випадку по­значають одну фонему. Укр. А. не має окремої літери, хоч були спроби її створити, на по­значе­н­ня на письмі африкат — [дз], [дж]. Від­сутні в укр. А. й літери на по­значе­н­ня подовж. приголосних, їх пере­дають по­двій. написа­н­ням від­повід­них літер. Літера «й» може по­значати приголос. звук [j] у словах перед «о», в ін. позиціях — не­складовий голосний [і]. По­двійну функцію виконує також літера «в», яка окрім приголос. звука [в] по­значає не­складовий голосний [ў], якщо вона вживається в абсолют. кінці слова та після голосного перед приголосним (див. також: Правопис, Графіка, Письмо).

Літ.: Огієнко І. Пов­ста­н­ня азбуки і літературної мови у словʼян. Ж., 1937; Дирингер Д. Алфавит / Пер. с англ. Москва, 1963; Пита­н­ня походже­н­ня і роз­витку словʼянської писемності. К., 1963; Истрин В. А. Возникновение и развитие письма. Москва, 1965; Мельничук О. С. Роз­робка українськими вченими питань виникне­н­ня словʼянської писемності // Структура і роз­виток словʼянських мов. К., 1967; Висоцький С. О. Стародавня словʼянська азбука в Софії Київській // Вісн. АН УРСР. 1970. № 6; Франко І. Азбучна війна в Галичині 1859 р. // Франко І. Зібр. тв. Т. 47. К., 1986; Истрин В. А. 1100 лет славянской азбуки. Москва, 1988; Шевельов Ю. У довгій черзі: про­блеми реабілітацій // Сучасність. 1990. № 12; Щербак В. Кирилиця: свято чи похорон? // Україна. 1992. № 28.

М. Г. Железняк

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю