Етика

Визначення і загальна характеристика

Е́ТИКА (лат. ethica, від грец. ἦϑος — звичай, вдача, характер) — філософська наука, обʼєктом дослідже­н­ня якої є мораль, моральність; система моральних норм і цін­ностей, властива певній спільноті, соціальній, професійній або іншій групі людей. Е. як наука зосереджує увагу на про­блемах сутності й функціонува­н­ня моралі, досліджує специфіку морал. норм і цін­ностей, зʼясовує морал. аспекти люд. сві­домості, діяльності й спілкува­н­ня, аналізує мову моралі, значе­н­ня і функції морал. висловлювань. Термін «Е.» закріпився у філос. вжитку від 4 ст. до н. е. (завдяки на­звам праць Аристотеля «Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика»). За Аристотелем, Е. разом з політикою утворює царину практ. (на від­міну від теор. і творчо-продукт.) пі­зна­н­ня. Згодом стоїки поділили філософію на осн. галузі — логіку, фізику (далі метафізику) й Е. Традиція такого роз­поділу усталилася в європ. культурі. Структуру етич. зна­н­ня ви­значають наявністю в ньому таких під­роз­ділів: а) описова, або де­скриптивна Е. (досліджує конкретні феномени моральності); б) нормативна Е. (кодифікує і систематизує приписи моралі); в) власне філос. теорія моралі (осмислює її з по­гляду фундам. про­блем буття людини у світі). Роз­різняють також заг. і прикладну Е. (напр., професійна); макроетику (норми й принципи, здатні до універсалізації) та Е. локал. люд. спільнот (напр., етноетика). Про­блем. спектр Е. охоплює: а) про­блеми власне моралі як певної нормативно-цін­ніс. системи; б) про­блеми моральності як галузі практ. стосунків, звичаїв, вчинків; в) про­блеми смисложит­тєвого пошуку і внутр. самови­значе­н­ня людини. Сучасне життя ставить перед Е. низку актуал. зав­дань. Зро­ста­н­ня технол. потенціалу людства вимагає етич. осмисле­н­ня сукупності стосунків людини з довкіллям (так формується екол. Е.). Духовносвіто­глядні злами сучасності об­умовлюють потребу в новому об­ґрунтуван­ні внутр. морал. засад люд. буття. Транс­формац. процеси у пост­тоталітар. су­спільствах залучають етичну думку до роз­будови демократ. устрою. Роз­виток економіки, науки, культури породжує нові про­блеми в галузях приклад. Е., зумовлює появу етич. дисциплін (напр., біоетики). Осн. поня­т­тя Е., що від­ображають структуру моралі й ви­значають специфіку морал. осмисле­н­ня люд. буття, називають категоріями Е. Їхньою особливістю є те, що вони утверджують реальність належного. Так, категорія обовʼязку виражає належне і сама є формулюва­н­ням належного, проте її статус як категорії без­посередньо вказує на бут­тєву вкоріненість, реал. об­ґрунтованість даного виміру належності. Від­повід­но до множин­ності типів і різновидів самої моралі, варіативності звʼязків між її істот. компонентами систематизація категорій у сучас. Е. має від­критий, плюралістич., полімодал. характер. Зокрема виділяють категорії морал. сві­домості — добро і зло, сенс життя, обовʼязок, від­повід­альність, справедливість, морал. ідеал, щастя; морал. самосві­домості — честь, гідність, совість, сумлі­н­ня, роз­кая­н­ня, сором; етич. діяльності — вибір, свобода вибору, свобода волі, вчинок, ціль і засоби діяльності (морал. аспект), мотив і результат діяльності (морал. аспект); морал. від­носин (етич. спілкува­н­ня) — від­критість і за­мкненість, толерантність, повага, пошана, спів­чу­т­тя, спів­пережива­н­ня, милосердя, любов; структурні категорії моралі — норма морал., цін­ність морал., принцип морал., чеснота, доброчесність, порок, імператив, оптатив (спрямованість на досягне­н­ня блага), взаємність та ін. Втім, необхідно враховувати, що подібні пере­ліки є неповними, а доречність чи недоречність групува­н­ня категорій Е. за певною схемою може бути доведена лише стосовно тієї чи ін. їх інтер­претації. Спроби встановити абсолютну сутнісну градацію категорій не від­повід­ають рівневі складності й динамізму сучас. морал. досвіду.

