Галицький крайовий сейм

Визначення і загальна характеристика

ГА́ЛИЦЬКИЙ КРА­ЙОВИ́Й СЕЙМ — пред­ставницько-законодавчий орган Галичини у складі Австро-Угорщини. Діяв 1861–1918. Склад, компетенцію (обмежену австр. парламентом, урядом, а також лімітованими фінанс. правами) та порядок роботи сейму ви­значали Кра­йовий статут і Виборча сеймова ординація для Галичини. Сейм налічував 150 (за законом 1900 — 161) депутатів, яких обирали за куріал. системою на 6 р. Щорічні сесії від­бувались у Львові, здебільшого протягом місяця. У пере­рвах між сесіями по­стійно діяв Кра­йовий виділ (комітет). Для під­готовки законо­проектів створювалися галузеві комісії. Сеймовою більшістю володіли польс. консерватори. За виборчим законом українці могли здобути максимум третину місць, тобто обрати 50 депутатів, однак на практиці, пере­важно через поруше­н­ня закон­ності на виборах, обирали (від 70-х рр. 19 ст.) лише бл. 15-ти депутатів. Керували роботою сейму при­значувані цісарем маршалок (із польс. аристократів) та віце-маршалок (як правило українець; часто ним був галиц. греко-катол. митрополит). Законодавча компетенція Г. к. с. від­кривала певні можливості для роз­витку нац. культур, впорядкува­н­ня соц.-екон. від­носин та системи місц. самоврядува­н­ня, узгодже­н­ня інтересів різних сусп. груп. Політ. значе­н­ня сейму пере­вищувало його компетенцію, оскільки він обговорював усі актуал. пита­н­ня держ. та кра­йового життя, був гол. ареною формува­н­ня укр.-польс. взаємин, сприяв утверджен­ню парламентаризму.

За час діяльності Г. к. с. його депутатами від українців побували бл. 200 осіб. Пере­важна більшість із них (179 осіб) обрані від сільс. громад. У соц. від­ношен­ні це пред­ставники духовенства (54), селянства (42) і світської інтелігенції (83, з яких 38 мали наук. ступінь д-ра) — дрібні чиновники, юристи, освітяни тощо. Укр. пред­ставництво у Г. к. с. майже завжди претендувало на роль надпарт. центру, одне з ключових зав­дань якого полягало в консолідації різних політ. сил навколо про­грами захисту нац. інтересів українців у Галичині. Його діяльність була тісно повʼязана з роз­витком нац. руху. У 1860-х — на поч. 1870-х рр., коли формувалася концепція галиц. автономії, поляки використовували сейм у боротьбі за автономізацію краю, полонізацію адміністрації та шкільництва, а українців прагнули під­порядкувати цілям польс. нац. політики. Укр. сеймове пред­ставництво виявилось не готовим до парламент. діяльності, а осн. поклика­н­ня сейму вбачало у забезпечен­ні власної рівноправності, роз­глядало його як трибуну для обміну думками. Не добившись від сейму жодного «українізац.» ріше­н­ня, укр. політики зосередилися на контактах з австр. владою, що спричинило ще жорсткіший курс польс. політиків щодо українців. Період 1873–83 характеризувався стабілізацією галицько-австр. від­носин. Кер-во у польс. політ. таборі обійняли краків. консерватори, які змінили пов­стан. тактику на гасло «органіч. праці», спрямували діяльність сейму на зміцне­н­ня польс. позицій у Галичині. Після про­грашу в децентралізатор. пере­творе­н­нях керівництво укр. політикою у Галичині зосередили русофіли. Укр. сеймове пред­ставництво не мало про­грами дій, пере­бувало в без­порад. опозиції, що спиралася на ідею Галичини як оплоту «рус­ского» духу, населе­н­ня не знало своїх депутатів. Результатом стало ката­строф. зменше­н­ня чисельності пред­ставництва.

Новий етап укр. сеймової політики повʼязаний з виходом на політ. арену народов. руху. На виборах 1883 народовці вперше здобули більшість в укр. сеймовому пред­ставництві. Вони викори­стали трибуну Г. к. с. для декларації далекосяж. нац. домагань, трактували нечислен­не сеймове пред­ставництво як повноправ. ре­презентанта інтересів усіх галиц. українців, пропонували сейму «позитивні» внески, перед­усім у галузі шкільництва, під­тримували демократ. вимоги польс. лівиці. Міцні позиції укр. сеймового клубу в нац. русі до­зволили депутатам 1890 проголосити у Г. к. с. нові засади укр. політики, що стали наслідком укр.-австр.-польс. поро­зумі­н­ня (т. зв. «нова ера»). Декларуючи лояльність щодо Габсбур. монархії, від­межовуючись від русофільства та від­кладаючи вимогу адм. поділу провінції на укр. і польс. частини, народовці сподівалися на здобутки у нац.-культур. сфері. Однак позиція польс. сеймової більшості надалі зводилася до задоволе­н­ня мін. числа укр. пропозицій задля втрима­н­ня українців у польс. націо- та державотвор. орбіті. Це дис­кредитувало ідею укр.-польс. поро­зумі­н­ня і зумовило паді­н­ня популярності її прихильників.

