Геноцид

Визначення і загальна характеристика

ГЕНОЦИ́Д (від грец. γένος — рід, племʼя та лат. caedo — вбиваю) — кампанія повного чи часткового знище­н­ня національної, расової, етнічної, релігійної групи як такої. Термін «геноцид» уві­йшов у широкий вжиток після 2-ї світової війни на означе­н­ня пере­слідувань циган, євреїв та ін. народів нацистами. У резолюції, одноголосно схваленій 11 грудня 1946 року на сесії Генеральної Асамблеї ООН, вказано, що «від­повід­но до норм між­народного права геноцид є злочином, який засуджує цивілізований світ, і за здійсне­н­ня якого основні винуватці і учасники під­даються покаран­ню». Між­народна конвенція «Про запобіга­н­ня та покара­н­ня злочину геноциду» від 9 липня 1948 року, яка вступила в дію 12 січня 1951 року, виділила пʼять акцій, які можуть трактуватися як геноцид: убивство членів групи; зав­да­н­ня сер­йозної тілесної або психічної шкоди членам групи; навмисне створе­н­ня групі жит­тєвих умов, роз­рахованих на її фізичне знище­н­ня у цілому або частково; за­стосува­н­ня дій, спрямованих на попередже­н­ня народжуваності в групі; примусове пере­міще­н­ня дітей однієї групи в іншу. Для ви­зна­н­ня факту геноциду необхідно довести факт хоча б одного з цих пʼяти актів, навмисно спрямованих проти однієї з вищезга­даних груп. За між­народною угодою злочин геноциду може бути субʼєктом судового процесу й покара­н­ня в будь-якій державі, де злочинець затримується.

Історія поня­т­тя і терміна «геноцид»

Юридичне і правове ви­значе­н­ня геноциду як принципу між­народного права було здійснене великою мірою завдяки зуси­л­лям єврейського історика і право­знавця з Польщі Рафаеля Лемкіна. Він вперше за­пропонував ідею, яка згодом набула назви «геноцид», 1933 року на пʼятій Між­народній конференції з питань уніфікації кримінального законодавства. Єврейський право­знавець подав на роз­гляд конференції проєкт, в якому знище­н­ня расових, релігійних чи су­спільних колективів оголошувалися злочинами не лише проти законів даного народу, а й проти законів нації, законів людства і людяності. Лемкін за­пропонував тоді два терміни для ви­значе­н­ня двох злочинів: варварство і вандалізм. Проєкт Р. Лемкіна був від­хилений.

Політика німецько-фашистської окупації у період 2-ї світової війни по­глибила пере­кона­н­ня Лемкіна в тому, що акти, які він прагнув від­значити як злочини проти законів націй, мали глобальний характер і метою їх була насильницька зміна цілої етнічної карти Європи. Це була скоординована про­грама штучного ослабле­н­ня поневолених народів Європи з тим, щоб німці залишилися домінантною групою навіть у випадку про­грашу А. Гітлером війни. Р. Лемкін уперше ви­значив геноцид як знище­н­ня національних зразків поневоленої групи та насадже­н­ня національних зразків поневолювачів на корін­не населе­н­ня чи на території після усуне­н­ня поневоленого населе­н­ня. Він детально про­аналізував викори­ста­н­ня нацистами соціальних, економічних, біо­логічних, фізичних, релігійних, моральних технологій для під­риву структурних фундацій національного життя поневолених народів і під­готовки ґрунту для їхньої германізації.

Процес над військовими злочинцями у місті Нюрнберґ (Німеч­чина) посилив поня­т­тя «злочинів без імені», які залишаються злочинами. Хартія Між­народного військового трибуналу ви­значила три типи таких злочинів: злочини проти миру, злочини проти людства, воєн­ні злочини. В обвинувачен­ні 8 жовтня 1945 головних німецьких злочинців містилася формула: за «навмисний і систематичний геноцид». Викори­ста­н­ня терміна «геноцид» до юридично точного його оформле­н­ня під­тверджує, що між­народна спільнота тлумачила геноцид як поруше­н­ня не­змін­ного права, а не поруше­н­ня закону.

Лемкін ввів слово «геноцид» у науковий обіг 1944 року в книзі «Axis Role in Occupied Europe» («Влада Осі в окупованій Європі»), написав проекти основних юридичних документів про геноцид — резолюцію 96(І) від 11 грудня 1946 року Генеральної Асамблеї ООН і Між­народну угоду, лобіював в урядах країн-членів ООН і добився між­народного від­значе­н­ня геноциду як злочину, що завжди існував. Його зуси­л­лями було прийнято назву цього явища в історії людської цивілізації. Основна різниця остаточної дефініції геноциду в Між­народній конвенції від за­пропонованої Лемкіним полягала у скасуван­ні захисту соціальних груп як таких. Це було зроблено під тиском польської делегації, яка тоді пере­бувала під повним контролем СРСР і комуністичної ідеології, які ставили за мету ліквідацію «екс­плуататорських» соціальних груп як класових ворогів. До сьогодні це становить основну про­блему як в су­спільство­знавстві, так і в між­народному праві.

