Детектив

Визначення і загальна характеристика

ДЕТЕКТИ́В (англ. detective — агент таємної служби роз­шуку, нишпорка, від лат. detego — роз­криваю, викриваю) — різновид пригодницької літератури, що належить до паралітератури. Це перед­усім проз. твори, зовн. сюжет яких послідовно роз­криває певну таємницю, повʼязану зі злочином та його роз­слідува­н­ням, а внутр. сюжет є когнітив. історією роз­вʼязува­н­ня логіч. задачі. Мотив «хто винен?» роз­вивається від­давна (міф про Едіпа, біблійна оповідь про Каїна та Авеля, трагедія «Гамлет» В. Шек­спіра, готич. роман, твори А. Дюма, Е. Сю та ін.), але, як правило, появу Д. у худож. текс­тах повʼязують із написаними 1841–43 Е.-А. По новелами «The Murders in the Rue Morgue» («Убивства на вулиці Морґ»), «The Mystery of Marie Roget» («Таємниця Марі Роже»), «The Purloined Letter» («Викрадений лист»), у яких чи не вперше вдало по­єд­нано тему викри­т­тя прихованого лиходійства із фаховою спо­стережливістю та винахідливою логікою професійного, здебільшого приват. нишпорки — субʼєкта інтелект. роз­слідува­н­ня, що характерно для «формульної літ-ри». Пафосом сюжет. колізії є захопле­н­ня процесом роз­шуку, зʼясува­н­ня істини, а також неминучість пере­моги добра над злом. Ці твори справили знач. вплив на епіч. сегмент літ-ри, зокрема на доробок Е. Ґаборіо (Франція), В. Кол­лінза (Англія), А.-К. Ґріна (США). Образ Шерлока Голмса, створ. А.-К. Дойлем (уперше по­став у романі «A Study in Scarlet» / «Етюд у багряних тонах», 1887), зумовив низку наслідувань і пародій: фіґляруватий Рокамболь П.-А. Понсона дю Тер­райля, «крадій-джентльмен» Арсен Люпен М. Леблана, «Святий» Саймон Темплер Л. Чартеріса та ін. По­ступово в англ. літературі окреслився наук. Д. (О. Фрімен, Ф.-В. Крофтс), зорієнтований на унаочне­н­ня позитив. способів пошуку речового доказу, рекон­струкції картини злочину, а також інтуїтив. Д. (Ґ.-К. Честертон, А. Крісті), що викликає у реципієнта бажа­н­ня здійснити особисте роз­слідува­н­ня, позмагатися зі слідчим. У англ. Д. події роз­гортаються здебільшого в провінції (гол. персонаж — іронічно зображ. поліцейський), франц. ж письмен­ники роз­слідува­н­ня справи «доручали» авторитет. поліцейським комісарам. Д. роз­вивався і в річищі традиц. авантюр. роману, де роз­горталася «гра у піжмурки» між слідчим та злочинцем, окреслювалися дві напружені сюжетні лінії, що обовʼязково сходилися у фінал. межах спільної роз­вʼязки. Також зʼявилися суворі критерії під­бору зображуваних явищ, від­фільтровувалося все, що суперечило динаміці колізій, крім при­йомів ретардації та моментів, які б від­волікали увагу злочинця й читача. По­стали образи-кліше слідчого (зокрема нишпорка амер. Д. повинен мати не лише неабиякі інтелект. здібності, а й бути фізично сильним і витривалим). Проте формал. статус персонажа не має особливої ваги, він надто по­глинений власною цікавістю — напр., герой роману «Things as They Are; or, The Adventures of Caleb Williams» («Речі як вони є, або Пригоди Калеба Вільямза», 1794) В. Ґодвіна — це субʼєкт пі­зна­н­ня з роз­митими характеристиками, «машина дума­н­ня». Психологізм, соц. аналітика наявні у Д., але не по­значаються на жанрі, за­глибленому у хитромудрі події, що потребують декодува­н­ня і тримають читача у по­стійній напрузі. Письмен­ники, як правило, дотримувалися принципу А.-К. Дойла не надавати злочинцеві рис позитив. героя, проте іноді порушували, зокрема у романі «The Murder of Roger Ackroyd» («Вбивство Роджера Екройда», 1926) А. Крісті вбивцею виявився любʼязний лікар. Тенденція набула пошире­н­ня у модерніст. творах, де онтол. недостовірність буття оберталася субʼєктив. недостовірністю існува­н­ня, коли персонаж — напр., герої романів «Les louves» («Вовчиці», 1955) Буало-Нарсежака та «Piège pour Cendrillon» («Пастка для Попелюшки», 1965) С. Жа­прізо — ототожнював себе і з жертвою, і зі злочинцем, втрачав від­чу­т­тя реальності, а інтер­претація фактів вводилася без­посередньо у контекст наративу як центр. вузол інтелект. інтриги. Після 2-ї світової війни пошире­н­ня набув «чорний роман» (від­мін­ний від готичного), де акценти пере­несено з пере­бігу аналітичного аналізу правопорушень на дискурс патологічних вчинків: мордувань, убивств тощо. Стали популяр. також твори про діяльність військ.