Своєрідність етич. думки України повʼязана з особливостями укр. нац. етосу. За часів язичництва і після прийня­т­тя християнства морал. вдача давніх русичів здебільшого по­значалася прихильністю до ладу і миру, емоційністю в по­єд­нан­ні з душев. стриманістю, нелюбовʼю до надто різкого й наполегливого самовияву. Давньорус. святі являють християн. світові своєрід. етос «світлої мірності» (за ви­значе­н­ням Г. Федотова). Становле­н­ня укр. морал. вдачі набувало форм поліфоніч. взаємозвʼязку хлібороб. та козац. елементів. Цін­ності природовід­повід­ного селян. устрою корелюють із вітчизн. варіантом волелюб. і во­йовничої «лицар. Е.», зна­йомої народам Європи. Контрастність за­значеного сполуче­н­ня під­силюється впливом великих роз­поділів між Сходом та Заходом, у напруж. атмо­сфері яких від­бувалося морал. самови­значе­н­ня українців. Морал.-етич. поліфонізм укр. сві­домості знаходить вияв у зі­ткнен­ні особистіс. на­станов, образів «укр. людини» (М. Шлемкевич). Спіл. рисою нац. етосу залишається помірков. індивідуалізм і спо­глядал. емоційність, санкціонована духовно-реліг. практикою православʼя. Елементи власне етич. рефлексії наявні у вітчизн. літературі від 11–12 ст. У духов. культурі України складалася виразна етико-жит­тєбудівна домінанта, що ви­значатиме істотні тенденції вітчизн. літ-ри, філософії, мистецтва. Спроби концептуал. роз­робле­н­ня етич. про­блем знаходимо в укр. мислителів 16–17 ст. (С. Оріховського, К.-Т. Ставровецького та ін.). У Києво-Могилян. академії викла­да­н­ня Е. від­окремили в самост. систематизов. роз­діли у 1-й пол. 18 ст. (курси Ф. Прокоповича, С. Калиновського, М. Козачинського та ін.); при цьому етичну про­блематику висвітлювали пере­важно в традиц. аристотелів. стилі з від­чут. впливами соц.-гуманіст. ідей Нового часу. Традиції даного етапу роз­витку вітчизн. етич. думки увінчує й водночас від­хиляє творчість Г. Сковороди з його бароковим мисле­н­ням, скерованим на кардинал. про­блеми життя, смерті й гідності людини. Сковородинів. на­становчі ідеї «серця» й «веселія сердечного», «сродної праці» й «нерівної рівності», мудрої й вибагливої простоти життя окреслюють ціліс. образ етич. індивідуальності, привабливий для на­ступ. поколінь вітчизн. мислителів. Роз­виток Е. в Україні упродовж 19 — поч. 20 