ГЛОБАЛІЗА́ЦІЯ (від франц. й англ. global — загальний, всесвітній, від лат. globus — куля) — економічні, торговельні, фінансові, технологічні, політичні, соціальні, трудові, інформаційні та інші процеси, що мають глобальний мас­штаб і планетарний характер. Сутність поня­т­тя «глобалізація» має три основні аспекти: зменше­н­ня пере­шкод для економічної, політичної і культурної взаємодії країн та народів; роз­виток тенденції до утворе­н­ня більш гомоген­ного економічного, політичного і культурного простору; утворе­н­ня структур глобальної керованості. Нині найбільшого роз­витку набув перший аспект. Роз­різняють глобалізацію як обʼєктивний процес та глобалізм як певну політику. Іноді глобалізм трактують як систему із деспотичною політичною, економічною і соціальною владою глобальних корпорацій (О. Білорус). Діапазон по­глядів на явище глобалізації широкий: від заперече­н­ня зга­даного процесу і твердже­н­ня, що глобалізація є пере­більше­н­ням і як ідеологічна кон­струкція, і як аналітичне поня­т­тя (В. Райґрок та ін.), до кон­статації гіпер­глобалістами (К. Омае та ін.) всеохопного характеру глобалізації, що, на їх думку, при­зведе до зникне­н­ня національних держав. Оцінка динаміки глобалізаційних процесів здійснюється в якісних і кількісних аспектах. В аспекті якісного аналізу існують різні під­ходи щодо ви­значе­н­ня початку процесу глобалізації (сам термін набув пошире­н­ня у 2-й половині 1980-х років). Хоча деякі дослідники від­носять початки глобалізації до часів Римської імперії, більшість із них вважають глобалізацію новітнім процесом, повʼязаним із інформаційною революцією та революцією у засобах комунікації 1970-х років, що стали від­повід­дю на структурну кризу в роз­витку світового господарства, а процеси посиле­н­ня взаємозвʼязків між країнами у попередній період трактують як інтернаціоналізацію. Водночас за­стосовують поня­т­тя «прото­глобалізація». На думку К. ОʼРурка і Д. Вільямсона, воно від­ображає процеси, які від­бувалися у гео­графічному ареалі Європи та Пів­нічної Америки в середині 19 — на початку 20 столі­т­тя. Натомість М. Ільїн трактує «прото­глобалізацію» як процес виникне­н­ня транс­національних структур після 2-ї світової війни. Нині не існує єдиної методики кількісного виміру глобалізації. Всесвітній банк при вимірюван­ні ступеня інтеграції із глобальною економікою використовує показники, що характеризують: 

  • торгівлю товарами; 
  • зміни у торгівлі; 
  • валові приватні потоки капіталу; 
  • валові прямі іноземні інвестиції (усі — як від­соток ВВП); 
  • збільше­н­ня реальної торгівлі мінус зро­ста­н­ня реального ВВП (у від­сотках). 

Конференція ООН з торгівлі та роз­витку від 2002 використовує для цього індекс транс­націоналізації, що становить середню величину від: притоку прямих іноземних інвестицій у валовому утворен­ні по­стійного капіталу (за остан­ні 3 роки); сукупного на­громадженого обсягу прямих іноземних інвестицій у ВВП; до­даної вартості, створеної іноземними філіями транс­національних корпорацій (ТНК) у ВВП; кількості зайнятих у цих філіях у сукупній зайнятості. Індекс транс­націоналізації роз­раховується також для найбільших ТНК, де він ви­ступає як середнє трьох величин: іноземних активів у сукупних активах компанії; іноземних продажів — у сукупних продажах; зайнятих в іноземних філіях — у загальній зайнятості ТНК. Найбільш комплексна оцінка участі окремих країн світу в глобалізації здійснюється від­повід­но до індексу глобалізації. За методологією його скла­да­н­ня 2005 оцінювали зміни у 62 роз­винутих та ключових країнах із виникаючими ринками. Оцінка здійснювалася за показниками, що від­ображають: 

  • залуче­н­ня у глобальні політичні процеси (кількість між­народних організацій, членами яких є країна, участь у місіях Ради Без­пеки ООН з під­трима­н­ня миру, кількість ратифікованих багато­сторон­ніх між­народних договорів, державні транскордон­ні пере­кази); 
  • роз­виток глобальних технологій (кількість користувачів, вузлів та надійних серверів мережі Інтернет); 
  • особисті між­народні контакти (між­народні подорожі та туризм, щільність між­народного телефон­ного звʼязку, транскордон­ні пере­кази й індивідуальні трансферти); 
  • роз­виток економічної інтеграції (екс­порт та імпорт товарів і послуг, прямі іноземні інвестиції). 