На поч. 20 ст. чільною про­блемою укр. сеймової політики став пошук ефектив. тактики політ. боротьби. Акцент у цьому пошуку було пере­несено із намагань поро­зумі­н­ня з поляками на масовий нац. рух, який став би засобом тиску на під­тримку укр. депутатів. Для галиц. поляків це стало часом руйнува­н­ня істор. стереотипів, ви­зна­н­ня, що українство не є органіч. частиною «польс. світу», утвердже­н­ня гасла порятунку «польськості» у Сх. Галичині. Дедалі міцніші позиції у польс. сеймовій більшості здобували націонал-демократи. Про­грес в укр. справі став помітним після парламент. виборів 1907, що від­булися на під­ставі нового виборчого закону і зміцнили укр. парламент. пред­ставництво (28 осіб). Його активні контакти з австр. урядом занепокоїли польс. політиків, які на сеймових виборах 1908 під­тримали русофілів, вдавшись до порушень закон­ності, що при­звело до людських жертв. Без­посеред. наслідком цих подій стало вбивство 12 квітня 1908 укр. студентом М. Січинським галиц. намісника А. Потоцького, яке по­ставило Галичину перед за­грозою громадян. війни, однак новому наміснику М. Бобжинському вдалося спрямувати конфлікт у легал. русло.

1908–14 українці в Г. к. с. зосередилися на боротьбі за виборчу реформу. У 1910–13, вдаючись до голосної об­струкції, вони повністю паралізували сеймові пленарні засі­да­н­ня. Закон, ухвалений Г. к. с. 14 лютого 1914 і затверджений цісарем 8 липня 1914, змінив Кра­йовий статут і за­провадив нову Виборчу ординацію для Галичини, від­повід­но до якої виборче право було поширено на незаможні верстви населе­н­ня, за­проваджено принцип нац. пред­ставництва, галиц. сейм мав складатися з 221 депутата, до яких перед­бачалося додати ректора майбут. укр. університету. Загалом українці отримали 27,2 % сеймових мандатів. Ця кількість не задовольняла амбіцій укр. політиків, однак зміцнювала їх позиції в сеймі. Надалі зміни до Кра­йового статуту могли бути внесеними тільки 3/4 голосів, тобто сейм не міг ухвалити жодного політ. ріше­н­ня без згоди українців. Наріжним каменем виборчої реформи стало за­провадже­н­ня при виборах нац. кадастру, що чітко роз­межовувало українців і поляків, усувало на виборах між­нац. боротьбу. Виборча реформа продемонструвала посиле­н­ня укр. руху й довела можливість укр.-польс. ком­промісу.

Літ.: J. Buszko. Sejmowa reforma wyborcza w Galicji 1905–1914. Warszawa, 1956; Кульчицкий В. С. Галицький Кра­йовий сейм — знаря­д­дя соціального і національного пригніче­н­ня трудящих (1861–1914 рр.). Л., 1958; J. Zdrada. Galicyjskie wybory sejmowe i parlamentarne w latach 1861–1889 // Rocznik Biblioteki PAN w Krakowie. Rok XIX. 1973; S. Grodziski. Sejm Krajowy galicyjski. T. 1–2. Warszawa, 1993; K. Karolczak. Sprawy narodowościowe w Galicyjskim Sejmie Krajowym w latach 1861–1873 // Galicyjskie dylematy. Kraków, 1994; Аркуша О. Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 рр. Л., 1996; Мудрий М. Галицька автономія в 70–80-х роках ХІХ столі­т­тя: українське та польське баче­н­ня // Україна: Культурна спадщина, нац. сві­домість, державність. Л., 2000. Вип. 7; A. Wątor. Galicyjska Rada Narodowa w latach 1907–1914. Z dziejów instytucji obywatelskiej. Szczecin, 2000; Чорновол І. Українська фракція Галицького кра­йового сейму 1861–1901 (нарис з історії українського парламентаризму). Л., 2002; Середа О. «Ми ту не при­йшли на сміх»: Участь східногалицьких селян у сеймових виборах та засі­да­н­нях у Львові (60-і роки ХІХ ст.) // Lwów. Miasto — społeczeństwo — kultura. Kraków, 2002. T. 4; S. Pijaj. Między polskim patriotyzmem a habsburskim lojalizmem. Polacy wobec przemian ustrojowych monarchii habsburskiej (1866– 1871). Kraków, 2003; J. Moklak. W walce o tożsamość Ukraińców. Zagadnienie języka wykładowego w szkołach ludowych i średnich w pracach galicyjskiego Sejmu Krajowego 1866–1892. Kraków, 2004.

О. Г. Аркуша

Завантажити статтю