ст. істотно повʼязаний з діяльністю духов. академій, становле­н­ням університет. центрів. Серед тогочас. мислителів, ідеї яких виявилися найбільш стимулюючими в етич. від­ношен­ні, слід від­значити П. Юркевича, чия філос. діяльність спрямована на крит. реабілітацію ідеалізму платонів. типу, утвердже­н­ня духов. і морал. засад люд. буття. Дис­кусійним є по­гляд на П. Юркевича як на виразника укр. версії «філософії серця». До про­блем Е. звертаються й сучасні укр. вчені. Після періоду панува­н­ня ідеол. парадигми, в рамках якої Е. по­ставала лише як допоміжна ланка «теорії комуніст. вихова­н­ня», від кін. 1970-х рр. в Україні помітне по­жвавле­н­ня дослідн. інтересів у галузі Е. Для оновле­н­ня Е. потребувала роз­межува­н­ня із засадничими положе­н­нями марксист. теорії — її суб­станціалізмом, «поцейбічністю», абсолютизацією практ. діяльності людини. Істот. значе­н­ня в цьому звʼязку набув здійснений науковцями Ін­ституту філософії НАНУ (Київ) пере­хід від діяльнісної до культурфілос. методології, що охоплює виміри люд. спілкува­н­ня й цін­ніс. орієнтації, від­криваючи про­стір для осмисле­н­ня феноменів духовності й моралі (В. Іванов, С. Кримський, В. Малахов). Водночас зʼявилися дослідж. з про­блем сенсу життя і гуманіст. світо­гляду (В. Шинкарук, О. Яценко), взаємозвʼязку етичного й естетичного (О. Фортова), морал. роз­витку особи (О. Левицька), сутності морал. культури (Т. Аболіна). У низці роз­відок висвітлено морал. сенс окремих екзистенц. станів людини — сорому, роз­луки, страж­да­н­ня (В. Малахов, В. Нестеренко). Укладають сучасні під­ручники з Е., видають праці, присвяч. аналізу новіт. етич. теорій (А. Єрмоленко, В. Мовчан та ін.). Зро­стає увага дослідників до про­блем філос. об­ґрунтува­н­ня Е., дискурсу етич. цін­ностей, взаємин макроетики й етноетики (А. Єрмоленко, В. Пазенок), Е. та політики тощо. Етична думка сучас. України прагне осмислити не­просту ситуацію, коли на тлі радикал. транс­формації екон. і соц.-політ. системи перед вітчизн. культурою по­стає дво­їсте зав­да­н­ня: від­новле­н­ня влас. ідентичності та залуче­н­ня до європ. спільноти з притаман­ними їй цивілізац. і морал. нормами. Актуал. про­блеми повʼязані з необхідністю оновле­н­ня етич. основ сусп., громад. та культур. життя, роз­витку етич. освіти.

