КРА́СНЕ — селище міського типу Буського ра­йону Львівської області. Знаходиться на р. Гологірка (басейн Західного Бугу), за 44 км від обласного центру та за 6 км від райцентру. Площа 6,2 км2 . Населе­н­ня 6475 осіб (2001), пере­важно українці. Залізнична станція. На території та по­близу Красного виявлено поселе­н­ня культури лійчастого посуду (3 тис. до н. е.), Київської Русі (10–13 ст.), лінійно-стрічкової і поморської культур (4 тис. до н. е.), дво- (2 тис. до н. е.; 9–10 ст.) і багатошарове (4 тис. до н. е.; 7 ст. до н. е.; 10 ст.), 2 кургани бронзового віку. Вперше згадується у писемних джерелах 1476. У середині 16 ст. мешкало близько 100 осіб. Тут був королівський фільварок з пивоварнею та вин­ницею, в якому мешкав під­староста. Жителі брали участь у Визвольній війні під проводом Б. Хмельницького. У жовтні 1648 через Красне проходили козацькі війська, які роз­громили фільварок. До 1772 входило до Буського пов. Белзького воєводства, від­тоді за 1-м поділом Польщі — до складу Австрії (від 1867 — Австро-Угорщина). Від 1788 — у власності княгині В. Яблонської, згодом господарі часто змінювалися. Від 1871 — важливий залізничний вузол. 1876 з Красного до Буська прокладено першу на Бузеч­чині камʼяну дорогу. 1858 від­крито школу з українською, на початку 20 ст. — з польською мовами на­вча­н­ня. На­прикінці 19 — на початку 20 ст. створено низку осередків українських товариств, зокрема «Просвіти», «Соколу», «Сільського господаря». Під час 1-ї світової війни Красне — арена запеклих боїв. 1918 з роз­падом Австро-Угорщини уві­йшло до складу ЗУНР. За доруче­н­ням уряду ЗУНР син І. Франка Петро організував у Красному летунську сотню (від січня 1919 — полк). Від травня до кінця липня 1920 Красне контролювали польські війська, від­тоді до 1-ї половини вересня того ж року — більшовицькі. 1920–39 — у складі Польщі, від 1939 — УРСР. Від 30 червня 1941 до 18 червня 1944 — під німецько-фашистською окупацією. До середини 1950-х років діяло під­пі­л­ля ОУН–УПА. Красне згадується у Кресовій книзі справедливих. Жителі за­знали сталінських ре­пресій. 1939–59 — райцентр. Від 1953 — смт. 1963–66 — у складі Камʼянка-Бузького, 1959–63 та від 1966 — Буського ра­йонів. 1969 засновано вокально-інструментальний ансамбль «Красняничі». 1959 мешкало близько 4,1 тис., 1970 — 4,9 тис., 1979 — 5,7 тис., 1989 — 6,4 тис., 1999 — 6,6 тис. осіб. Нині працюють під­приємства з виробництва меблів, хлібо-булочної продукції, без­алкогольних напоїв. У Красному — 2 загальноосвітні школи, 2 дитсадки; Народний дім, бібліотека, історико-крає­знавчий музей; лікарня; готель; філія Буського від­діле­н­ня оща­дбанку. Памʼятка архітектури — церква св. Іллі (деревʼяна, 1750). Встановлено памʼятники Т. Шевченку, неві­домому солдату, погру­д­дя І. Франка, памʼятні знаки борцям за волю України (2), на честь скасува­н­ня панщини. Серед видатних уродженців — фахівець у галузі електрозварюва­н­ня В. Рябов, громадсько-політичний діяч, видавець І. Тиктор, головнокомандувач УПА В. Кук, заслужений художник України Н. Федоренко, композитор, скрипаль А. Ба­ландюк.