Деонтологія

ДЕОНТОЛО́ГІЯ (від грец. δέον (δέοντος) — потрібне, необхідне і …логія) — вчення про обов’язкове. Уперше термін «Д.» використав англійський філософ І. Бентам як синонім до слова «етика» у 2-том. праці «Deontology or The Science of morality» («Деонтологія, або наука про мораль», 1834). З часом він набув більш вузького та спеціального значення. На відміну від етики добра у сучасній філософії деонтологію зазвичай трактують як етику обов’язку. Підґрунтям такого розмежування є різні способи декларування моральної позиції — у вигляді імперативів, що виражають обов’язковість чи заборону, та як оцінювання, що означає схвалення чи засудження. Деонтологія заперечує необхідність враховувати мотиви, цілі та наслідки того чи іншого вчинку для кваліфікації його як морального взагалі, оскільки моральна специфіка вчинку визначається не тим, заради чого він здійснюється, а спонукальним імпульсом, почуттям обов’язку. Цим дане вчення протиставляється гедонізму та утилітаризму. Виділяють медичну і юридичну деонтологію

Деонтологія медична (Д. м.) — сукупність етичних норм виконання лікарями професійних обов’язків. Етичні норми поведінки лікаря, стосунків лікар — пацієнт, лікар — родичі пацієнта, лікарської таємниці зародилися з виникненням медицини, їх регламентували індійські «Веди», твори Гіппократа, Салернський кодекс здоров’я, «Канон лікарської науки» Авіценни тощо. Звичаєво-моральні засади Д. м. поступово набрали сили юридичних законів, цьому сприяло її включення у контекст біоетики. Розвиток останньої зумовив прийняття низки міжнародних декларацій (1964, 1967, 1975, 1983, 1987, 1989, 1994), заяв (1989, 1994) та конвенцій (1997), які регламентують права пацієнта й обов’язки лікаря. У більшості країн світу існують національні етичні кодекси лікарів (в Україні — на етапі обговорення проекту), що визначають відносини лікаря і пацієнта та його рідних (опікунів), лікарів (колегіальність), утверджують автономність пацієнта. В етичному кодексі українського лікаря передбачено заміну традиційного постулату «Не зашкодь» висловом «Чини добро». МОЗ України затвердило текст Присяги українського лікаря. 49 ст. Конституції України регламентує права громадянина на охорону здоров’я, що також визначають етичні норми діяльності медичних працівників.

Літ.: Лихтенштейн Е. И. Помнить о больном: Пособ. по мед. деонтологии. К., 1974, 1978; Пиріг Л. А. Медицина сьогодні: здобутки і втрати // Київ. 1983. № 6; Назар П. С., Віленський Ю. Г. Основи медичної етики: Підруч. К., 2002; Запорожан В. М., Аряєв М. Л. Біоетика. К., 2005.