Літ.: Левинський В. Етика і соціялізм. Прага, 1922; Етика і естетика: Між­ві­дом. наук. зб. К., 1971. Вип. 10; Гайдай М. М. Народна етика у фольклорі східних і західних словʼян: Про­блема добра і зла. К., 1972; Памятники этической мысли на Украине XVII — первой половины XVIII ст. К., 1987; Лук М. І. Етичні ідеї в філософії України другої половини ХІХ — початку ХХ ст. К., 1993; Етос і мораль у сучасному світі. К., 2004; Малахов В. А. Етика: Курс лекцій. К., 2006.

В. А. Малахов

Етика екологічна (Е. е.) — напрям етики, який ви­вчає етичні ставле­н­ня людини і су­спільства до природи, моральні під­валини екологічної від­повід­альності. Предмет Е. е. — ви­вче­н­ня засад морал. ставле­н­ня людини до природи; аналіз стереотипів люд. поведінки, що призводять до екол. про­блем; пошук етич. ідеалів ставле­н­ня су­спільства до природи. Витоки Е. е. повʼязані з працями Г.-Д. Торо, Ч. Дарвіна, А. Швейцера. Про появу власне Е. е. можна говорити з моменту по­єд­на­н­ня екол. та етич. принципів в Е. землі О. Леопольда, що зна­йшло від­ображе­н­ня у дослідж. «Альманах песчаного графства» (Москва, 1980). Від 1970-х pp. у зх. філософії ви­окремилася екології філософія. Водночас у звʼязку з осмисле­н­ням причин і наслідків екол. кризи, а також пошуком соціально прийнятних способів її подола­н­ня почала формуватися Е. е. Уперше у філос. курсах ВНЗів вона зʼявилася на поч. 1970-х pp. Е. е. виходить з того, що традиц. філософія та зумовлена нею мораль — швидше джерела сучас. екол. про­блем, ніж засоби для їх роз­вʼяза­н­ня. Про­блеми, що у своїй сукупності є складовими екол. кризи, такі все­осяжні, сер­йозні, складні й важко контрольовані, що змушують філософію шукати шляхи докорін. пере­будови моралі. Зміна природи люд. діяльності потребує й змін у Е. Зх. етичні вче­н­ня повʼязують цін­ності та права з особами і наголошують, що все те, що належить поза­особистіс. світу, під­корене особистісному. Е. е. спрямов. на роз­шире­н­ня світу цін­ностей таким чином, щоб природа стала спіл. благом, на ви­зна­н­ня самоцін­ності живої та неживої природи. Е. е. вводить у сферу Е. той світ, який раніше роз­глядали лише з по­гляду корисності та доцільності; робить спробу включити у межі Е. не тільки людей, а й ін. істот, екосистеми і світ природи загалом. Гол. напрями сучас. Е. е.: екоцентризм, глибин­на екологія, екофемінізм, екоанархізм, біо­центризм, «права тварин». В Україні про­блеми Е. е. досліджують в Ін­ституті філософії НАНУ (Київ); популяризацію ідей Е. е. здійснюють Київ. екол.-культур. центр (видає «Гуманитарный экологический журнал») та укр. від­діл. Між­нар. союзу екоетики.

Літ.: Глобальные про­блемы и общечеловеческие цен­ности / Пер. с англ. и франц. Москва, 1990; Экологическая антология: Экол. прои­зведения запад. авторов / Пер. с англ. Москва, 1992; Хесле В. Философия и экология / Пер. с нем. Москва, 1994; Борейко В. Е. Прорыв в экологическую этику. К., 2003; Марушевський Г. Етика збалансованого роз­витку. К., 2008.

Г. Б. Марушевський

Етика між­народна (Е. м.) — етичні аспекти між­народних від­носин. У дис­кусії навколо між­нар. від­носин значе­н­ня Е. змінювалося впродовж усієї історії роз­витку дисципліни. Посідає центр. місце в доктрині політ. ідеалізму з його норматив. та етично об­ґрунтованим твердже­н­ням про необхідність і можливість практ. реалізації ідеї універсал. миру шляхом роз­будови системи Ін­ститутів між­нар. без­пеки та роз­витку між­народного права. Однак Е. м. за­знала онтол. критики з боку політ. реалізму, який по­ставив під сумнів саму можливість існува­н­ня універсал. цін­ностей в основі зовн.-політ. діяльності учасників між­нар. від­носин, а згодом була від­кинута прихильниками наук. під­ходу через неможливість їх по­єд­на­н­ня з прагне­н­ням пере­творити теорію між­нар. від­носин у дисципліну, що під­коряється вимогам суворої наук. верифікації та політ. незаангажованості дослідника. У сучас. теорії між­нар. від­носин, не­зважаючи на присутність елементів нормативності в більшості заг.-ви­знаних парадигмах, Е. м. залишається атрибутом т. зв. теорій серед. рівня, до яких належить концепція дослідж. миру або «фемініст. пер­спектива».

