Воля

Визначення і загальна характеристика

ВО́ЛЯ Слово «В.» у звичай. укр. мові використовують для по­значе­н­ня: а) ментал. особливості осіб та люд. колективів, наявність якої до­зволяє їм регулювати свої псих. стани і процеси та скеровувати дії; б) як синонім до слова «свобода». Предметом роз­гляду у цій стат­ті є В. у першому, а не в другому значен­ні (див. Свобода). Синонімію слів «воля» і «свобода» маємо в ін. словʼян. мовах (польс. — swoboda, wola, wolność; чес. — svoboda, volnost). Ця синонімія не є повною, оскільки кожне з двох слів має власні від­тінки значе­н­ня. Одне з перших значень слова «В.» є хоті­н­ня, бажа­н­ня (лат. volo — хочу, бажаю, voluntas — бажа­н­ня, воля). Хоті­н­ня (бажа­н­ня) і В. повʼязані між собою тим, що обидва явища стосуються спонук і мотивів дії, енергетики люд. душі. Попри повʼязаність В. і бажа­н­ня існує важлива від­мін­ність між ними: В. по­значає таку «силу» (зуси­л­ля особи чи колективу людей), яка здатна блокувати дію найсильніших інстинктів та бажань. В. — не слухняний засіб задоволе­н­ня інстинктів, потреб і бажань, а є наслідком сві­домого ставле­н­ня особи чи колективу людей до цих спонук. Д. Гʼюм ви­значив В. як «внутр. силу», завдяки якій ми здатні контролювати свої душевні стани та скеровувати тілесні дії. Коли ж слово «В.» використовують у значен­ні «свобода», то мають на увазі В., яка ґрунтується на усві­домленому виборі — виборі, який не продиктований дією таких внутр. чи зовн. чин­ників, які не знаходяться під сві­домим контролем (див. Автономія та Гетерономія). Чим більше В. є наслідком дії внутр. чи зовн. чин­ників, які пере­бувають поза межами усві­домле­н­ня та оцінки, тим більше така В. є «сліпою». Але сві­доме ставле­н­ня до спонук і навіть усві­домле­н­ня кращого стану душі та способу дії не робить людину вільною, якщо людина не здатна докладати вольових зусиль, щоб діяти. Ось чому навіть у тих європ. мовах, в яких слова «В.» і «свобода» не є синонімами (англ. will, volition — freedom; нім. Wille — Freiheit), поня­т­тя «В.» і «свободи» змістовно повʼязані.

Платонова метафора люд. душі у ви­гляді колісниці-трійки ви­значила осн. здатності люд. душі — розум, волю і чут­тєвість (до чут­тєвості Платон від­ніс не тільки спри­йма­н­ня, а також хоті­н­ня-бажа­н­ня та почу­т­тя-пристрасті). У нашій оцінці влас. псих. станів, цілей та дій ви­значал. роль, з по­гляду Платона, ві­ді­грає розум. Так було започатковано першорядну важливість ро­зуму у вольовому зусил­лі. У середньовіч. християн. думці, унаслідок ви­зна­н­ня пере­ваги віри над ро­зумом, ця антична традиція не мала продовже­н­ня: віру і почу­т­тя вважали найважливішим джерелом В. Особливо виразно це пред­ставлене у спрямуван­ні християн. думки, яке називають «християн. волюнтаризмом», або «філософією серця». У філософії Нового часу від­булося поверне­н­ня до антич. по­гляду на провід­ну роль ро­зуму у вольовому зусил­лі. Але у 2-й пол. 19 ст. — 1-й пол. 20 ст. маємо реакцію на просвітниц. ви­зна­н­ня кер. ролі ро­зуму з боку пред­ставників філос. волюнтаризму, марксизму, екзистенціалізму та психо­аналізу. Філософи-волюнтаристи (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше) вважали, що основою В. є неусві­домлені потяги. Філос. волюнтаризм, марксизм та психо­аналіз показали, що розум може бути неусві­домленим прикри­т­тям інстинктів, потреб, бажань, інтересів. Але ця «філософія пі­дозри» була радше спрямована проти наїв. довіри до ро­зумових формулювань: з неї не випливало заперече­н­ня ролі сві­домості і ро­зуму як важл. джерела В. Йшлося про знаходже­н­ня способів протидії ілюзор. сві­домості як джерела «сліпої» В. Навіть у марксизмі маємо наголос на В., яка повин­на ґрунтуватися на «істин­ній», а не «хибній сві­домості». Все ж ні К. Маркс, ні його послідовники не спромоглися адекватно роз­вʼязати пита­н­ня про способи від­верне­н­ня «сліпої В.» (ви­зна­н­ня того, що «воля пролетаріату» апріорно ґрунтується на «істин. сві­домості», на противагу хибній, приховувала явну за­грозу нічим не обмеженого волюнтаризму). Загалом наголос на важливості ро­зуму і В. характеризує зх. філос. традицію і зх. цивілізацію. Наголос на важливості В. можна роз­глядати як одну з причин динамізму, характерних для зх. цивілізації. При цьому після Ф. Ніцше зро­стало усві­домле­н­ня важливості В. як основи буття будь-яких цін­ностей.