-політ. роз­відки, хоча межа між Д. і шпигун., кримінал. романами нечітка. Серед письмен­ників, які роз­крили художні можливості Д. у 20 ст., зробивши його масовою літ-рою, — Ґ. Леру, Джон ле Kappe, Ж. Сіменон, П. Буало, Т. Нарсежак (обидва — під псевд. Буало-Нарсежак), С. Жа­прізо, Е. Вол­лес, Е. К. Бентлі, Д. Сеєрз, С. С. Ван Дайн, Д. Гем­метт, Р. Чендлер, Е.-С. Ґарднер, Ф. Дюр­ренматт, Ел­лері Квін (псевд. Ф. Ден­нея та М.-Б. Лі), А. Гуляшки, Б. Райнов, Єржи Едіґей, Анджей Збих, Є. Путрамент, Е. Фікер, Ю. Семенов, Олександра Мариніна та ін. Е.-А. По, Р. Нокс, С. С. Ван Дайн роз­робили вид Д. без худож. оздоб, коли читачеві й нишпорці на­дано рівних можливостей при озна­йомлен­ні зі злочином чи таємною подією — психол. загадкою, від­найде­н­ням неві­домого шрифту тощо, які роз­криваються на під­ставі або ві­домих речових доказів, або неві­домого (малові­домого, приховуваного) документа, із за­стосува­н­ням дедуктив. принципів аналізу без будь-яких випадковостей чи містифікацій. Слідчий, проникливіший, ніж офіцій. поліцейський, здебільшого уникає тривалих любов. стосунків, має друга із серед. інтелект. рівнем. Семантичне роз­маї­т­тя Д. зумовило появу різних його назв — поліцейський (Франція), кримінальний (Німеч­чина), аналітичний (Англія) та ін.; між ними простежується від­мін­ність, бо в першому випадку дія під­порядковується характерам, у другому — хитросплетеній загадці, що інколи доводить вчинки персонажів до абсурду, у третьому — пріорит. є проникливий розум, ведеться гра з читачем. Часто у Д. використовують принцип циклізації, коли низка творів обʼ­єд­нана спільним образом нишпорки. В укр. літературі інтерес до Д. виник у 20-х рр. 20 ст. Одними з перших звернулися до нього Д. Бузько (повість «Лісовий звір», Х., 1924), Ю. Смолич, М. Йогансен, О. Слісаренко та ін. Пізніше, у 30-х рр., цей жанр помітно звульгаризувався, пере­йнятий пафосом хворобливої «шпигуноманії», притаман­ної тоталітар. су­спільствам. Класич. Д. базується на принципах метафізики та логоцентризму, зʼясуван­ні обʼєктив. картини злочину, хоча логіка подій неві­дома ні реципієнту, ні нишпорці як гол. інтелект. персонажу; важливою особливістю жанру є також фінальна презумпція справедливості. Іманентно логічну структуру Д. намагалися впорядкувати самі письмен­ники, укладаючи всілякі правила. Натомість постмодерніст. версія жанру спрямована на колаж інтер­претацій з від­мовою заздалегідь за­даної онтології подій. Зокрема, пошуки істини, якими пере­ймаються персонажі у романах «La place de lʼEtoile» («Май­дан Зорі», 1968), «Rue des boutiques obscure» («Вулиця темних лавок», 1978), «Quartier perdu» («Втрачений світ», 1985) П. Модіано, заздалегідь без­під­ставні, будь-яке «правильне» ріше­н­ня виявляється по­збавленим глузду. Таке ро­зумі­н­ня Д. може бути сприйняте як від­мова від ви­зна­н­ня універс. сенсу, що пронизує буття. Драматизм постмодерніст. жанру полягає в неможливості ви­брати з кількох вірогідних адекватну версію трактува­н­ня подій, від­криває про­стір інтер­претац. сваволі для автора та читача, — зокрема у романах А. Кокотюхи («Шлюбні ігрища жаб», Т., 1996; «Поверне­н­ня сентиментального гангстера», К., 2000; «Мама, донька, бандюган», Л., 2003), О. Вільчинського («Неврахована жертва», Т., 2003), Анни Хоми («Провина», Л., 2002), Є. Кононенко («Імітація», Л., 2001), І. Козловського («Теорія тероризму», Л., 2003), а роз­слідува­н­ня пере­творюється на семант. неви­значеність, на «смерть етики» в ситуації суцільного децентризму й присутності порожнього знаку.

Літ.: Райнов Б. Черный роман. Москва, 1975; Славинський М. За законами жанру // Високе поклика­н­ня. К., 1978; Його ж. Рівня­н­ня з багатьма неві­домими // Подорож без кінця. К., 1986; R. Herbert. The Oxford Companion to Crime and Mystery Writing. Oxford, 1999.

Ю. І. Ковалів

Завантажити статтю