Волинський говір

ВОЛИ́НСЬКИЙ ГО́ВІР — один із старожитніх говорів волинсько-подільської групи пів­ден­но-західного наріч­чя. Охоплює пд. р-ни Волин., Рівнен. і Житомир., а також пн. р-ни Львів., Терноп., Хмельн. і Вінн. областей. На Пн. межує з середньополіським говором і західнополіським говором пів­нічного наріч­чя, на Сх. — із середньонад­дні­прянським говором пів­ден­но-східного наріч­чя, на Пд. — з над­дністрянським говором і подільським говором. Пд. межа В. г. проходить при­близно по лінії Белз–Великі Мости–Буськ– Золочів–Збараж–Красилів– Хмільник–Калинівка–Тетіїв, межею його на Зх. в основному є держ. кордон з Польщею. У В. г. виділяють пн.-волин. і пд.-волин. говірки (при­близна межа — по лінії Горохів–Шепетівка–Бердичів), зх.-волин. і сх.-волин. говірки (при­близно по течії р. Стир). Роз­межува­н­ня волин. говірок на зх. і сх. повʼязують з найдавнішими етномов. межами: зх.-волин. говірки від­повід­ають мові пд. волинян, сх.-волин. — можливо, мові уличів. На думку Г. Шила, зх-волин. говірки утворюють окремий середньобуз. говір. Їх близькість до надбуз. зх.-поліс. і зх.-над­дністрян. та надсян. говірок пояснюється тенденцією до утворе­н­ня територ. обʼ­єд­нань на землях пошире­н­ня перед прилуче­н­ням їх до Київ. Русі. Для пн.-волин. говірок властиві риси зх.-поліс. і середньополіс. говірок пн. наріч­чя; пд.-волин. говірки споріднюються рядом рис із над­дністрян. і поділ. говірками пд.-зх. наріч­чя. У пд.-волин. говірках роз­різняють: сх.-волин. (пошир. у пд. р-нах Житомир. і пн. р-нах Вінн. та Хмельн. областей, зближ. з поділ.) і зх.-волин. (зближ. з волин.-поліс. говірками, хоч мають деякі риси сусідніх над­дністрян.). Осн. фонет. риси говору: 1) у зх.-волин. говірках від­повід­но до етимол. [о] в новозакритому складі поряд з пере­важаючим [і] ви­ступає також монофтонг [у] або [и] (стіл, віл, столíў, столýў, стил, ни´чка, ти´лʼкі); 2) у частині волин. говірок, зокрема зх.-волин., фонема [е] набуває роз­шир. вимови і пере­ходить в [а] (трáба, цáгла, типáр, жáнитʼ, шáстий, селó — по сáлах, землʼá– зáмлʼу та ін.); 3) у пд. частині зх.-волин. говірок, що сусідять з над­дністрян., можливе за­ступле­н­ня [а] через [е] після мʼяких приголос. і шиплячих (чʼéсом, желʼ); 4) у ряді зх.-волин. говірок фонема [и] під наголосом, набуваючи обниженої артикуляції, пере­ходить в [е] (сéла — си´ла, звéсока — зви´сока, пéше — пи´ше, кудéсʼ — куди´сʼ); 5) для пд.-волин. говірок характерне помірне «ука­н­ня» (головá, молокó, але гу°лу́пка, ку°жýх; йумý, дорóгуйу), у зх.-волин. — зóлуто, крупи´ва; 6) мʼяке, як правило, [т] у закінче­н­нях 3-ї особи однини і множини дієслів теперіш. часу і 2-ї особи множини наказ. способу (хóдитʼ, нóситʼ, хóдатʼ, нóсатʼ, ходíтʼ, носíтʼ та ін.), хоч у зх.-волин. говірках у формах теперіш. часу [т] може бути і твердим при збережен­ні його мʼякості у формах наказ. способу; 7) у частині говірок, особливо зх. і сусідніх з поліс. діалектами, пошир. звукосполуки [гі], [кі], [хі] (рýкі, нýгі, хíтрий та ін., але й опéнʼки, горóхи). Морфол. риси В. г.: 1) в осн. масі пд.-волин. говірок у формах назив.-знахід. від­мінків однини імен­ників серед. роду типу зілля наявне закінче­н­ня -а з неподовж. мʼяким приголос. перед ним (зʼíлʼа, насʼíнʼа, житʼá), хоч у зх.-волин., зокрема в суміжних з поліс. говірках, нерідкі форми, як і в поліс., із закінче­н­ням -е і подовж. мʼяким приголос. перед ним (зíлʼ:е, житʼ:á, пíрйе, подвíрйе); 2) за пере­важаючого закінче­н­ня -ойу в оруд. від­мінку однини імен­ників жін. роду в зх.-волин. говірках фіксуються й форми на -оў, -ом (дорóгоў, дни´ноў, рукóў, ногóм, рукóм); 3) у дав.-місц. від­мінках множини імен­ники у зх.-волин. говірках можуть мати закінче­н­ня -ем, -ех (жінʼцéм, ко^увалʼéм, на жінʼцʼéх, на ко^увалʼéх, але: кóнʼам, на кóнʼах), а в оруд. від­мінку множини — -ема (жінʼцʼéма, ко^увалʼéма, міш°éма, тупу°лʼéма); 4) у зх.-волин. говірках пошир. не­стягн. форми прикметників серед. роду (дрібнóйе, зелáнуйе); 5) у цих говірках присв. прикметники також можуть мати паралел. форми (попóвий лан і попíў син); 6) у род. і оруд. від­мінках однини прикметників жін. роду у тих же говірках звичайні закінче­н­ня -ейі, -ейу (мо^улудéйі, мо^улоудéйу, старéйі, старéйу), що виникли, очевидно, під впливом за­ймен­ник. форм; 7) дуже пошир. стягнені форми род. і оруд. від­мінків однини вказ. і присв. за­ймен­ників жін. роду (сéйі, тéйі, мéйі, твейі, сéйу, тéйу, мéйу, свéйу, твéйу); 8) у непрямих від­мінках предметно-особ. за­ймен­ника в сполуці з при­ймен­никами звичайно немає при­ставного [н] (до йóго, з йéйу, ў йéйі); 9) у формах 1-ї особи однини теперіш. часу зберігається чергува­н­ня приголосних [д] — [дж], [з] — [ж], [т] — [ч], [с] — [ш] (хóджу, хóжу, крýчу, прóшу); 10) у зх.-волин. говірках, паралельно із «простими» формами минулого часу вживаються й «складні» (ходи´вім, ходи´віс, ходи´лисʼмо, ходи´лисʼте).

Завантажити статтю