Серед найважливіших елементів поня­т­тя «В.» можна виділити такі: 1) субʼєкт В. — особа чи колектив людей, які докладають вольових зусиль. До колектив. субʼєктів В. належать різного роду колективи (від менших до більших, аж до нації чи людства), здатні по­єд­нувати особисті вольові зуси­л­ля у спільну В. Пита­н­ня про те, як формується колективна В., залежить від способів обʼ­єд­на­н­ня осіб у різних колектив. утворе­н­нях: в одних колективах провід­ну роль ві­ді­грає добре продумана організація і роз­поділ обовʼязків, в інших — емоц. чин­ники, почу­т­тя єд­на­н­ня та солідарності. 2) Обʼєкт В. — те, до чого прикладається вольове зуси­л­ля. Маємо від­повід­ну лексику для по­значе­н­ня вольового зуси­л­ля, залежно від того, на що воно спрямоване: емоц. стани, пристрасті (стриманість, урівноваженість, роз­судливість), повсякден­на поведінка і практ. діяльність (цілеспрямованість, наполегливість, рішучість), спри­йма­н­ня (довільна увага, на противагу мимовільній), пі­зна­н­ня і мисле­н­ня (зосередже­н­ня). Від­повід­но говоримо про специфічність вольових зусиль у різних видах люд. діяльності: у повсякден. житті, наук. діяльності, у мистецтві, у політиці («політ. В.»), у спорті тощо. 3) Сила В. — кількісна характеристика, яка ви­значає роз­мір енергії вольових зусиль, яких докладає субʼєкт В. Вона є різною залежно від того, яких цілей особа чи колектив прагнуть досягати, та роз­міру тих пере­шкод, які повин­ні при цьому подолати. Чим більше напрям вольового зуси­л­ля збігається зі спонуками до дії (інстинктами, бажа­н­нями, інтересами), тим менша сила В. потрібна для досягне­н­ня мети. Проте існують різні види ослабле­н­ня В. — не­здатності осіб чи колективів людей до здійсне­н­ня задумів. З ослабле­н­ням сили В. повʼязують різні ступені без­ві­л­ля — аж до патологічних, що є предметом дослідже­н­ня в нейрофізіології, психології та психіатрії, які обʼ­єд­нують під заг. терміном «абулія». 4) Напрям вольового зуси­л­ля пере­важно характеризують як мету вольового зуси­л­ля (чого хоче досягти субʼєкт В., докладаючи вольових зусиль). Особливо важливим є скерува­н­ня різних видів практ. діяльності на досягне­н­ня певних цілей (цілераціонал. діяльність). 5) Якість В. — оцінка того, на­скільки вольове зуси­л­ля (перед­усім його напрям і сила) є наслідком сві­домого ставле­н­ня до мотивів, які є джерелом В. Йдеться про крит. самосві­домість субʼєкта В. — про його здатність до ро­зумової самооцінки, зокрема на рівні морал. почу­т­тя (совісті). Але рефлективна, крит. сві­домість є тільки перед­умовою кращого вибору дії, способу поведінки чи життя; тим часом В. є необхід. перед­умовою викона­н­ня дії чи способу поведінки. Віра та пере­кона­н­ня наснажують В., але якість В. залежить від якості віри та пере­кона­н­ня (догматизм чи фанатизм є джерелом «сліпої» В.).