Пізніші дослідники геноциду мали про­блеми з оригінальним формулюва­н­ням поня­т­тя геноциду і за­пропонували власні дефініції. Одні об­ґрунтували викори­ста­н­ня терміна «геноцид» тільки для спроб повного знище­н­ня даної групи і етноцид — для часткового знище­н­ня, інші за­пропонували викори­ста­н­ня слова «геноцид» для будь-якого одно­сторон­нього масового убивства.

В резолюції 96(І) про геноцид сказано: «Чимало випадків злочинів геноциду мали місце під час повного чи часткового знище­н­ня расових, релігійних, політичних та інших груп». Ще до початку писаної історії різні групи так чи інакше знищували інші групи. Біблія згадує про знище­н­ня амалехитів ізраїльтянами, Фукідід роз­повід­ає, як афіняни після паді­н­ня Мелоса убили всіх чоловіків військового віку, продали жінок у рабство і згодом колонізували саме місто. Загальнові­дома історія знище­н­ня античного Карфаґена і карфаґенців римлянами та кривавої різні у Франції 12 ст., коли було зведено альбіґойців. Майже одночасно під час хрестових походів у Прус­сії повністю знищено нехристиянських словʼянських мешканців, у 17 ст. християни майже повністю були ліквідовані в Японії. У результаті геноциду були вигублені різні індіанські племена і їхня культура в Пів­нічній Америці. 20 ст. справедливо називають столі­т­тям геноциду, яке принесло знище­н­ня народу гереро німцями в Намібії на початку 20 ст., геноцид 1915 року Османської імперії проти вірмен, ліквідацію різних народів у СРСР за часів Сталіна. Знище­н­ня євреїв і циган нацистами під час 2-ї світової війни — най­яскравіший в модерному світі прояв політики геноциду, до того ж інтелектуально під­кріплений і виправ­даний так званою расовою теорією. Список може бути продовжений майже без кінця. Єдина офіційна спроба ідентифікувати геноцид 20 ст. була здійснена Б. Вітекером у рапорті «Про запобіга­н­ня дис­кримінації і захист меншин Комісією людських прав ЮНЕСКО». У рапорті специфічно зга­дано про народ гереро, вірменське народо­вбивство, голокост, убивство етнічної групи гуту народом тутсі в Бурунді 1965 і 1972 років, знище­н­ня індіанців племені ахе у Параґваї та релігійної групи багаїв у Ірані.

Геноцид на території України

Перші писемні згадки про масові винище­н­ня людей на території України датуються часами Київської Русі, коли спустошливою для краю виявилася монголо-татарська навала. Кривавою для українців виявилася політика Речі Посполитої щодо православного населе­н­ня. Геноцид щодо України була і політика Петра Першого. Тут най­яскравішим прикладом може слугувати знище­н­ня Батурина, де було покінчено з практично всім мирним населе­н­ням геть­манської столиці. Історія після 1917 року в Україні дала чимало кривавих зразків прямого геноциду, що під­падають під ви­значе­н­ня Між­народної конвенції. Чимало спо­стерігачів на Заході називають головними організаторами єврейських погромів під час громадянської війни петлюрівців, проте факти свідчать, що це не було офіційною політикою петлюрівців, навпаки, політика юдофобії широко культивувалася у Білій гвардії.