А. А. Суб­ботін

Етика нормативна (Е. н.) — сукупність норм, на­станов, вимог моралі, обʼ­єд­наних певною філософсько-світо­глядною концепцією чи релігійним віровче­н­ням і орієнтованих на діяльне, поведінкове втіле­н­ня; роз­діл теоретичної етики, який досліджує й об­ґрунтовує подібну сукупність. Першими норматив. моделями моральніс. поведінки, що узагальнювали без­посеред. досвід люд. стосунків, були заповіти пращурів, вислови мудреців, по­вча­н­ня пророків. Е. н. завжди повʼязана зі сферою сві­домого, від­рефлектованого, належного, пошук якого має крайні полюси у ви­гляді етич. догматизму та етич. релятивізму. Від­носність морал. законів в антич. світі вперше осмислили софісти. Ви­окремле­н­ня Аристотелем Е. як особливої філос. науки при­звело до закріпле­н­ня за нею норматив. соц.-регулятив. функції. Оста­н­ня реалізується за допомогою морал. ідеалу, теоретично об­ґрунтованих уявлень про нормативно належне. Е. н. актуальна за умов цін­ніс. криз, вичерпаності або ослабленості продуктивно-узагальнювал. можливостей повсякден. сві­домості й регулятив. потенціалу звичаїв та традицій. За певних умов вона тяжіє до побут. по­вча­н­ня, її елементи завжди присутні в моралізатор. літ-рі. Протягом багатьох століть нормативно-етичні приписи втілювалися у змісті худож. творів. Упродовж усього роз­витку класич. філософії етична нормативність залишалася її істот. темою. Практ. філософія виробила широкий діапазон форм — від рапсодич. роз­думів («Досліди» М.-Е. де Монтеня) до ціліс. систематич. жит­тєвче­н­ня («Етика» Б. Спінози). Категорія «вище благо» ви­значала як телеологічно, так і теологічно орієнтовані системи Е. н., проте її зміст повʼязували з діаметрально протилеж. засадами (земне і небесне, сакральне і профан­не, людське і Божествен­не). Для реліг. Е. найвищим ідеалом-зразком по­ставали якості, вчинки і на­станови засн. від­повід. релігій (Будди, Ісуса Христа, Мугам­меда). Тлумаче­н­ня подібних взірцевих проявів доброчин­ності дає можливість виділити найважливіші для релігії якості (віра, упокоре­н­ня, терпі­н­ня, милосердя та ін.) і норми поведінки (викона­н­ня ритуалів, роз­дава­н­ня милостині, заборона крадіжок, убивств), світо­глядні на­станови та принципи (вина, гріх, роз­кая­н­ня, страх, фаталізм, аскетизм тощо). Категорія «заг. благо» стала засадничою для цін­нісно-рац. об­ґрунтува­н­ня й нової логіки нормативності, яка втілена в різних варіантах концепції сусп. договору (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо). І. Кант, започаткувавши деонтол. напрям Е., заклав основи як Е. принципів, так і етич. формалізму. Категоричний імператив має цін­нісне ви­значе­н­ня поряд із суто формал. апеляцією до універсал. самозаконодавства всіх ро­зумних істот. Роз­межува­н­ня аксіології та деонтології, спів­від­ноше­н­ня добра і блага стали темами гострих дис­кусій 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. Цін­нісно-нормативні аспекти є досить сут­тєвими в гуманіст. Е., Е. самореалізації, косміч. телеології, феліцитології та ін. Разом з тим впливовим стає заперече­н­ня нормативності як характеристики етич. теорії. Насамперед, це стосується соціології, зорієнтованої на виведе­н­ня належного з сущого (Е. Дюркгайм та ін.); широкого роз­витку набуває де­скриптивна Е. Пре­скриптивну Е. виводять за межі наук. зна­н­ня в аналітич. філософії, метаетиці, неопозитивізмі. Роз­шире­н­ня простору вільного вибору, зменше­н­ня контролю сусп. думки над поведінкою індивідів, охорона законом свободи думки, совісті, релігії, пере­конань при­звели до зменше­н­ня соц. значущості конвенційної Е. н. У звʼязку з пропагандист. зло­вжива­н­ням етич. нормативністю, характерним для тоталітар. режимів, Е. н. часто роз­глядали як архаїч. компонент філософії, ре­пресивну соц. силу. Разом з цим навіть намага­н­ня створити т. зв. мораль без норм в екзистенціалізмі, ситуаційній Е. ніколи не призводили до утвердже­н­ня абсолют. децизіонізму. В цілому всі етичні напрями, що проголошували свій понад­норматив. статус (метаетика, позитивізм, де­скриптивізм, емпірична Е. та ін.), не могли уникнути пита­н­ня про нормативне як мотив етично від­повід­ал. вчинку. У 1970–90-і рр. на тлі зростаючої аномії, легалізації маргінальності, зниже­н­ня впливу звичаїв і традицій виникали умови для ре­актуалізації Е. н. Започаткована М. Вебером Е. від­повід­альності набула роз­витку в неоконсе­рвативній Е. Г. Йонаса та ін. Нові основи нормативності в межах некласич. філософії закладають дискурсивно-комунікатив. рекон­струкцією практ. ро­зуму в транс­цендентал. прагматиці (К.-О. Апель, Ю. Габермас). Загостре­н­ня глобал. планетар. про­блем актуалізувало роз­робле­н­ня нових принципів Е. н. (стримува­н­ня, обмеже­н­ня, пере­стороги).

