Воєнний комунізм

Визначення і загальна характеристика

ВОЄ́Н­НИЙ КОМУНІ́ЗМ — термін, яким характеризують здійснювані більшовиками від кінця 1917 до весни 1921 року соціально-економічні пере­творе­н­ня на під­контрольній їм території колишньої Російської імперії. Поня­т­тя «воєн­ний комунізм» вперше зʼявилося у березні 1921 року, коли Ленін заявив, що тогочасний «непідготовлений» комунізм викликаний зумовленою війною господарською роз­рухою, хоча на­справді роз­руха була не стільки наслідком війни, скільки результатом політики воєн­ного комунізму. Від­повід­но до цього поясне­н­ня воєн­ний комунізм став характеризуватися як система викликаних умовами громадянської війни та іноземної інтервенції тимчасових над­звичайних заходів соціально-економічного характеру. Зважаючи на те, що громадянська війна почалася тільки з літа 1918 року, попередній період радянської влади в офіційній історіо­графії став роз­глядатися як само­стійний, хоча таким він не був. Комуністичне будівництво, яке більшовики роз­почали від­разу після захопле­н­ня влади, здійснювалося за про­грамою, оприлюдненою Леніним у квітні 1918 року у стат­ті «Чергові зав­да­н­ня радянської влади». У сфері роз­поділу комуністи обіцяли в майбутньому матеріальні блага за потребами, однак у поточний час радянська влада була спроможна забезпечувати лише мінімум продовольства за картками. У виробничій сфері головним зав­да­н­ням радянської влади було суцільне одержавле­н­ня засобів виробництва, що зна­йшло вираже­н­ня у суто комуністичному заході — ліквідації приватної власності. При цьому всі теоретичні й практичні суперечності пояснювали заявою про те, що першою фазою комунізму є соціалізм, що давало багато пропагандистських пере­ваг.

Націоналізація промисловості

Одержавле­н­ня промисловості від­бувалося у формі націоналізації, здійснити яку єдиним актом було неможливо, тому з весни 1918 року почалася націоналізація галузей, а 28 червня того ж року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет видав декрет про націоналізацію усієї великої промисловості. В Україні, де комуністичні пере­творе­н­ня роз­горнулися тільки з початку 1919 року, націоналізація охопила всю велику промисловість від­разу і за своїм характером стала суцільною «атакою на капітал», внаслідок якої більшовицькі органи управлі­н­ня не встигали пере­бирати керівництво під­приємствами, що призводило до їх зупинки. На початку 1921 року з 10 773 під­приємств, що були на державному обліку, діяли лише 4060. Націоналізація не знищила від­чуженості робочої сили від засобів виробництва, однак ліквідувала господаря-власника. Новий господар в особі державного органу не мав матеріального зацікавле­н­ня, а тому був не­здатним щоден­но за­йматися конкретним виробництвом товарів і послуг для населе­н­ня.

Налагодже­н­ня обліку великої кількості натуральних показників, роз­робле­н­ня кошторисів, планів і звітів, організація поопераційного контролю й по­стійна пере­вірка завжди завищуваних заявок від під­приємств на ресурси вимагали значної кількості обліковців та контролерів. Оскільки виникала обʼєктивна потреба у вироблен­ні універсальних критеріїв і нормативів господарської діяльності для всіх керованих обʼєктів, над одержавленими під­приємствами виник і почав стрімко роз­ро­статися управлінський апарат у ви­гляді главків (головних управлінь) Вищої ради народного господарства (ВРНГ), центрів, трестів і кущів. В Україні (на правах філії ВРНГ) створено Бюро з від­будови промисловості, яке до кінця 1920 року мало 45 від­ділових управлінь, главків і центрів. Ця система втілювала у життя схеми без­товарної комуністичної економіки і налагодже­н­ня управлі­н­ня кожним окремим під­приємством з одного центру. У виробництві, організованому по-комуністичному, не можна було обі­йтися без трудової повин­ності, оскільки примусовість праці випливала з самої ідеї цілком по­збавленого ринкових важелів планового господарства. Небажа­н­ня робітника працювати там і тоді, де і коли це було необхідно державі, спри­ймалося як контр­революційний ви­ступ, зокрема зʼявилося поня­т­тя «дезертир трудового фронту». Для забезпече­н­ня під­приємств України робочою силою 12 жовтня 1920 року Раднарком УСРР прийняв по­станову «Про табори примусових робіт», від­повід­но до якої створювалося Центральне управлі­н­ня таборів, а організація їх мережі покладалася на губернські ЧК (на­прикінці жовтня 1920 року в Україні організовано перші 7 трудових концтаборів).