Оцінка якості вольового зуси­л­ля є багато­аспектною у філософії В. Важл. об­ставиною є звʼязок В. із самосві­домістю та самооцінкою. Можна ви­окремити на­ступні найважливіші виміри якості В. По-перше, на­скільки В. є наслідком автоном. дії субʼєкта В. Найважливішою перед­умовою автономності є негат. свобода: свобода від насильства, від зовн. втруча­н­ня (правовий аспект якої в демократ. правових су­спільствах зафіксований у ви­гляді особистих і колектив. прав). Хоча особа чи колектив людей здатні виявляти велику силу В. навіть коли їхня В. є зовні навʼязаною (напр., солдат, який виконує наказ командира), але назагал навʼязаність В. під­важує її якість. По-друге, на­скільки В. є автономною стосовно деяких внутр. детермінацій, які пере­бувають за межами крит. самооцінки. Від­мін­ність та взаємоповʼязаність між довільним та мимовільним є предметом ви­вче­н­ня у філософії та психології. З філос. дослідж. важливими є публікації П. Рікера, зокрема «Довільне та мимовільне» (1950), «Людина, яка помиляється», «Символіка зла» (обидві — 1960). Осн. думка в дослідж. «Довільне та мимовільне» полягає у взаєм. доповнен­ні мимовільного та довільного у природі людини: і те, і друге є важливим і цін­ним для люд. життя. Оскільки людина залишається «напів­прозою» для себе, то мимовільне і усві­домлено-вольове воднораз пере­бувають у по­стій. конфлікті. Людина — істота, яка за своєю природою здатна помилятися.

В. з низьким рівнем усві­домле­н­ня та крит. ставле­н­ня до мотивів дій — це «сліпа В». Пита­н­ня про те, на­скільки будь-яке ріше­н­ня людини детерміноване (зовн. чи внутр. чин­никами) і на­скільки воно є наслідком самодетермінації, у філософії традиційно по­значається як про­блема «детермінізму та свободи В.». Тут неможливо охопити всі роз­роблені філософами концепції для роз­вʼяза­н­ня цієї про­блеми (див. Детермінізм). По-третє, на­скільки В. є проявом позитив. свободи. Позитивна свобода перед­бачає не тільки автономність субʼєкта В., а стосується змісту і якості тих мотивів, якими керується субʼєкт В. У центрі уваги опиняються якості особистої та колектив. сві­домості, насамперед етична оцінка мотивів — «добра В.», «зла В.». По-четверте, на­скільки вольове зуси­л­ля є наслідком рац. практ. міркува­н­ня (маємо справу з оцінкою дії під кутом зору досяжності по­ставленої мети та продуманості засобів її досягне­н­ня). В. є здатністю, яка стосується викона­н­ня дії, а не її рац. об­ґрунтува­н­ня, але не­продуманість дії різко знижує вірогідність успіху: невдачі породжують роз­чарува­н­ня, а це під­важує В., особисту чи колективну.

В. є предметом дослідж. психології, в якій існують різні її ро­зумі­н­ня залежно від напрямків та концепцій. У традиц. психології В. часто роз­глядали як особливість (здатність) певних осіб та колективів людей, повʼязану з характером. Але у звʼязку з виникне­н­ням екс­перим. психології та критикою традиц. описової та інтро­спектив. психології, набув пошире­н­ня по­гляд, що В. — різновид дії та процесу. Цей під­хід великою мірою від­повід­ає повсякден. досвіду: В. повʼязана з зуси­л­лям (дією), це зуси­л­ля має тривалість (без­перервну чи пере­рвну); процес може проходити крізь різні фази — дола­н­ня вага­н­ня, прийня­т­тя ріше­н­ня тощо. У першій третині 20 ст. унаслідок пошире­н­ня обʼєктивіст. (позитивіст.) під­ходів у психології В. прагнули пояснювати на основі спонук до дій — потягів та інстинктів (В. Мак-Даугалл), на основі різного роду асоціацій: своєрід. продовже­н­ням асоціоніст. психології (В. Вундт, Г. Еб­бінгауз, Г.-Е. Мюл­лер) стали бігевіоризм та рефлексологія І. Па­влова. Цей напрям був радше аналітичним, елементним: він за­знав критики з боку т. зв. ціліс. психології, одним із від­галужень якої є ґештальтпсихологія. Критика в психології обʼєктивіст. концепцій мотивацій та роз­гляд мотивів і В. у звʼязку з особи­стою та колектив. сві­домістю, при­звели до роз­гляду В. у звʼязку з тим сусп. і культур. середовищем, у якому виховується особа, та конкрет. ситуацією, в якій вона діє. Це посилило важливість соц. психології та антропології в досліджен­ні мотивів і В. Оскільки мотивації і В. можна адекватно зро­зуміти тільки враховуючи внутр. світ людини, то поряд із когнітив. психологією (і в частковій опозиції до неї) у 2-й пол. 20 ст. посилився вплив феноменол. та екзистенц. психології.