А. М. Єрмоленко

Етика соціальної роботи (Е. с. р.). Соц. роботі як особливому виду профес. діяльності властива сукупність ідеалів і цін­ностей, що склалися в процесі становле­н­ня принципів і норм поведінки фахівців. Е. с. р. регулює поведінку соц. працівників таким чином, щоб вона зміцнювала їхній авторитет, допомагала у повсякден. діяльності налагоджувати спів­працю з клієнтами, колегами, пред­ставниками сусп., держ. і недерж. організацій та установ. Разом з тим вона спрямована на захист інтересів клієнта. Е. с. р. базується на етич. принципах і цін­ностях. Етичні принципи роз­кривають зміст соц. діяльності, виражають вимоги до морал. сутності соц. працівника, його профес. при­значе­н­ня та характеру взаємин з іншими (повага гідності кожної людини, довіра та взаємодія у вирішен­ні про­блем клієнта, конфіденційність тощо). Вони забезпечують заг. спрямованість діяльності і є основою (критерій моральності) для окремих норм поведінки. Етична цін­ність — морал. орієнтири діяльності соц. працівника; ідеї та пере­кона­н­ня, якими він керується у прийнят­ті рішень (люд. життя, справедливість, рівність та ін.). Осн. категоріями Е. с. р. є етична сві­домість та етична культура. Етична сві­домість соц. працівника — від­ображе­н­ня його соц. діяльності, що виникає у процесі профес. стосунків. Її трактують як особливу форму усві­домле­н­ня фахівцем соц. необхідності, при цьому поведінку і діяльність роз­глядають з боку їх морал. цін­ності. Найвищим мірилом цін­ності вчинку є благо су­спільства, клієнтів та соц. працівників. Етична культура — сукупність форм профес. поведінки соц. працівника (в спілкуван­ні з клієнтами, колегами), в яких знаходять зовн. вираже­н­ня морал. та естетичні норми цієї поведінки. Етична культура охоплює зовн. та внутр. культуру соц. працівника: етикет, правила поводже­н­ня з клієнтами (ввічливість, тактовність, увага); культуру побуту (характер особистіс. потреб та інтересів, організація влас. часу); естетичні властивості міміки і пантоміміки, рухів тіла (грація); культуру мовле­н­ня, умі­н­ня грамотно, зро­зуміло висловлювати думки.

