Воєнний комунізм

ВОЄ́ННИЙ КОМУНІ́ЗМ — термін, яким характеризують здійснювані більшовиками від кінця 1917 до весни 1921 року соціально-економічні перетворення на підконтрольній їм території колишньої Російської імперії. Поняття «воєнний комунізм» вперше з’явилося у березні 1921 року, коли Ленін заявив, що тогочасний «непідготовлений» комунізм викликаний зумовленою війною господарською розрухою, хоча насправді розруха була не стільки наслідком війни, скільки результатом політики воєнного комунізму. Відповідно до цього пояснення воєнний комунізм став характеризуватися як система викликаних умовами громадянської війни та іноземної інтервенції тимчасових надзвичайних заходів соціально-економічного характеру. Зважаючи на те, що громадянська війна почалася тільки з літа 1918 року, попередній період радянської влади в офіційній історіографії став розглядатися як самостійний, хоча таким він не був. Комуністичне будівництво, яке більшовики розпочали відразу після захоплення влади, здійснювалося за програмою, оприлюдненою Леніним у квітні 1918 року у статті «Чергові завдання радянської влади». У сфері розподілу комуністи обіцяли в майбутньому матеріальні блага за потребами, однак у поточний час радянська влада була спроможна забезпечувати лише мінімум продовольства за картками. У виробничій сфері головним завданням радянської влади було суцільне одержавлення засобів виробництва, що знайшло вираження у суто комуністичному заході — ліквідації приватної власності. При цьому всі теоретичні й практичні суперечності пояснювали заявою про те, що першою фазою комунізму є соціалізм, що давало багато пропагандистських переваг.

Націоналізація промисловості

Одержавлення промисловості відбувалося у формі націоналізації, здійснити яку єдиним актом було неможливо, тому з весни 1918 року почалася націоналізація галузей, а 28 червня того ж року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет видав декрет про націоналізацію усієї великої промисловості. В Україні, де комуністичні перетворення розгорнулися тільки з початку 1919 року, націоналізація охопила всю велику промисловість відразу і за своїм характером стала суцільною «атакою на капітал», внаслідок якої більшовицькі органи управління не встигали перебирати керівництво підприємствами, що призводило до їх зупинки. На початку 1921 року з 10 773 підприємств, що були на державному обліку, діяли лише 4060. Націоналізація не знищила відчуженості робочої сили від засобів виробництва, однак ліквідувала господаря-власника. Новий господар в особі державного органу не мав матеріального зацікавлення, а тому був нездатним щоденно займатися конкретним виробництвом товарів і послуг для населення.

Налагодження обліку великої кількості натуральних показників, розроблення кошторисів, планів і звітів, організація поопераційного контролю й постійна перевірка завжди завищуваних заявок від підприємств на ресурси вимагали значної кількості обліковців та контролерів. Оскільки виникала об’єктивна потреба у виробленні універсальних критеріїв і нормативів господарської діяльності для всіх керованих об’єктів, над одержавленими підприємствами виник і почав стрімко розростатися управлінський апарат у вигляді главків (головних управлінь) Вищої ради народного господарства (ВРНГ), центрів, трестів і кущів. В Україні (на правах філії ВРНГ) створено Бюро з відбудови промисловості, яке до кінця 1920 року мало 45 відділових управлінь, главків і центрів. Ця система втілювала у життя схеми безтоварної комуністичної економіки і налагодження управління кожним окремим підприємством з одного центру. У виробництві, організованому по-комуністичному, не можна було обійтися без трудової повинності, оскільки примусовість праці випливала з самої ідеї цілком позбавленого ринкових важелів планового господарства. Небажання робітника працювати там і тоді, де і коли це було необхідно державі, сприймалося як контрреволюційний виступ, зокрема з’явилося поняття «дезертир трудового фронту». Для забезпечення підприємств України робочою силою 12 жовтня 1920 року Раднарком УСРР прийняв постанову «Про табори примусових робіт», відповідно до якої створювалося Центральне управління таборів, а організація їх мережі покладалася на губернські ЧК (наприкінці жовтня 1920 року в Україні організовано перші 7 трудових концтаборів).

Реорганізація сільського господарства

Наступним після націоналізації промисловості, транспорту і банків кроком у напрямі докорінної реорганізації виробничих відносин у дусі комуністичної доктрини Леніна визначив у Декреті Раднаркому РСФРР «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання і домашнього господарства» від 21 листопада 1918. Цей декрет зобов’язував Народний комісаріат продовольства заготовляти і розповсюджувати серед населення ті товари, які раніше вільно продавалися. Керуючись логікою декрету, заготівельники почали накладати на селян обов’язкові завдання, визначаючи їх за дворами, селами, волостями і повітами. За цих умов стала неминучою поява продрозкладки, яка в Україні запроваджена Декретом ВУЦВК «Про загальнодержавний облік та розподіл продуктів і предметів домашнього господарства» від 12 квітня 1919. Розкладка не була торговою операцією, хоча мала вигляд обміну товару на гроші: держава платила за вилучену продукцію, але платила стільки, скільки вважала за потрібне. Не була вона й податком, тому що не прив’язувалася до обсягу виробленої продукції через встановлений відсоток. Величина розкладки визначалася лише потребами держави у продовольстві та здатністю Народного комісаріату продовольства і його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію у селян. Відповідно до декрету українські селяни повинні були здати 140 мільйонів пудів хліба, однак до білогвардійської окупації заготівельникам вдалося зібрати тільки 8 мільйонів пудів, оскільки селяни ігнорували вимоги Народного комісаріату продовольства і чинили збройний опір його працівникам. Після перемоги над денікінськими військами 26 лютого 1920 новий закон про хлібну розкладку підписали голова РНК УСРР Х. Раковський і народний комісар продовольства М. Владимиров. За цим законом обсяг розкладки збільшувався до 160 мільйонів пудів зерна. У травні 1920 затверджена розкладка на велику рогату худобу, овець, свиней, яйця, картоплю тощо. Щоб полегшити вилучення продовольства, у квітні 1920 утворили комнезами, за допомогою яких до кінця 1920 заготівельникам вдалося зібрати 71,5 мільйонів пудів хліба.