Про­блемне поле дослідже­н­ня В. між­дисциплінарне: від нейрофізіології та психології до соц. і культур. антропології та філософії. Можна на­звати деякі з про­блем: а) яким чином і до якої міри сила В. (та від­повід­но слабові­л­ля — абулія) детерміновані обʼєктив. факторами — біо­логічними чи психологічними; б) до якої міри сила В. залежить від су­спільно-культур. чин­ників (соц. і культурна антропологія), від вихова­н­ня, на­вча­н­ня, тренува­н­ня; в) на­скільки і яким чином напрям вольового зуси­л­ля має узгоджуватися зі спонуками до діяльності (і як конфлікт між спонуками та мотивами впливає на ослабле­н­ня В.). Одним із напрямів сучас. досліджень є ви­вче­н­ня В. у контекс­ті практ. міркува­н­ня — прийня­т­тя ріше­н­ня та його викона­н­ня.

Якщо залишити осторонь патол. форми абулії, то здатності осіб і колективів людей здійснювати певні дії та серії дій знач. мірою залежать від чин­ників антропол. характеру: різні істор. су­спільства мають власну структуру, яка ви­значає спів­від­ноше­н­ня між стереотип. поведінкою та енергією, спрямов. на зміну су­спільства. Очевидним є при­скоре­н­ня динамізму зх. су­спільств, повʼязаного з процесом модернізації та демократизації в Новий час європ. історії. Демократизація наголошує на важливості мас. волевиявле­н­ня, робить актуал. поня­т­тя «нац. В.». Змінюється тип людини: замість під­даного, який кориться авторитар. владі, зʼявляється громадянин. Ці сусп. об­ставини спонукали до акцентува­н­ня поня­т­тя В. у зх. філософії та сприяли появі волюнтаризму.

Українці вступили у 20 ст. пробудже­н­ням громадян. і нац. сві­домості, найвиразнішим свідче­н­ням чого було утворе­н­ня незалеж. демократ. держави. Унаслідок не­згод (від­сутності сформов. спіл. нац. В.) та внаслідок агресії з боку комуніст. Росії цей процес було пере­рвано. В укр. філософії, публіцистиці та словес. мистецтві перших десятиліть 20 ст. маємо наголоси на понят­ті «В.» (особливо показовим з цього по­гляду є волюнтаризм у публіцистиці Д. Донцова). Після роз­паду СРСР і проголоше­н­ня незалеж. України про­блема дола­н­ня успадков. стереотипів вірнопід­даності, зневоле­н­ня набула першоряд. су­спільно-політ. важливості. Простого усві­домле­н­ня негат. успадкувань виявилося недо­статньо для подола­н­ня вкорінених звичок на рівні мас. психіки і поведінки. Становле­н­ня громадян. сві­домості не зводиться до усві­домле­н­ня людиною своїх прав: йдеться про появу людини, здатної на рівні вчинку захищати свої права та обʼ­єд­нувати індивідуал. зуси­л­ля в колективні для ефектив. контролю над владою. Найширше по­єд­на­н­ня індивідуал. воль здійснюється на рівні нац. самосві­домості і нац. В. (див. Нація). Нац. сві­домість тільки тоді стає діял. чин­ником демократ. самоврядува­н­ня, коли народ набуває здатності до успіш. спіл. дій. Йдеться не лише про здійсне­н­ня вибору в просторі негат. свободи, а про якість тієї особистої чи колектив. сві­домості, від якої залежить зміст вибору. По­єд­на­н­ня крит. самосві­домості з енергією колектив. дії забезпечує успішність демократ. пере­творень. У сучас. Україні пере­творе­н­ня у сві­домості та в мотиваціях, повʼяз. зі становле­н­ням укр. політ. нації, є предметом мист., публіцист. і теор. осмисле­н­ня — у філософії, психології та ін. гуманітар. науках.