Д. М. Годлевська

Етика судова (Е. с.) — вид професійної етики, що становить сукупність норм поведінки професійних учасників кримінального, цивільного, господарського, адміністративного чи інших видів судочинства. Це також наука, вче­н­ня про морал. засади, норми профес. діяльності суд­дів, прокурорів, слідчих, адвокатів, яка досліджує морал. основи процесуал. норм, а також морал. шляхи їх за­стосува­н­ня у роз­слідуван­ні кримінал. справ, судовому роз­гляді кримінал., цивіл., госп., адм. та ін. справ. Процесуал. закон ви­значає форму і зміст провадже­н­ня у справі, Е. с. — морал. основу діяльності та поведінки судді, прокурора, слідчого, адвоката. Ці засади тісно взаємоповʼязані між собою. Зʼясува­н­ня морал. значе­н­ня процесуал. норм сприяє правильному їх за­стосуван­ню. Багато процесуал. норм, зокрема основополож. (серед яких — вимога всебіч., повного та обʼєктив. дослідж. об­ставин справи, заборона домагатися показань обвинуваченого та ін. осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, по­гроз й ін. незакон. заходів, незалежність суд­дів і під­коре­н­ня їх тільки закону, забезпече­н­ня пі­до­зрюваному, обвинуваченому, під­судному права на захист і презумпція невинуватості, забезпече­н­ня прав людини на свободу та особисту недоторкан­ність, на недоторкан­ність житла, таємницю листува­н­ня, телефон. роз­мов, теле­граф. та ін. кореспонденції, поваги до гідності особи, не­втруча­н­ня в її особисте і сімейне життя, забезпече­н­ня свободи особи від самовикри­т­тя, викри­т­тя чл. її сімʼї чи близьких родичів), мають яскраво виражений морал. аспект, що посилює їх дію. Суворе дотрима­н­ня морал. норм забезпечує справедливість у діяльності слідчого, прокурора, суду, що є необхідним для ефективності процесуал. діяльності й під­трима­н­ня високого авторитету органів роз­слідува­н­ня, прокуратури, суду. Цим пояснюється створе­н­ня різних правил і кодексів профес. діяльності суд­дів, прокурорів, адвокатів та ін. профес. учасників судочинства у межах як однієї країни, так і спів­дружності країн, напр., Кодексу поведінки посадових осіб з під­трима­н­ня правопорядку (ухвалений 34-ю сесією ГА ООН 1979), Заг. кодексу правил для адвокатів країн ЄС (прийнятий делегаціями 12-ти країн у Страсбурзі 1988), Європ. на­станов з питань етики та поведінки прокурорів (прийняті Конф. ген. прокурорів Європи 2005), Кодексу профес. етики судді (затв. зʼ­їздом суд­дів України 2002).

Літ.: Леоненко В. В. Профес­сиональная этика участников уголовного судо­производства. К., 1981; Кобликов А. С. Из­бран­ное: Юридическая этика. Воен­ные суды Рос­сии. Москва, 2005.

В. П. Шибіко

Етика християнська (Е. х.) — богословське вче­н­ня про мораль, засноване на моральних принципах і нормах Біблії, головним чином Нового Завіту. Провід. у системі Е. х. є морал. заповіді Нагірної проповіді, зокрема християн. любов. Важливе місце від­ведено також заповід­ям Декалогу. Осн. ідеї Е. х. базуються на вчен­ні про добро і зло, гріх і спокуту, Божу благодать, про прийня­т­тя страж­да­н­ня як засобу очище­н­ня, під­несе­н­ня духу над пло­т­тю та ін. Одним з найважливіших в Е. х. є образ Ісуса Христа, який показав світові приклад праведності, вчив людей благород. життю, прийняв на себе їхні гріхи і своєю мученицькою смертю на хресті спокутував їх. Шлях спасі­н­ня, згідно з Е. х., — це життя в Христі і з Христом. Е. х. висуває низку християн. чеснот (на противагу їм вказує й на пороки), осн. з яких є тріада — віра, надія і любов. Важливе місце від­ведено й таким чеснотам, як смире­н­ня і послух, не­противле­н­ня злу і все­проще­н­ня. Е. х. має знач. вплив на культуру, побут, сімʼю, звичаї і традиції народу. Існують специфічні риси в етич. вче­н­нях православʼя, католицизму та протестантизму.