Грошова реформа

15 липня 1920 року Рада народних комісарів РРФСР видала декрет «Про розрахункові операції», дія якого відразу ж поширилася на території України. Він проголошував, що всі установи, підприємства та організації, які потребують будь-яких виробів, матеріалів або продуктів, зобов’язані для їх одержання звертатися у відповідні розподільчі радянські установи. Купівля на вільному ринку заборонялася, а розрахунки між установами та підприємствами могли здійснюватися тільки у безготівковій формі. У грудні 1920 року розгорнулася безпосередня підготовка до скасування грошового обігу. Комісія на чолі з С. Струміліним при Народному комісаріаті фінансів РСФРР підготувала проект заміни грошей «тродами» (трудовими одиницями). Напередодні запланованого скасування грошей (яке так і не відбулося), 4 грудня 1920 року Ленін підписав декрет «Про безплатний відпуск продовольчих продуктів і предметів широкого споживання». Ідентичний декрет, який вступав у дію з 1 січня 1921 року, голова Ради народних комісарів УСРР Х. Раковський підписав 14 грудня 1920 року. У ньому вказувалося, що продовольство для робітників, службовців та інших жителів міст, які мали право на постачання з Народного комісаріату продовольства, повинно виділятися безкоштовно. Ліквідація ринкових відносин — центральний пункт комуністичної доктрини — вимагала цілковитої заміни приват. власності на засоби виробництва на держвласність. При цьому йшлося не тільки про власність буржуазії та поміщиків, а й про власність селян, кустарів, ремісників, дрібних торговців. У прийнятій весною 1919 партійній програмі підкреслено, що РКП(б) розглядає організацію радянських і колективних господарств як єдино можливий шлях до підвищення продуктивності землеробної праці (фактично йшлося про перетворення селян у найманих працівників державних сільськогосподарських підприємств). Наприкінці 1918 за безпосередньої участі Леніна було підготовлено Декрет Раднаркому РСФРР «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства», за яким усі види одноосібного землекористування визнавалися скороминучими і застарілими.

Соціальні наслідки воєнного комунізму

Реалізація цього декрету в Україні почалася у березні 1919, хоча формально ВУЦВК продублював його тільки 26 травня 1919. Відповідно до нього навіть у малоземельних районах значна частина поміщицьких земель передавалася не селянам, а цукровим заводам під організацію радгоспів або тим, хто бажав утворити комуни. У відповідь селяни підняли повстання, на придушення яких було кинуто підрозділи Червоної армії, зокрема командування Внутрішнього фронту на чолі з К. Ворошиловим використало для боротьби з ними загони інтернаціоналістів, сформованих для надання допомоги рад. Угорщині. Поширеною практикою у придушенні повстань стали спалювання сіл, розстріли заручників, конфіскація майна, внаслідок чого у Червоній армії, більшість якої становили селяни, почастішали відмови виконувати наказ і дезертирство. Розмах селянського руху був настільки широким, що після поразки денікінців Всеукрревком пішов на поступки і 5 лютого 1920 затвердив новий земельний закон, яким заборонялося відводити землю під радгоспи без згоди селян.

Криза воєнного комунізму

У другій половині 1920 року виникла небезпека колапсу сільськогосподарського виробництва внаслідок значного недосіву, що став безпосереднім результатом продрозкладки: розуміючи, що вироблену продукцію заберуть, селяни сіяли зерно тільки для власних потреб. Щоб попередити таку небезпеку, більшовицький уряд за дорученням Леніна вніс на восьмий Всеросійський з’їзд рад (22–29 грудня 1920) законопроект «Про заходи зміцнення і розвитку селянського сільського господарства». Відмовляючись від негайного запровадження радгоспів і комун, держава доповнила розкладку сільськогосподарської продукції розкладкою засіву й обробітку землі, сподіваючись, що подвійна розкладка дасть можливість запобігти очікуваному катастрофічному скороченню посівів 1921 року. З’їзд затвердив законопроект 23 грудня 1920, фактично повернувши селян у становище, в якому вони перебували до скасування кріпацтва. 25 грудня 1920 року РНК УСРР прийняв постанову «Про здійснення весняної кампанії», якою засновувався Центрпосівком, а також губернські, повітові й волосні посівкоми.

Ленін відмовився від курсу на безпосереднє комуністичне будівництво лише в березні 1921, коли цілком очевидними виявилися перспективи колапсу економіки і повномасштабної війни із селянством. У праці «Про продовольчий податок» (квітень 1921) він назвав політику воєнного комунізму економічно неможливою і такою, що спричиняє крах партії, яка її проводить. На зміну цьому явищу прийшов НЕП, що стало фактично відмовою від намагань побудувати «чистий» комунізм.

Розмір шрифту