Л. А. Пиріг

Деонтологія юридична (Д. ю.) — узагальнена система знань про внутрішній імператив службового обов’язку правознавця, кодекс його професійної поведінки. У вузькому розумінні Д. ю. — наука про застосування загальних норм моралі у специфічних умовах діяльності правознавців-професіоналів; у широкому — наука, що вивчає (поряд із моральними) фахові, психологічні, політичні, етичні й естетичні вимоги, які регламентують ставлення фахівця до об’єкта праці (клієнта) та своїх колег і забезпечують режим найоптимальнішої поведінки у стані їхньої взаємозалежності. Особливість Д. ю. полягає у тому, що вона характеризує юриспруденцію крізь призму юридичного фаху та діяльності правознавця, який повинен вирішувати (інколи у лічені хвилини) складні проблеми стосовно життя і гідності людей. Прийняття правових рішень потребує від правознавця значного напруження моральних сил, мобілізації досвіду та знань, глибокого розуміння міри відповідальності перед клієнтом і колективом, у якому він працює, перед суспільством загалом, тому він повинен володіти основами психології, політики, етики, естетики, інформатики. Предмет Д. ю. — система правових, політичних, психологічних, етичних, естетичних, інформаційних та інших норм-вимог, що загалом визначають соц.-правовий режим професійного спілкування правознавця з колегами і клієнтами, а також основні види юридичних професій та характер юридичної практики в її співвідношенні з наукою та освітою. Розрізняють загальну (містить осн. аспекти характеристики повсякденної поведінки правознавця при виконанні ним служб. функцій), нормативну (обґрунтовує практичні моральні рекомендації та соціальні нормативні приписи), спеціальну (висвітлює специфічні деонтол. особливості конкретного фахівця-правника, зокрема адвоката, прокурора, слідчого, нотаріуса) Д. ю. Деонтологічні кодекси, етичні положення та правила діють у Франції, Німеччині, Великій Британії тощо. В Україні «Раритети. Правила адвокатської етики» затвердила Вища кваліфікаційна комісія адвокатури при КМ 1999, «Етичний кодекс працівника внутрішніх справ» — Колегія МВС 2000, «Основні положення професійної етики юристів України» — 5-й з’їзд Союзу юристів 2001, «Кодекс професійної етики суддів» — 5-й з’їзд суддів 2002, «Кодекс професійної етики нотаріусів України» — конференція Української нотаріальної палати 2007. Також ухвалені міжнар.-правові документи, пов’язані з деонтологічним кодексом низки юридичних професій, серед яких — «Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського співтовариства» (прийнятий 1988).

В основу Д. ю. покладено низку принципів — незаперечних вимог, що виконують функцію соціальних орієнтирів поведінки правознавця у різноманітних ситуаціях, зокрема пріоритету людини, її прав, гуманності, законності, істинності, плюралізму, профес.-правової активності. Принцип гуманності — поважне ставлення до конкрет. людини з урахуванням її прав, індивід. особливостей, закон. інтересів; уміння оцінити ситуацію з погляду клієнта. Принцип законності вимагає від правознавця при формуванні влас. норм поведінки керуватися засадами чинного законодавства. Поєднаний із справедливістю і сумлінністю, він виключає корисливість, хабарництво. Принцип істинності передбачає встановлення у кожній юридичній справі цілковитої достовірності. Правознавець повинен бути чесним, продумано і зважено здійснювати службово-професійні дії, добирати юридичні факти (при цьому недопустимі недомовки та двозначність). Принцип плюралізму полягає у толерантності до ідеологічних уподобань клієнта, його ідейно-політ. (або реліг.) переконань, парт. приналежності, соціального стану. Принцип профес.-правової активності передбачає цілеспрямовану діяльність правознавця у реалізації своєї компетенції в межах правових норм, уміння виявити ініціативу, самостійність, брати відповідальність на себе, здатність швидко і безпомилково прийняти обґрунтоване рішення тощо. У класифікації юридичних наук Д. н. уналежнюють до теоретико-історичних, оскільки в основі її поглибленого вивчення — правова культура правознавця, його професійно-правова поведінка, гармонійно пов’язана з політичною, психол., етич., естетич. та інформаційною культурою. Вона містить відомості, необхідні для всебічного пізнання закономірностей юридичної діяльності слідчого, судді, прокурора, нотаріуса, адвоката тощо; створює теоретичні основи для прикладних юридичних наук і навчальних дисциплін — судової психології, етики, юридичної конфліктології тощо; завдяки самостійності предмета дослідження збагачує теоретичні основи юриспруденції; розвиває нові підходи в юридичній науці та практиці. Мета Д. ю. як навчальної дисципліни — дати майбутньому правознавцю сучасні уявлення про обрану професію та базові установки на вивчення юридичних наук.

Літ.: Юридическая деонтология. Х., 1988; Шмоткін О. В. Юридична деонтологія. К., 1995; Сливка С. Юридична деонтологія. Л., 1997; Скакун О. Ф., Овчаренко И. Н. Юридическая деонтология. Х., 1999; Скакун О. Ф. Юридическая деонтология. Х., 2006.

О. Ф. Скакун

Розмір шрифту

Деонтологія

Рекомендована література

Інформація про статтю

Схожі статті