Грабовський Павло Арсенович

ГРАБО́ВСЬКИЙ Павло Арсенович (псевд. і крипт.: Павло Граб, Павло Журба, П. Арсеньєв, Панько, Харько Воля, Харько Вець, Панас Гайда, Українець, г-б, П. та ін.; 30. 08(11. 09). 1864, с. Пушкарне Охтир. пов. Харків. губ., нині Грабовське Краснопіл. р-ну Сум. обл. — 29. 11(12. 12). 1902, м. Тобольськ, Росія) — поет, перекладач, публіцист, літературний критик, громадсько-політичний діяч. Батько Б. Грабовського. Навч. в Охтир. бурсі (нині Сум. обл., 1874–79), Харків. духов. семінарії (від 1879). За зв’язок з рев. організацією народників «Чорний переділ» 1882 виключений із семінарії, висланий під нагляд поліції у с. Пушкарне. 1885 повернувся до Харкова, призваний на військ. службу в рос. армію. 1886 за розповсюдження прокламацій проти самодержавства ув’язнений у Харків. тюрмі. Того ж року відправлений у Бутир. в’язницю (Москва), звідти 1888 — на заслання до Сибіру. Під час етапу до Іркут. губ. познайомився з Н. Сигидою (загинула від тортур 1889), якій присвятив низку лірич. поезій: «Посвята», «Квітка (до Н. К. С.)» та ін. 1889 разом з товаришами написав протест «Русскому правительству» проти знущань над засланими, за що опинився в Іркут. в’язниці (1889–92). Був на примус. поселенні у містах Вілюйськ (від 1893), Якутськ (від 1897), Тобольськ (від 1899; усі — Росія). Відірваний від україномов. середовища, не лише зберіг знання української мови, а й приділяв велику увагу культурі мови, постійно працював над збагаченням і вдосконаленням своєї лексики, складав для себе словник української мови. В умовах заборони української мови Г. дбав про її існування, зміцнення, розповсюдження, використання у різних галузях. Постійно підтримував зв’язок з Україною, листувався з Б. Грінченком, І. Франком, В. Лукичем, М. Рклицьким, П. Якубовичем та ін. Одержував укр. книжки, газети, часописи. Перша зб. поезій Г. — «Пролісок» (Л., 1894). Осн. мотиви: Україна, нужденне життя народу, важка доля труд. інтелігенції, особливо сільс. учительок, роль і призначення поезії («Поетам-українцям», «Я не співець чудовної природи...»), боротьба за краще життя народу («Справжні герої», «Наша слава» та ін.), туга за батьківщиною, самотність, душевна втома («Вночі», «Ні словечка нівідкуди...»), бажання працювати для людей («Нудьга без краю, серце гасне...»). Зб. «З півночі» (Л., 1896) містить оригін. поезії («Сумні співи») та переклади. У ній звучать мотиви журби за рідним краєм, гіркі роздуми про свою долю та долю народу, про покликання поета, заклики до подолання зневіри, до праці і боротьби «за окутий, пригноблений люд». Вірш «Наперед» (пізніша назва «Уперед») 1924 покладений на музику Л. Ревуцьким. До зб. поезій «Кобза» (Чг., 1898; видав Б. Грінченко) увійшли вірші, опубл. у попередніх збірках (деякі зі змінами з огляду на царську цензуру), нові поезії та переклади (переспіви). Г. писав також російською мовою (вірші 1888–90, поема «По Сибири», нариси, статті). Переклав окремі твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, М. Курочкіна, Афанасія Фета, О. Плещеєва та ін., деякі рос. билини. Перекладав і переспівував українською мовою (з рос. підрядкового перекладу, який робили для нього товариші по засланню) твори В. Шекспіра, Дж. Байрона, Р. Бернса, В. Скотта, Г. Лонґфелло, Вольтера, В. Гюґо, Ш. Бодлера, Й. Ґете, Г. Гайне, М. Метерлінка, Ш. Петефі, І. Чавчавадзе, М. Конопніцької, І. Вазова, Х. Ботева та ін. Підготував збірки перекладів рос. поета І. Сурикова: «Твори Івана Сурика» (1894), «Доля» (1897; обидві — Львів), «Хвиля» (1899, не друкувалася за життя Г.). Перекладав також з укр. на рос. мову, зокрема підготував до друку збірку-антологію «Песни Украины» (1898), до якої увійшли переклади творів Т. Шевченка, І. Котляревського, Н. Забіли, П. Гулака-Артемовського, І. Франка, Лесі Українки, М. Шашкевича, І. Манжури та ін., а також переклади, здійснені ін. поетами. Автор низки статей: «Сектанти — українці в Сибірі» («Народ», 1892, № 2, 4, 5/6), «Дещо до свідомості громадської» (Там само, 1894, № 23/24) — про переселенців з України до Сибіру; «З далекої півночі» («Зоря», 1894, № 21), «Московські переклади творів Шевченкових» (Там само, 1896, № 5; 1897, № 24), «Економічна безвикрутність благословенної Полтавщини» («Житє і слово», 1896, т. 5, кн. 5), «Тарас Григорьевич Шевченко» («Сибир. листок», 1900, № 22), «Памяти Т. Г. Шевченко» (Там само, 1901, № 43) та ін. У поглядах на призначення поезії Г. дотримувався думки про сусп. значущість худож. літ-ри. У ст. «Дещо про творчість поетичну» («Зоря», 1897, № 3) стверджував, що поет — то «проводир громадський», що поезія повинна бути засобом «боротьби з світовою неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених і скривджених». Письменник обстоював реалізм, правдивість, актуальність худож. літ-ри, виступав проти «штуки для штуки», тобто проти «чистого», відірваного від реальності мистецтва. Г. — майстер короткого, стислого вірша, сповненого щирого почуття і глибокої думки. Чітка строфіка, точні, співзвучні рими, виразні образи, використання усіх поет. розмірів і поєднання їх, різностопні рядки, пісенність — характерні риси поет. манери Г.

Завантажити статтю