Волинський говір

ВОЛИ́НСЬКИЙ ГО́ВІР — один із старожитніх говорів волинсько-подільської групи південно-західного наріччя. Охоплює пд. р-ни Волин., Рівнен. і Житомир., а також пн. р-ни Львів., Терноп., Хмельн. і Вінн. областей. На Пн. межує з середньополіським говором і західнополіським говором північного наріччя, на Сх. — із середньонаддніпрянським говором південно-східного наріччя, на Пд. — з наддністрянським говором і подільським говором. Пд. межа В. г. проходить приблизно по лінії Белз–Великі Мости–Буськ– Золочів–Збараж–Красилів– Хмільник–Калинівка–Тетіїв, межею його на Зх. в основному є держ. кордон з Польщею. У В. г. виділяють пн.-волин. і пд.-волин. говірки (приблизна межа — по лінії Горохів–Шепетівка–Бердичів), зх.-волин. і сх.-волин. говірки (приблизно по течії р. Стир). Розмежування волин. говірок на зх. і сх. пов’язують з найдавнішими етномов. межами: зх.-волин. говірки відповідають мові пд. волинян, сх.-волин. — можливо, мові уличів. На думку Г. Шила, зх-волин. говірки утворюють окремий середньобуз. говір. Їх близькість до надбуз. зх.-поліс. і зх.-наддністрян. та надсян. говірок пояснюється тенденцією до утворення територ. об’єднань на землях поширення перед прилученням їх до Київ. Русі. Для пн.-волин. говірок властиві риси зх.-поліс. і середньополіс. говірок пн. наріччя; пд.-волин. говірки споріднюються рядом рис із наддністрян. і поділ. говірками пд.-зх. наріччя. У пд.-волин. говірках розрізняють: сх.-волин. (пошир. у пд. р-нах Житомир. і пн. р-нах Вінн. та Хмельн. областей, зближ. з поділ.) і зх.-волин. (зближ. з волин.-поліс. говірками, хоч мають деякі риси сусідніх наддністрян.). Осн. фонет. риси говору: 1) у зх.-волин. говірках відповідно до етимол. [о] в новозакритому складі поряд з переважаючим [і] виступає також монофтонг [у] або [и] (стіл, віл, столíў, столýў, стил, ни´чка, ти´л’кі); 2) у частині волин. говірок, зокрема зх.-волин., фонема [е] набуває розшир. вимови і переходить в [а] (трáба, цáгла, типáр, жáнит’, шáстий, селó — по сáлах, земл’á– зáмл’у та ін.); 3) у пд. частині зх.-волин. говірок, що сусідять з наддністрян., можливе заступлення [а] через [е] після м’яких приголос. і шиплячих (ч’éсом, жел’); 4) у ряді зх.-волин. говірок фонема [и] під наголосом, набуваючи обниженої артикуляції, переходить в [е] (сéла — си´ла, звéсока — зви´сока, пéше — пи´ше, кудéс’ — куди´с’); 5) для пд.-волин. говірок характерне помірне «укання» (головá, молокó, але гу°лу́пка, ку°жýх; йумý, дорóгуйу), у зх.-волин. — зóлуто, крупи´ва; 6) м’яке, як правило, [т] у закінченнях 3-ї особи однини і множини дієслів теперіш. часу і 2-ї особи множини наказ. способу (хóдит’, нóсит’, хóдат’, нóсат’, ходíт’, носíт’ та ін.), хоч у зх.-волин. говірках у формах теперіш. часу [т] може бути і твердим при збереженні його м’якості у формах наказ. способу; 7) у частині говірок, особливо зх. і сусідніх з поліс. діалектами, пошир. звукосполуки [гі], [кі], [хі] (рýкі, нýгі, хíтрий та ін., але й опéн’ки, горóхи). Морфол. риси В. г.: 1) в осн. масі пд.-волин. говірок у формах назив.-знахід. відмінків однини іменників серед. роду типу зілля наявне закінчення -а з неподовж. м’яким приголос. перед ним (з’íл’а, нас’íн’а, жит’á), хоч у зх.-волин., зокрема в суміжних з поліс. говірках, нерідкі форми, як і в поліс., із закінченням -е і подовж. м’яким приголос. перед ним (зíл’:е, жит’:á, пíрйе, подвíрйе); 2) за переважаючого закінчення -ойу в оруд. відмінку однини іменників жін. роду в зх.-волин. говірках фіксуються й форми на -оў, -ом (дорóгоў, дни´ноў, рукóў, ногóм, рукóм); 3) у дав.-місц. відмінках множини іменники у зх.-волин. говірках можуть мати закінчення -ем, -ех (жін’цéм, ко^увал’éм, на жін’ц’éх, на ко^увал’éх, але: кóн’ам, на кóн’ах), а в оруд. відмінку множини — -ема (жін’ц’éма, ко^увал’éма, міш°éма, тупу°л’éма); 4) у зх.-волин. говірках пошир. нестягн. форми прикметників серед. роду (дрібнóйе, зелáнуйе); 5) у цих говірках присв. прикметники також можуть мати паралел. форми (попóвий лан і попíў син); 6) у род. і оруд. відмінках однини прикметників жін. роду у тих же говірках звичайні закінчення -ейі, -ейу (мо^улудéйі, мо^улоудéйу, старéйі, старéйу), що виникли, очевидно, під впливом займенник. форм; 7) дуже пошир. стягнені форми род. і оруд. відмінків однини вказ. і присв. займенників жін. роду (сéйі, тéйі, мéйі, твейі, сéйу, тéйу, мéйу, свéйу, твéйу); 8) у непрямих відмінках предметно-особ. займенника в сполуці з прийменниками звичайно немає приставного [н] (до йóго, з йéйу, ў йéйі); 9) у формах 1-ї особи однини теперіш. часу зберігається чергування приголосних [д] — [дж], [з] — [ж], [т] — [ч], [с] — [ш] (хóджу, хóжу, крýчу, прóшу); 10) у зх.-волин. говірках, паралельно із «простими» формами минулого часу вживаються й «складні» (ходи´вім, ходи´віс, ходи´лис’мо, ходи´лис’те).

Розмір шрифту

Волинський говір

Рекомендована література

Інформація про статтю