Реорганізація сільського господарства

На­ступним після націоналізації промисловості, транс­порту і банків кроком у напрямі докорін­ної реорганізації виробничих від­носин у дусі комуністичної доктрини Леніна ви­значив у Декреті Раднаркому РСФРР «Про організацію по­стача­н­ня населе­н­ня всіма продуктами та предметами особистого спожива­н­ня і домашнього господарства» від 21 листопада 1918. Цей декрет зобовʼязував Народний комісаріат продовольства заготовляти і роз­по­всюджувати серед населе­н­ня ті товари, які раніше вільно продавалися. Керуючись логікою декрету, заготівельники почали накладати на селян обовʼязкові зав­да­н­ня, ви­значаючи їх за дворами, селами, волостями і повітами. За цих умов стала неминучою поява продрозкладки, яка в Україні за­проваджена Декретом ВУЦВК «Про загальнодержавний облік та роз­поділ продуктів і предметів домашнього господарства» від 12 квітня 1919. Роз­кладка не була торговою операцією, хоча мала ви­гляд обміну товару на гроші: держава платила за вилучену продукцію, але платила стільки, скільки вважала за потрібне. Не була вона й податком, тому що не привʼязувалася до обсягу виробленої продукції через встановлений від­соток. Величина роз­кладки ви­значалася лише потребами держави у продовольстві та здатністю Народного комісаріату продовольства і його воєнізованих під­роз­ділів вилучати продукцію у селян. Від­повід­но до декрету українські селяни повин­ні були здати 140 міль­йонів пудів хліба, однак до білогвардійської окупації заготівельникам вдалося зі­брати тільки 8 міль­йонів пудів, оскільки селяни ігнорували вимоги Народного комісаріату продовольства і чинили збройний опір його працівникам. Після пере­моги над денікінськими військами 26 лютого 1920 новий закон про хлібну роз­кладку під­писали голова РНК УСРР Х. Раковський і народний комісар продовольства М. Владимиров. За цим законом обсяг роз­кладки збільшувався до 160 міль­йонів пудів зерна. У травні 1920 затверджена роз­кладка на велику рогату худобу, овець, свиней, яйця, картоплю тощо. Щоб полегшити вилуче­н­ня продовольства, у квітні 1920 утворили комнезами, за допомогою яких до кінця 1920 заготівельникам вдалося зі­брати 71,5 міль­йонів пудів хліба.

Грошова реформа

15 липня 1920 року Рада народних комісарів РРФСР видала декрет «Про роз­рахункові операції», дія якого від­разу ж поширилася на території України. Він проголошував, що всі установи, під­приємства та організації, які потребують будь-яких виробів, матеріалів або продуктів, зобовʼязані для їх одержа­н­ня звертатися у від­повід­ні роз­подільчі радянські установи. Купівля на вільному ринку заборонялася, а роз­рахунки між установами та під­приємствами могли здійснюватися тільки у без­готівковій формі. У грудні 1920 року роз­горнулася без­посередня під­готовка до скасува­н­ня грошового обігу. Комісія на чолі з С. Стр­уміліним при Народному комісаріаті фінансів РСФРР під­готувала проект заміни грошей «тродами» (трудовими одиницями). Напередодні запланованого скасува­н­ня грошей (яке так і не від­булося), 4 грудня 1920 року Ленін під­писав декрет «Про без­платний від­пуск продовольчих продуктів і предметів широкого спожива­н­ня». Ідентичний декрет, який вступав у дію з 1 січня 1921 року, голова Ради народних комісарів УСРР Х. Раковський під­писав 14 грудня 1920 року. У ньому вказувалося, що продовольство для робітників, службовців та інших жителів міст, які мали право на по­стача­н­ня з Народного комісаріату продовольства, повин­но виділятися без­коштовно. Ліквідація ринкових від­носин — центральний пункт комуністичної доктрини — вимагала цілковитої заміни приват. власності на засоби виробництва на держ­власність. При цьому йшлося не тільки про власність буржуазії та поміщиків, а й про власність селян, ку­старів, ремісників, дрібних торговців. У прийнятій весною 1919 партійній про­грамі під­креслено, що РКП(б) роз­глядає організацію радянських і колективних господарств як єдино можливий шлях до під­вище­н­ня продуктивності землеробної праці (фактично йшлося про пере­творе­н­ня селян у на­йманих працівників державних сільськогосподарських під­приємств). На­прикінці 1918 за без­посередньої участі Леніна було під­готовлено Декрет Раднаркому РСФРР «Про соціалістичний землеустрій і про заходи пере­ходу до соціалістичного землеробства», за яким усі види одноосібного землекористува­н­ня ви­знавалися скороминучими і за­старілими.