Літ.: P. Ricoeur. Le volontaire et lʼinvolontaire. Paris, 1950; Хекгаузен Х. Мотивация и деятельность / Пер. с нем. Т. 1. Москва, 1986; Шопенгауер А. Мир как воля и пред­ставление / Пер. с нем. Т. 1. Москва, 1993; Фромм Э. Психоанализ и этика / Пер. с нем. Москва, 1993; Ницше Ф. По ту сторону добра и зла / Пер. с нем. Москва, 1998; Джемс В. Прагматизм / Пер. с англ. К., 2000. Москвичев С. Г. Мотивация, деятельность и управление. К., 2003; Сверстюк Є. На хвилях Свободи. Лц., 2004.

В. С. Лісовий

Воля — здатність людини до втіле­н­ня в життя, попри наявні пере­шкоди, своїх сві­домих намірів (зокрема тих, що від­ображають ріше­н­ня, прийняті в результаті роз­мірковувань). В. традиційно роз­глядають як одну з осн. (поряд із ро­зумом і почу­т­тями) сторін сві­домого псих. життя людини. Вона є одним з атрибутів особистості, а її вихова­н­ня — важливим напрямом пед. сприя­н­ня особистіс. роз­виткові. Впродовж істор. роз­витку філос. та психол. думки за­пропоновано декілька тлумачень поня­т­тя «В.», які можна звести до 3-х основних. За першим тлумаче­н­ням, В. — сві­доме керува­н­ня особою своєю поведінкою, тобто вольова поведінка — довільна, виконувана згідно зі сві­домим наміром особи, поведінка, що знаходить вияв у гальмуван­ні звич., спонтан. поведінк. актів. Друге тлумаче­н­ня ототожнює з В. лише таку довільну поведінку, що для свого успіш. здійсне­н­ня потребує подола­н­ня пере­шкод — зовн. (фіз. чи соц.) або внутрішніх. Остан­ні можуть бути зумовлені браком ресурсів, потріб. для реалізації наміру, — від­носно сталим (у разі обмеженості фіз. можливостей, систематизов. спец. знань, необхід. якостей псих. процесів — спри­йма­н­ня, памʼяті, уяви тощо) або тимчасовим (напр., за не­сприятл. функціон. стану, повʼяз. із втомою); конкурентними мотивами, що спонукають до поведінки, несуміс. із вказаним наміром. Психол. перед­умовами подола­н­ня на­званих пере­шкод є вольові якості особистості: цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, витримка тощо. Найчіткіше ви­значає місце В. у системі складників психіки третє тлумаче­н­ня, за яким гол. чин­ником подола­н­ня особою пере­шкод є сильний мотив, що знаходить вияв у від­повід. емоціях, які часом сягають сили пристрасті, котра долає найсильніші пере­шкоди. Вольова поведінка, за цим ви­значе­н­ням, проявляється лише при боротьбі мотивів. Ця ситуація регулюється особою таким чином, щоб під­силити мотиви, спів­звучні зі сві­домим наміром, і послабити ті, що протидіють реалізації остан­нього, — це дає змогу здійснити вчинок, від­повід. вказаному намірові. Функціонува­н­ня В. зумовлюється системою значущих для особи цін­ностей, тих соціокультур. (зокрема морал.) норм і пере­конань, якими вона керується.

Літ.: Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. Москва, 1946; Котырло В. К. Развитие волевого поведения у до­школьников. К., 1971; Селиванов В. И. Воля и ее воспитание. Москва, 1976; Василюк Ф. Е. Психология пере­живания: Анализ преодоления критических ситуаций. Москва, 1984; Бех І. Д. Від волі до особистості. К., 1995; Иван­ников В. А. Психологические механизмы волевой регуляции. Москва, 1998; Маноха І. П. Вчинковий смисл психологічних феноменів: феномени мотиваційні // Основи психології: Під­руч. К., 1999; Москвичев С. Г. Мотивация, деятельность и управление. К.; Сан-Франциско, 2003.