Серед найбільш значущих кількісних показників динаміки процесу глобалізації економіки — випереджальне зро­ста­н­ня зовнішньої торгівлі порівняно з ростом світового ВВП (протягом 1990–2003 частка торгівлі товарами у світовому ВВП зросла від 32,5 до 41,5 %, а у товарному ВВП — від 80,7 до 152,1 %); випереджальне зро­ста­н­ня світових інвестицій порівняно зі світовим ВВП та світовою торгівлею: частка валових приватних потоків капіталу у ВВП протягом 1990–2003 зросла від 10,3 до 24,2 % (у 2000 становила 29,1 %), валових прямих іноземних інвестицій — від 2,7 до 4,9 % (у 2000 — 8,8 %), загальний обсяг завезених прямих іноземних інвестицій 2004 становив 21,7 %, вивезених — 24,0 % світового ВВП (у 1980 ці показники становили від­повід­но 6,7 та 5,8 %); зро­ста­н­ня концентрації світової торгівлі навколо ТНК: 2004 у категорію ТНК входило близько 70 тисяч компаній, що мали понад 690 тисяч філій за кордоном, сукупні активи яких становили 36 008 млрд дол. США (порівняно з 1982 зросли у 17 разів), валовий продукт — 3911 млрд (у 6 разів), валовий обсяг продажів — 18 677 млрд (у 6,8 раза), обсяг екс­порту — 3690 млрд (у 5,1 раза), кількість зайнятих — 57 394 тисячі осіб (у 2,9 раза). Показники діяльності іноземних філій ТНК за остан­ні 20 років роз­вивалися значно вищими темпами, ніж від­повід­ні параметри світової економіки загалом. У результаті валовий продукт іноземних філій ТНК у 2004 склав 9,6 % світового ВВП (у 1982 — 5,9 %). Обсяг продажів іноземних філій ТНК на 69 % пере­вищує світовий екс­порт, тоді як у 1982 — лише на 33 %. Водночас частка за­значених філій у світовому екс­порті товарів та нефакторних послуг майже не змінилася і склала у 2004 33,3 % проти 35,2 % у 1982. Індекс транс­націоналізації роз­винених країн у 2002 дорівнював 12 %, країн, що роз­виваються, — 13 %, країн СНД — 17 %. 

Процеси глобалізації від­буваються асинхрон­но та асиметрично у гео­графічних і секторальних вимірах. Спо­стережено високий ступінь концентрації глобалізаційних процесів на обмежених територіях найбільш економічно роз­винених регіонів світу — США, Західної Європи, Японії, країн Східної Азії, де центрами глобалізації стають т. зв. глобальні міста, на 25 із яких припадає близько половини всієї капіталізації фондових ринків світу, а Лондон, Нью-Йорк і Токіо забезпечують понад 50 % операцій валютних ринків світу. Водночас у тих самих країнах утворюються де­пресивні р-н, що випадають з процесу глобалізації. Між регіонами роз­винених і менш роз­винених країн по­глиблюється роз­межува­н­ня. Глобалізація, яка органічно повʼязана зі становле­н­ням пост­економічної формації у найбільш роз­винених країнах світу, створює феномен «роз­колотої» цивілізації і пере­шкоджає реалізації моделі «наздоганяючого» роз­витку. Натомість у менш роз­винених країнах спо­стерігається процес роз­щепле­н­ня економічних комплексів — із виділе­н­ням однієї частини, що прилучається до діяльності світогосподарських центрів, від іншої, що не пред­ставляє економічного інтересу для зга­даних центрів і маргіналізується. Ці властивості глобалізації повʼязані з тим, що її носіями, у техніко-економічному плані, є сучасні інформаційно-комунікаційні технології, а у соціально-економічному — ТНК, які нерівномірно роз­по­всюджуються у регіональних і секторальних аспектах. За таких умов виділяються галузі, конкуренція в яких має глобальний характер — автомобіле- та авіабудува­н­ня, виробництво компʼютерів і офісної техніки, фармацевтика тощо (виробництво харчових продуктів залишається пере­важно локалізованим у національних рамках). Глобалізація нерівномірно включає у сферу своєї дії макросектори економіки. Найбільш глобалізованою нині є фінансова сфера, у якій торгівля валютою досягає щорічно 600 трлн дол. США, що майже у 70 разів пере­вищує обсяги світової торгівлі товарами, хоча ще у 1973 таке пере­вище­н­ня було двократним. Найменш глобалізованою є сфера праце­влаштува­н­ня, оскільки на шляху пере­міще­н­ня трудових ресурсів зберігаються адміністративні барʼєри.

Суперечливість та неодно­значність наслідків процесів глобалізації викликає гострі суперечності між його прихильниками та су­противниками, які обʼ­єд­налися в анти­глобалізаційний рух. По­жвавлюється також діяльність альтернативних глобалістів. Загалом під­тримуючи роз­виток глобалізації, вони ви­ступають за його спрямува­н­ня на інтереси всього людства, а не групи найбагатших країн світу, обмеже­н­ня все­владності ТНК, демократизацію між­народних ін­ституцій.