Соціальні наслідки воєн­ного комунізму

Реалізація цього декрету в Україні почалася у березні 1919, хоча формально ВУЦВК продублював його тільки 26 травня 1919. Від­повід­но до нього навіть у малоземельних ра­йонах значна частина поміщицьких земель пере­давалася не селянам, а цукровим заводам під організацію радго­спів або тим, хто бажав утворити комуни. У від­повідь селяни під­няли пов­ста­н­ня, на придуше­н­ня яких було кинуто під­роз­діли Червоної армії, зокрема командува­н­ня Внутрішнього фронту на чолі з К. Ворошиловим викори­стало для боротьби з ними загони інтернаціоналістів, сформованих для на­да­н­ня допомоги рад. Угорщині. Поширеною практикою у придушен­ні пов­стань стали спалюва­н­ня сіл, роз­стріли заручників, конфіскація майна, внаслідок чого у Червоній армії, більшість якої становили селяни, почастішали від­мови виконувати наказ і дезертирство. Роз­мах селянського руху був на­стільки широким, що після поразки денікінців Всеукр­ревком пішов на по­ступки і 5 лютого 1920 затвердив новий земельний закон, яким заборонялося від­водити землю під радгоспи без згоди селян.

Криза воєн­ного комунізму

У другій половині 1920 року виникла небезпека колапсу сільськогосподарського виробництва внаслідок значного недосіву, що став без­посереднім результатом продрозкладки: ро­зуміючи, що вироблену продукцію заберуть, селяни сіяли зерно тільки для власних потреб. Щоб попередити таку небезпеку, більшовицький уряд за доруче­н­ням Леніна вніс на восьмий Всеросійський зʼїзд рад (22–29 грудня 1920) законо­проект «Про заходи зміцне­н­ня і роз­витку селянського сільського господарства». Від­мовляючись від негайного за­провадже­н­ня радго­спів і комун, держава доповнила роз­кладку сільськогосподарської продукції роз­кладкою засіву й обробітку землі, сподіваючись, що по­двійна роз­кладка дасть можливість запобігти очікуваному ката­строфічному скорочен­ню посівів 1921 року. Зʼїзд затвердив законо­проект 23 грудня 1920, фактично повернувши селян у становище, в якому вони пере­бували до скасува­н­ня кріпацтва. 25 грудня 1920 року РНК УСРР прийняв по­станову «Про здійсне­н­ня весняної кампанії», якою засновувався Центрпосівком, а також губернські, повітові й волосні посівкоми.

Ленін від­мовився від курсу на без­посереднє комуністичне будівництво лише в березні 1921, коли цілком очевидними виявилися пер­спективи колапсу економіки і повномас­штабної війни із селянством. У праці «Про продовольчий податок» (квітень 1921) він на­звав політику воєн­ного комунізму економічно неможливою і такою, що спричиняє крах партії, яка її проводить. На зміну цьому явищу при­йшов НЕП, що стало фактично від­мовою від намагань побудувати «чистий» комунізм.

Літ.: Кульчицький С. Комунізм в Україні: Перше десятиріч­чя (1919–1928). К., 1996.

С. В. Кульчицький

Завантажити статтю