Г. О. Балл

Воля політична — бажа­н­ня і здатність політичного субʼєкта (народу, державного органу і держави в цілому, партії, руху, окремої особистості) діяти в напрямку сві­домо по­ставленої мети, пере­борюючи внутрішні і зовнішні пере­шкоди. В. п. виражається у ви­гляді побажа­н­ня, владної вимоги, наказу чи роз­порядже­н­ня. Вольові ріше­н­ня при­ймаються особисто тими, хто має владу. Осн. функції В. п.: мобілізація й інтеграція сусп. потенціалу (внутр. функції); орієнтація і регулюва­н­ня ходу сусп. процесів (зовн. функції). Сусп. думка сформулювала два поляр. під­ходи до про­блеми В. п. Від­повід­но до вче­н­ня Ф. Ніцше, єдиною цін­ністю життя є воля до влади, тому що це і є саме життя. Реліг. мораль, що утішає невдах, повин­на загинути — тоді загинуть і самі невдахи. Позиція словʼянофілів — бачити у владі не привілеї, а сусп. повин­ність. Влада не є самоці­л­лю і самоцін­ністю, вона ро­зуміється не як право чи однобічна всепідпорядковуюча В. п., а як тяжкий борг, служі­н­ня і самопожертва, при чому і пануючий, і під­влад. є служителями однієї ідеї, прагнучи до спільної мети.

Заг. джерелом вольового акту є потреби людини. Власне воля формується у єд­ності двох начал: боротьби внутр. мотивів і установок діяльності; подола­н­ня зовн. труднощів і пере­шкод. Конкретні умови реалізації В. п. можуть бути продиктовані як домінува­н­ням одного з даних начал, так і їхнім по­єд­на­н­ням. Роз­горта­н­ня вольового акту від­бувається у на­ступ. послідовності: виникне­н­ня спонука­н­ня і по­становка мети; мотивація, боротьба мотивів, про­блема вибору; планува­н­ня, ухвале­н­ня ріше­н­ня; реалізація його в дії. Однак на практиці ряд етапів може випасти, і тоді вольовий акт здатний виражатися спонтан­но, без будь-яких об­ґрунтувань.

Фактор В. п. є основою політ. дії. Політика, по­збавлена вольового начала і продиктована одними поточ. потребами, є без­пер­спектив., без­систем. і хаотичною. В. п. здатна ефективно контролювати сусп. процеси лише за наявності цілісного, фундам., від­критого критиці зна­н­ня.

Політ. влада — тип від­носин між панівною елітою і під­леглими їй групами. Еліта володіє монополією на кер-во, тому саме її В. п. в остаточ. під­сумку є пере­важною, навіть якщо при цьому доводиться пере­борювати опір певної частини су­спільства. Еліти при­власнюють собі право говорити від імені всіх елементів політ. системи. Вони по­стійно зайняті пошуками принципів легітимності, що випра­вдали б їхнє панівне положе­н­ня в системі. Маси при­ймають заг. В. п. еліти і під­коряються її вимогам поза залежністю від своєї згоди з нею, тому найважливішим фактором під­тримки В. п. ви­ступає примус (насамперед правовий), без якого влада еліт була б неміцною і по­стійно страждала б від неповаги мас. В. п. може базуватися на авторитеті або ж оформлюється на основі певної ідеол. платформи. В. п. еліт реалізується гол. чином через бюрократ. апарат, що по­стійно за­ймається веде­н­ням держ. справ. Коли між елітою і бюрократ. апаратом немає єд­ності цілей, то остан­ній може саботувати викона­н­ня будь-якого заг. плану. Якщо на закони не накладається цільна В. п., то сама їхня наявність чи від­сутність нічого не ви­значає.

В. п. завжди спрямована на при­дба­н­ня, збереже­н­ня і збільше­н­ня влас. влади. Для того, щоб В. п. еліт працювала не лише на них самих, але й на сусп. інтереси, повин­на бути сформована політ. система, заснована на трьох осн. принципах: політики повин­ні вміти акумулювати реал. сусп. інтереси; повин­ні діяти стійкі культурні і соц. норми, що ви­значають правила чесної політ. конкуренції; результати політ. конкуренції еліт повин­ні під­тверджуватися колектив. В. п., яка однак може бути суперечливою. У стат­ті 21 Заг. декларації прав людини, прийнятої ГА ООН у 1948, за­значено, що «воля народу повин­на бути основою влади уряду; ця воля повин­на знаходити своє вираже­н­ня у період. і нефальсифіков. виборах, що повин­ні проводитися при заг. і рівному виборчому праві шляхом таємного голосува­н­ня або ж за допомогою ін. рівно­знач. форм, які забезпечують свободу голосува­н­ня».

О. А. Вусатюк

Завантажити статтю