До кінця воєн­ного комунізму більшовики культивували майже патологічну ненависть до т. зв. «буржуазного націоналізму». Саму суть ленінської формули «зближе­н­ня і зли­т­тя націй» можна трактувати як прогеноцидну, адже накла­да­н­ня одного національного зразка замість іншого оголошувалося «історично про­гресивним». Під час першої радянської окупації Києва більшовицькі війська практикували роз­стріли майже всіх, хто публічно роз­мовляв українською мовою. Голод 1921–22 років, який забрав життя міль­йонів мешканців України, був від­верто спровокований самою економічною політикою щодо України. Викачува­н­ня продовольства проводилося у від­верто дис­кримінаційних формах щодо України. Уряд УСРР на чолі з Х. Раковським у 1919 році від­верто ідентифікував українську мову з т. зв. контр­революцією. У 1921 році РНК РРФСР просила допомоги тільки для голодуючих Поволжя, і НЕП в Україні введено на шість місяців пізніше, ніж на інших територіях СРСР, що до­зволило продовжувати продроз­верстку. Тільки з початком НЕПу 1921 року була здійснена спроба спів­існува­н­ня радянської системи з неросійськими мовами і культурами. Під час українізації радянська влада спробувала жорстко контролювати український національний процес шляхом без­посередньої участі в ньому. Припине­н­ня такої політики під час голодомору 1932–33 років носить виразні ознаки геноциду. Для введе­н­ня своєї прямої влади в Україні Й. Сталін пішов на страхітливі ре­пресії і, зрештою, на організацію штучного голоду в Україні. В кінці жовтня 1932 року ВКП(б) захопила прямий контроль над хлібозаготівлею. В. Молотова було при­значено головою комісії з викона­н­ня хлібозаготівель в УСРР. На 18 листопада під тиском В. Молотова ЦК КП(б)У створив систему натурштрафів, які були фактично наказом про поверне­н­ня державі авансів колгоспникам з урожаю, тобто конфіскацію замість від­сутнього хліба інших видів харчува­н­ня, що можна трактувати тільки як цілеспрямовану політику на організацію голодомору.

По­станова Політбюро ВКП(б) від 14 грудня 1932 року, у якій було звинувачено уряд УСРР і керівництво тодішнього Пів­ден­но-Кавказького краю в українському націоналізмі як головної причини небажа­н­ня або невмі­н­ня місцевих комуністів виконати хлібозаготівлі міфічного хліба, та фактична догана ВКП(б) усій партійній організації КП(б)У мають всі ознаки того, що політична мета найвищих керівників СРСР була спрямована на знище­н­ня діяльності КП(б)У та УСРР. Масовий терор 1933 року проти української культури — без­сумнівна ознака наміру знище­н­ня української національної ідентичності. Саме на цій основі у 1988 році американська Комісія з ви­вче­н­ня голоду в Україні 1932–33 років вирішила, що голодомор був актом геноциду. У 1990 році Між­народна комісія з дослідже­н­ня голоду в Україні 1932–33 років, організована Світовим кон­гресом вільних українців, не змогла ви­значитися чітко у цьому питан­ні. Причиною цього було необ­ґрунтоване від­несе­н­ня роз­глядуваного факту масового народо­вбивства в Україні до пита­н­ня законодавства, а не до галузі права, як це було зроблено у працях Р. Лемкіна та вищезга­даних між­народних документах. Мотивацією такого ріше­н­ня даної комісії служили аргументи, що штучний голод в Україні було організовано за 15 років до того, як були прийняті між­народні документи, що по­да­н­ня про ви­зна­н­ня факту геноциду має право зробити тільки уряд тодішнього СРСР і що немає в живих фактичних організаторів голодомору, крім ще живого на той час Л. Кагановича. Характер і мас­штаби голодомору в Україні залишаються досі дис­кусійним пита­н­ням серед закордон­них фахівців.

Інші пізніші події в історії України також мають очевидний геноцидний характер. Американський дослідник Л. Купер роз­вивав ідею так званої геноцидної держави, яка завжди шукає нових ворогів і груп для знище­н­ня. Він вважав, що сталінський Союз Радянських Соціалістичних Республік є моде­л­лю такого режиму. Чимало акцій радянського режиму можна оцінювати як протогеноцидні. Так, масову кампанію знище­н­ня польської культури у Західній Україні та Західній Білорусії під час «воз­зʼ­єд­на­н­ня» 1939–1941 років з кульмінацією масового вбивства польських офіцерів, депортацію близько 2 млн осіб з Західної України у післявоєн­ний період можна вважати локальними акціями кампанії геноциду в рамках чин­них між­народних документів. Депортації «покараних народів» під час 2-ї світової війни дають чітку аналогію з вірменським геноцидом 1915 року. За дальшою аналогією сама політика паспортизації на­прикінці 1932 року, за якою членам титульних націй закордон­них країн заборонялося прожива­н­ня ближче ніж за пʼятдесят, потім сто кілометрів від кордону нібито «їхніх» держав (тодішній голова Європейської ради національних меншин Е. Ам­менде за­уважував, що більшість національних меншин живуть саме у прикордон­них регіонах), ануляція таких громад національних меншин може означати тільки знище­н­ня пере­важної більшості національних меншин як таких. Крім того, після листопадового пленуму Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України 1933 року, коли було «викрито» так звану «зраду різних національностей», польські та німецькі громади Української Соціалістичної Радянської Республіки за­знали масових арештів, закри­т­тя своїх громадських і культурних ін­ститутів, і до 2-ї світової війни членам таких національних груп було заборонено працювати на фабриках і заводах республіки. Післявоєн­на кампанія проти «без­рідних космополітів» (євреїв) має всі ознаки того, що вона могла набути характеру тотального геноциду, якби не смерть Йосипа Сталіна.