П. І. Косуха

Етноетика (від етно… та етика) — вплив етнокультури на моральні цін­нісні орієнтації, етичні поня­т­тя і принципи; прикладна етика, яка полягає у за­стосуван­ні етичних принципів та норм до між­етичних і між­національних взаємин. У першому значен­ні етноетику іноді проти­ставляють макроетиці. У стат­ті «Етноетика та універсалістська макроетика: суперечність чи доповнювальність» (вміщена у кн. А. Єрмоленка «Комунікативна практична філософія», К., 1999) К.-О. Апель наголошує на взаєм. доповнювальності універсал. етич. принципів та морал. уявлень, почут­тів і етич. норм, закорінених в етнокультурі даної нації. Цін­ність універсал. принципів, основу яких складає поцінува­н­ня культур. різноманітності світу, полягає у протидії процесам, що за­грожують існуван­ню самобут. культур. Але універсал. принцип поваги до культур. самобутності будь-якого народу залишається занадто абстрактним, якщо не містить на­станови на симпатичне входже­н­ня у світ самобут. культури. Йдеться не тільки про культурне збагаче­н­ня, не кажучи вже про звичайну цікавість до екзотики, а й про практичні дії. Нехтува­н­ня унікал. особливостями культури може при­звести до неусві­домленого, ненавмис. зав­да­н­ня їй шкоди у між­нар. екон. чи інформ. діяльності. Етноетика у другому значен­ні — Е., покликана забезпечувати поро­зумі­н­ня у між­етніч. та між­нац. взаєминах — має по­єд­нувати певні універсал. принципи з на­становою на поцінува­н­ня особливостей певної культури — етносів, націй, цивілізацій. Джерела етноетики — у спробах поширити етичні норми, при­значені регулювати між­індивід. взаємини, на взаємини між групами — біол. (расами, статями), реліг., мовними тощо. Існували світо­глядні (ідеол.) та методол. пере­шкоди для її становле­н­ня. Дo світо­глядних належать домінува­н­ня просвітн. парадигм у філософії та ліберал. орієнтація на поцінува­н­ня особи як основи соціол. та політ. побудов. Просте пере­несе­н­ня універсал. етич. норм на якісно від­міні субʼєкти взаємин, на спільноти, не могло бути успішним. Методол. пер­спектива для сучас. дослідж. з етноетики зʼявилася унаслідок появи соціальної психології та її від­галуже­н­ня — етнопсихології, герменевтики з наголосом на про­блемі «чужих» світів, теорії комунікатив. дій з її етич. складником — Е. спілкува­н­ня. Важливою методол. перед­умовою стала поява «глибин­ної» соц. психології — дослідж. під­сві­домих колектив. утворень. Сучасні дослідж. з етноетики полягають не тільки і не стільки в об­ґрунтуван­ні норм між­етніч. і між­нац. взаємин, скільки у ви­вчен­ні питань на межі етноетики та етнопсихології. Осн. причина конфліктів у між­етніч. та між­нац. взаєминах — інерція стереотипів, комплексів та его­їстич. групових інтересів — ідеологій у марксист. ро­зумін­ні слова (як «хибної сві­домості»). У пострад. респ. цю «хибну сві­домість» люди успадкували від комуніст. режиму, який під ви­глядом «інтернаціоналізму» культивував стереотипи рос. шовінізму. Здійснювана Рос. імперією, а потім комуніст. режимом політика етноциду полягала у нищен­ні культур. самобутності нерос. народів та їхньої нац. самосві­домості. Наслідком такої політики стало домінува­н­ня стереотипів нац. нігілізму у масовій сві­домості громадян сучас. України. Практ. актуальність етноетики в сучас. Україні має бути срямована на досягне­н­ня громадян. консолідації через дола­н­ня стереотипів нац. самозневаги та зневаги до культур. самобутності укр. нації. Теор. об­ґрунтува­н­ня етноетики та рівень етнопсихол. дослідж. у сучас. Україні пере­бувають у початк. стані: більшість публікацій на цю тему публіцист. характеру — без сер­йоз. проникнень у колективні утворе­н­ня на рівні під­сві­домості; іноді стат­ті містять елементи «хибної сві­домості», коли авторам не вдається подолати стереотипи нац. нігілізму. Проте зʼявляються публікації, написані на наук. рівні без зло­якіс. ідеол. упереджень.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю