Гедонізм

Визначення і загальна характеристика

ГЕДОНІ́ЗМ (від грец. ἡδονή — задоволе­н­ня) — напрям у етиці, згідно з яким цін­нісним критерієм моралі ви­знається задоволе­н­ня (насолода) або уникне­н­ня страж­дань. Засновник напряму Г. — давньо­грецький філософ, учень Сократа Аристип з Кирени (бл. 435–366 до н. е.). Аристип і його послідовники, киренаїки, виходячи із сократівської на­станови на раціональне самоопанува­н­ня людської індивіда, вбачали сенс такого самоопанува­н­ня у вибудові лінії поведінки, спрямованої на істин­не досягне­н­ня насолоди. За основним вче­н­ням киренаїків, усі задоволе­н­ня рівноцін­ні; разом з тим належить від­давати пере­вагу насолодам тілесним перед духовними, наявним у даний момент — перед колишніми і майбутніми, окремим, таким, що фактично пере­живаються — перед їх сукупністю, яку охоплює загальне уявле­н­ня про щастя. Практичне втіле­н­ня цих гедоністичних на­станов спричинилося як до пошире­н­ня без­божництва (Теодор Без­божник), так і до зневіри в можливості досягне­н­ня щастя і до проповіді самогубства (Гегесій Смерте­проповід­ник). Досвід свідчив, що насолоди не даються даремно, тіло сповнене страж­дань, а душа поділяє страж­да­н­ня тіла. Оскільки нічого вищого за задоволе­н­ня і страж­да­н­ня киренаїки не ви­знавали, уникне­н­ня страж­дань шляхом зведе­н­ня рахунків з жи­т­тям могло уявлятися їм цілком легітимним виходом зі скрутної ситуації. Засвідчений киренаїками звʼязок самоцільної гонитви за насолодою з душевним спустоше­н­ням і знеціне­н­ням життя згодом акцентували такі критики гедоністичної моралі, як С. Кʼєркеґор («Або-або»), Ф. Достоєвський (образ Свидригайлова у романі «Злочин і кара»). 

Опонентом Аристипа був Антисфен Афінський, який заперечував чут­тєві насолоди заради внутрішньої свободи людини (автаркії), що досягається важким зуси­л­лям і вправами. З іншого боку, традиції Г. продовжував Епікур, зміщуючи наголос із нетривких окремих насолод на задоволе­н­ня більш під­несені, духовно насичені (на­приклад, дружба), тривалі, які не виснажують людську душу, а навпаки до­зволяють їй досягти особливого стану глибокого спокою, незбуреності (атараксії). По­гляди Епікура правильніше кваліфікувати як евдемонізм, етику щастя. Роз­біжності між Г. та евдемонізмом не ставили під сумнів спорідненість цих етичних напрямів; тому числен­ні характеристики Епікура як виразника Г. не по­збавлені під­став.

У християнському світо­гляді середньовіч­чя місця для Г. не могло бути; втім гедоністичні елементи простежуються в низовій, так званій сміховій (карнавальній) культурі (М. Бахтін). За часів Від­родже­н­ня ідеї Г. в його помʼякшеній епікурейській модифікації зна­йшли втіле­н­ня в творчості Дж. Бокач­чо, Л. Бруні, Л. Валли, К. Раймонді. У Новий час Г. у тих або інших по­єд­на­н­нях з ідеологією індивідуалістичного самоствердже­н­ня, утилітаризмом тощо по­значав більшість матеріалістично орієнтованих соціально-філософських та етичних вчень (Т. Гоббс, Б. Спіноза, Б. Мандевіль, К.-А. Гельвецій, Ж.-О. де Ламетрі).

Цін­ність задоволе­н­ня як така дедалі більшою мірою виявлялася під­порядкованою раціоналістично витлумаченій корисності, особливо у системах класичного утилітаризму 19 ст. (Є. Бентам, Дж.-С. Мілль, М. Чернишевський). Що стосується основоположної для доби модерну проте­стантської трудової етики, то, згідно з М. Вебером, культивована нею «аскеза», налаштовуючи людину на активну цілеспрямовану діяльність, мала на меті заперече­н­ня без­посередньої чут­тєвої насолоди жи­т­тям, стану заспокоєності і задоволе­н­ня досягнутим. Етика І. Канта від­хиляє будь-який Г. та евдемонізм, висуваючи вимогу без­за­стережного викона­н­ня обовʼязку заради самого обовʼязку. Методологічне заперече­н­ня Г. через викри­т­тя притаман­ної йому так званої натуралістичної помилки (хибної редукції власне етичних якостей до позаморальної сфери натурального досвіду) висуває Дж.-Е. Мур. 

Роз­виток капіталістичного під­приємництва сприяв реабілітації гедоністичної налаштованості як незамін­ного засобу формува­н­ня споживчого ринку. Г. — істотний компонент етосу сучасної реклами, психології успіху, цін­нісного спектру поп-культури. Постмодерністська недовіра до «гранднаративів», «центризмів», «цін­нісних вертикалей», утвердже­н­ня «поверх­невості» як пере­важного виміру буття формують сприятливий ідейний клімат для легітимації і пошире­н­ня гедоністичного світо­ставле­н­ня. За­значені тенденції являють собою про­блемну ситуацію, за­гроз­ливу для людської культури. «Колообіг» мотивів Г. у пошуковій сфері етики, філософії, психології, мистецтва — аж до фройдівського «принципу насолоди», артикульованої Г. Маркузе теми «нової чут­тєвості» — засвідчує їх неминуще антропологічне значе­н­ня. Людина — істота, яка має сутнісну потребу не лише у щасті, але й у задоволен­ні, насолоді жи­т­тям; від­сутність такої насолоди звужує її духовні обрії.

У культурі України спо­стерігаються прояви не стільки гедоніст., скільки евдемоніст. орієнтації життя і думки (Г. Сковорода, В. Вин­ниченко як автор теорії «конкордизму»). Прикметним для укр. ментальності слід вважати тісне пере­плете­н­ня мотивів задоволе­н­ня і веселощів як внутрішньо-душевних (сковородинівський ідеал «веселія сердечного»), так і спрямованих назовні, навіяних «козацьким» етосом звитяги, онтологічного гумору, волі («Енеїда» І. Котляревського).

Літ.: Лосев А. Ф. История античной эстетики. Софисты. Сократ. Платон. Москва, 1969; Сковорода Г. Наркісс. Разговор пяти путников о истин­ном щастіи в жизни // Сковорода Г. Повне зібр. тв. К., 1973; Фромм Э. Психоанализ и этика / Пер. с нем. Москва, 1993; Даренський В. Етико-онтологічний смисл категорії «щастя» // Дух і літера. 2004. № 13–14.

В. А. Малахов

Завантажити статтю