Україна була найбільшою радянською республікою, яку німці повністю окупували і утримували довше, ніж частини Росії, які вони спромоглися захопити. Під час війни на території України нацисти знищили близько 3,9 млн осіб громадянського населе­н­ня, убили 1,4 млн військовополонених, насильно вивезли на роботи в Німеч­чину і окуповані нею країни 2,3 млн осіб. З числа осіб чоловічої статі, які народилися 1922–1925 років, залишилося в живих всього 3 %. Сплюндровано понад 700 міст і містечок та понад 28 тис. сіл. Без­посередні матеріальні збитки сягали 285 млрд карбованців (в цінах до 1941 року). Міль­йони людей загинули або ж були покалічені в таборах смерті і ґетто, яких нараховувалося в Україні понад 230. Найбільшими «фабриками смерті» були табори в Дні­пропетровську, Києві, Кірово­граді, Львові, Раві-Руській, Славуті, Володимирі-Волинському, селі Бог­данівка (Одеська область), львівському, станіславському, житомирському ґетто та інших. Виявлено не менше 250 місць масового знище­н­ня окупантами громадян України. Всьому світу ві­дома трагедія Бабиного Яру, де німці роз­стріляли понад 100 тис. осіб. Нацистська доктрина «жит­тєвого простору» означала, що рано чи пізно нацистами було б зметено з лиця землі самих українців. У Криму 144 тис. мирних громадян погрузили на баржі і потопили. В Україні тотальному знищен­ню разом з жителями було під­дано понад 250 сіл, з них у Волинській області — 97, в Житомирській — 32, в Київській — 17, Сумській — 21, Чернігівській — 21 село. Це була явна політика геноциду — систематичне масове вигубле­н­ня міль­йонів людей «нижчої раси» (untermenschen), штучне скороче­н­ня чисельності населе­н­ня шляхом стерилізації, створе­н­ня широкої сітки абортаріїв, різкого скороче­н­ня тривалості життя населе­н­ня. Цими заходами перед­бачався під­рив біо­логічної сили окупованих народів, насамперед словʼянських. Нині геноцид проти будь-якого народу, нації, етнічної чи релігійної групи є найтяжчим злочином проти людства і людяності, де б він не виникав, якими б причинами не виправдовувався і ким би не проводився. Це реальна за­гроза не лише для миру, а й для самого існува­н­ня світової цивілізації і одна з найуніверсальніших про­блем, які стоять перед людською спільнотою.

Літ.: R. Lemkin. Genocide as a Crime Under International Law // The American J. of International Law. 1947. № 41; R. Conquest. The Nation Killers. New York, 1970; H. Arendt. The Origins of Totalitarianism. New York, 1973; H. Fein. Accounting for Genocide: National Responses and Jewish Victimization during the Holocaust. New York, 1979; L. Kuper. Genocide: Its Political Use in the Twentieth Century. London; New Haven, 1981; Toward the Understanding and Prevention of Genocide: Proceedings of the International Conference on the Holocaust and Genocide. Boulder; London, 1984; B. Whitaker. Revised and Updated Report on the Question of the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide [E/CN.4/Sub.2/1985/6, 2 July 1985]; R. Hilberg. The Destruction of the European Jews. New York; London, 1985; Конквест Р. Жатва скорби. Советская кол­лективизация и тер­рор голодом / Пер. с англ. Лондон, 1988; Genocide: A Critical Bibliographical Review. London, 1988; Commission on the Ukraine famine. Report to Congress. Washington, 1988; F. Chalk, K. Jonassohn. The History and Sociology of Genocide. Analyses and Case Studies. New Haven; London, 1990; Голод 1932–1933 років на Україні: Очима істориків, мовою документів. К., 1990; Oral History Project of the Commission on the Ukraine Famine. Washington, 1990; Кульчицький С. Ціна «великого пере­лому». К., 1991; Международная комис­сия по рас­следованию голода на Украине 1932–1933 годов: Итоговый отчет 1990 г. К., 1992; Genocide Watch. New Haven; London, 1992; Мусієнко О. Український етноцид. К., 1994; Україна у Другій світовій війні. Уроки історії й сучасності: Мат. між­нар. наук. конф. (27–28 жовтня 1994). К., 1995; Century of Genocide: Eyewithness Accounts and Critical Reviews. New York; London, 1997; Веселова О., Марочко В., Мовчан М. Голодомори в Україні. К., 2000.

Дж. Мейс

Завантажити статтю