Деонтологія

Визначення і загальна характеристика

ДЕОНТОЛО́ГІЯ (від грец. δέον (δέοντος) — потрібне, необхідне і …логія) — вче­н­ня про обовʼязкове. Уперше термін «Д.» викори­став англійський філософ І. Бентам як синонім до слова «етика» у 2-том. праці «Deontology or The Science of morality» («Деонтологія, або наука про мораль», 1834). З часом він набув більш вузького та спеціального значе­н­ня. На від­міну від етики добра у сучасній філософії деонтологію за­звичай трактують як етику обовʼязку. Під­ґрунтям такого роз­межува­н­ня є різні способи декларува­н­ня моральної позиції — у ви­гляді імперативів, що виражають обовʼязковість чи заборону, та як оцінюва­н­ня, що означає схвале­н­ня чи засудже­н­ня. Деонтологія заперечує необхідність враховувати мотиви, цілі та наслідки того чи іншого вчинку для кваліфікації його як морального взагалі, оскільки моральна специфіка вчинку ви­значається не тим, заради чого він здійснюється, а спонукальним імпульсом, почу­т­тям обовʼязку. Цим дане вче­н­ня проти­ставляється гедонізму та утилітаризму. Виділяють медичну і юридичну деонтологію

Деонтологія медична (Д. м.) — сукупність етичних норм викона­н­ня лікарями професійних обовʼязків. Етичні норми поведінки лікаря, стосунків лікар — пацієнт, лікар — родичі пацієнта, лікарської таємниці зародилися з виникне­н­ням медицини, їх регламентували індійські «Веди», твори Гіп­пократа, Салернський кодекс здоровʼя, «Канон лікарської науки» Авіцен­ни тощо. Звичаєво-моральні засади Д. м. по­ступово набрали сили юридичних законів, цьому сприяло її включе­н­ня у контекст біо­етики. Роз­виток остан­ньої зумовив прийня­т­тя низки між­народних декларацій (1964, 1967, 1975, 1983, 1987, 1989, 1994), заяв (1989, 1994) та конвенцій (1997), які регламентують права пацієнта й обовʼязки лікаря. У більшості країн світу існують національні етичні кодекси лікарів (в Україні — на етапі обговоре­н­ня проекту), що ви­значають від­носини лікаря і пацієнта та його рідних (опікунів), лікарів (колегіальність), утверджують автономність пацієнта. В етичному кодексі українського лікаря перед­бачено заміну традиційного постулату «Не за­шкодь» висловом «Чини добро». МОЗ України затвердило текст Присяги українського лікаря. 49 ст. Кон­ституції України регламентує права громадянина на охорону здоровʼя, що також ви­значають етичні норми діяльності медичних працівників.

Літ.: Лихтенштейн Е. И. Помнить о больном: Пособ. по мед. деонтологии. К., 1974, 1978; Пиріг Л. А. Медицина сьогодні: здобутки і втрати // Київ. 1983. № 6; Назар П. С., Віленський Ю. Г. Основи медичної етики: Під­руч. К., 2002; Запорожан В. М., Аряєв М. Л. Біо­етика. К., 2005.

Л. А. Пиріг

Деонтологія юридична (Д. ю.) — узагальнена система знань про внутрішній імператив службового обовʼязку право­знавця, кодекс його професійної поведінки. У вузькому ро­зумін­ні Д. ю. — наука про за­стосува­н­ня загальних норм моралі у специфічних умовах діяльності право­знавців-професіоналів; у широкому — наука, що ви­вчає (поряд із моральними) фахові, психологічні, політичні, етичні й естетичні вимоги, які регламентують ставле­н­ня фахівця до обʼєкта праці (клієнта) та своїх колег і забезпечують режим на­йоптимальнішої поведінки у стані їхньої взаємозалежності. Особливість Д. ю. полягає у тому, що вона характеризує юриспруденцію крізь призму юридичного фаху та діяльності право­знавця, який повинен вирішувати (інколи у лічені хвилини) складні про­блеми стосовно життя і гідності людей. Прийня­т­тя правових рішень потребує від право­знавця значного напруже­н­ня моральних сил, мобілізації досвіду та знань, глибокого ро­зумі­н­ня міри від­повід­альності перед клієнтом і колективом, у якому він працює, перед су­спільством загалом, тому він повинен володіти основами психології, політики, етики, естетики, інформатики. Предмет Д. ю. — система правових, політичних, психологічних, етичних, естетичних, інформаційних та інших норм-вимог, що загалом ви­значають соц.-правовий режим професійного спілкува­н­ня право­знавця з колегами і клієнтами, а також основні види юридичних професій та характер юридичної практики в її спів­від­ношен­ні з наукою та освітою. Роз­різняють загальну (містить осн. аспекти характеристики повсякден­ної поведінки право­знавця при виконан­ні ним служб. функцій), нормативну (об­ґрунтовує практичні моральні рекомендації та соціальні нормативні приписи), спеціальну (висвітлює специфічні деонтол. особливості конкретного фахівця-правника, зокрема адвоката, прокурора, слідчого, нотаріуса) Д. ю. Деонтологічні кодекси, етичні положе­н­ня та правила діють у Франції, Німеч­чині, Великій Британії тощо. В Україні «Раритети. Правила адвокатської етики» затвердила Вища кваліфікаційна комісія адвокатури при КМ 1999, «Етичний кодекс працівника внутрішніх справ» — Колегія МВС 2000, «Основні положе­н­ня професійної етики юристів України» — 5-й зʼїзд Союзу юристів 2001, «Кодекс професійної етики суд­дів» — 5-й зʼїзд суд­дів 2002, «Кодекс професійної етики нотаріусів України» — конференція Української нотаріальної палати 2007. Також ухвалені між­нар.-правові документи, повʼязані з деонтологічним кодексом низки юридичних професій, серед яких — «Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського спів­товариства» (прийнятий 1988).

В основу Д. ю. покладено низку принципів — незаперечних вимог, що виконують функцію соціальних орієнтирів поведінки право­знавця у різноманітних ситуаціях, зокрема пріоритету людини, її прав, гуман­ності, закон­ності, істин­ності, плюралізму, профес.-правової активності. Принцип гуман­ності — поважне ставле­н­ня до конкрет. людини з урахува­н­ням її прав, індивід. особливостей, закон. інтересів; умі­н­ня оцінити ситуацію з по­гляду клієнта. Принцип закон­ності вимагає від право­знавця при формуван­ні влас. норм поведінки керуватися засадами чин­ного законодавства. По­єд­наний із справедливістю і сумлін­ністю, він виключає корисливість, хабарництво. Принцип істин­ності перед­бачає встановле­н­ня у кожній юридичній справі цілковитої достовірності. Право­знавець повинен бути чесним, продумано і зважено здійснювати службово-професійні дії, добирати юридичні факти (при цьому нед­опустимі недомовки та дво­значність). Принцип плюралізму полягає у толерантності до ідеологічних уподобань клієнта, його ідейно-політ. (або реліг.) пере­конань, парт. приналежності, соціального стану. Принцип профес.-правової активності перед­бачає цілеспрямовану діяльність право­знавця у реалізації своєї компетенції в межах правових норм, умі­н­ня виявити ініціативу, само­стійність, брати від­повід­альність на себе, здатність швидко і без­помилково прийняти об­ґрунтоване ріше­н­ня тощо. У класифікації юридичних наук Д. н. уналежнюють до теоретико-історичних, оскільки в основі її по­глибленого ви­вче­н­ня — правова культура право­знавця, його професійно-правова поведінка, гармонійно повʼязана з політичною, психол., етич., естетич. та інформаційною культурою. Вона містить ві­домості, необхідні для всебічного пі­зна­н­ня закономірностей юридичної діяльності слідчого, судді, прокурора, нотаріуса, адвоката тощо; створює теоретичні основи для прикладних юридичних наук і на­вчальних дисциплін — судової психології, етики, юридичної конфліктології тощо; завдяки само­стійності предмета дослідже­н­ня збагачує теоретичні основи юриспруденції; роз­виває нові під­ходи в юридичній науці та практиці. Мета Д. ю. як на­вчальної дисципліни — дати майбутньому право­знавцю сучасні уявле­н­ня про обрану професію та базові установки на ви­вче­н­ня юридичних наук.

Літ.: Юридическая деонтология. Х., 1988; Шмоткін О. В. Юридична деонтологія. К., 1995; Сливка С. Юридична деонтологія. Л., 1997; Скакун О. Ф., Овчаренко И. Н. Юридическая деонтология. Х., 1999; Скакун О. Ф. Юридическая деонтология. Х., 2006.

О. Ф. Скакун

Завантажити статтю